Любов i Анатолiй Матвiйчуки.
Хто з нас не мріє хоча б на мить відхилити завісу таїни й зазирнути в майбутнє. Особливо — напередодні Дня всіх закоханих. Співак і композитор Анатолій Матвійчук не надто довіряв різним прикметам і пророцтвам, доки його власне життя не змінилося кардинальним чином: зустріч зі своєю майбутньою дружиною йому передбачили до найменших дрібниць. Ще одним щасливим талісманом родини Матвійчуків став той факт, що побралися вони саме на День святого Валентина.
— Толю, хто і як напророчив тобі зустріч із Любою?
Анатолій: — Наше знайомство справді було досить містичним. Його передбачив із найменшими подробицями відомий у Києві лікар нетрадиційної медицини Едріс Казімі, сказавши, коли, де і за яких обставин я зустріну жінку, яка стане моєю долею. Це було у травні 1996 року, коли мені здавалося, що будь-які спроби подружнього життя втратили сенс, і я ніколи більше не одружуся. Але Едріс мені сказав: «Не переймайся, через три місяці ти зустрінеш жінку, яка стане твоєю долею». Тоді я був просто шокований його словами і спитав: «А як же я її упізнаю?» — На що почув відповідь: «Вона сама підійде і візьме тебе за руку».Так і трапилося.
— І коли ж пророцтво почало збуватися?
Анатолій: — Ми зустрілися з Любою в Чорнобилі 5 вересня на фестивалі «Романси Славутича». Я тоді ще не знав, хто вона, звідки, але щось-таки, мабуть, кольнуло в серці. Пам'ятаю, після розмови з нею я вийшов на балкон і сказав гітаристові Сергію Шматку: «По-моєму, я зустрів жінку, з якою можна піти за край світу». Сергій тільки скептично подивився на мене, мовляв, ну-ну...
— А як відбулася ця містична зустріч?
Люба: — Я тоді працювала в МЗС і привезла на фестиваль групу талановитих дітей, а ще я мала певне відношення до приїзду Ла Тойї Джексон, сестри Майкла Джексона. Зі мною приїхала подруга, яка була закохана в Матвійчука. І ось я почала її шукати, дивлюся: стоїть вона за сценою й дивиться закоханими очима на Толю, але не наважується підійти. Тоді я вирішила взяти ініціативу у свої руки, підійшла до нього сама й запитала перше, що спало на думку: «Ви їсти хочете?». А він відповів: «Звичайно, хочу!».
— Ага, шлях до серця чоловіка лежить...
Люба: — Я тоді про це якось не думала. Але автоматично взяла Матвійчука за руку (я ж нічого не знала про пророцтво) і через увесь майдан повела на другий поверх ресторану. Я тоді ще не усвідомлювала, що відбувається, але цей дотик руки вже зіграв свою роль, і пішла ланцюгова реакція. А тут іще до мене підходить якась жіночка, як виявилося — його однокурсниця по університету, і просить мене підвести її до Толі. Я беру стілець, ставлю його біля Анатолія, підводжу ту жінку, яку він одразу ж упізнав і тепло привітав, саджу цю жінку з одного боку, з другого — свою щасливу подругу, а сама сідаю навпроти. І раптом ця жінка просить у Матвійчука прочитати свої вірші. І він, дивлячись мені в очі, починає читати слова своєї пісні: «Торкнись мене, я так цього бажаю». Коли він завершив, у залі запанувала тиша. А для мене зникли і зал, і фестиваль, і люди — лишилися тільки його очі. До речі, і зараз — хоч як, буває, серджуся на нього, а гляну в очі — й усе відходить на задній план.
— А хто і як перший освідчився?
Анатолій: — Після першого вечора, що плавно перейшов у ніч, у нас відбулася друга зустріч, яка мене дещо отверезила. Люба досить скептично поставилася до мене, я це відчув. Але ввечері ми зідзвонилися, й вона почала мені читати вірші, як виявилося, власні. Я був зачарований виразністю її голосу, настала моя черга дивуватися...
— Не страшно було, адже, все-таки — третій шлюб?
Анатолій: — Уперше я одружився ще студентом, і цей шлюб був занадто передчасним. Але я вдячний, що ця жінка подарувала мені доньку. Вдруге це трапилось із причини шаленої пристрасті. Нам було добре, але, з'ясувалося, це ще не причина для шлюбу — ми були надто схожі за характером, і в якийсь момент я відчув, що якщо ми не розійдемося, то просто знищимо одне одного як особистості. З Любою — все інакше: коли ми зустрілися, я відчув себе так, ніби довго блукав серед бездоріжжя, а тут раптом вийшов на пряму дорогу. Із нею почало збуватися все, про що я раніше лише мріяв. Вона стала мені і дружиною, і директором, і двигуном, який не дає мені засидітися на місці. Хоча, мушу сказати, все давалося нам дуже нелегко, ціною надзусиль, але ми вистояли і перемогли... До речі, з Любою ми одружилися не одразу, але якось вирішили, що настав час — приїхали до ЗАГСу і подали заявку.
— Спеціально підгадали під День святого Валентина?
Анатолій: — Все вирішилося на місці. Нам день розпису випав напередодні Дня Валентина, але ми дуже попросили — і дівчата вийшли спеціально у вихідний день на роботу, щоб розписати нас. Думаю, що святий Валентин оберігає нас від багатьох життєвих ситуацій, але головне, що ми поважаємо одне одного і відчуваємо свою потрібність партнерові. Усі творчі проекти, всі успіхи і невдачі ділимо навпіл.
— Своїм прикладом ви заразили й друзів?
Анатолій: — Так, але у мого друга шлюб розпався: дружина була значно молодша і мріяла більше про кар'єру співачки, аніж про міцну родину. Зате зараз у неї немає ні першого, ні другого, на жаль...
— Є якась традиція відзначати День святого Валентина? Що подаруєте одне одному?
Анатолій: — Подарунок не важливий, важливе ставлення, тому радіємо навіть найменшим дрібницям один від одного...
— Одинадцять років — це певний стаж. Щось у ваших стосунках змінилося за цей час?
— Анатолій: — Менше стало емоційних конфліктів, схожими стали життєві позиції, ми в більшій мірі стали друзями, ніж були раніше. Складним характерам і особистостям потрібен час, аби притертися один до одного. А взагалі я жартую, що зараз нас чекає справжній ювілей, адже 11 — це дві одинички, які завжди стоять поряд.
— А що, часто бували конфлікти?
Люба: — Майже кожен день, але не з принципових питань. Ми обоє — люди творчі, емоційні, у нас не буває так, щоб ми жили розмірено, спокійно. Спокій нам сниться тільки вночі.
— До речі, як ви уживаєтеся, адже Анатолій — типова сова, а Люба — не менш типовий жайворонок?
Люба: — Не знаю, мабуть, воно одне друге доповнює. Я навіть над цим не замислююся — просто живу.
Анатолій: — Я можу серед ночі розбудити Любу, аби прочитати їй якийсь щойно «спечений» шедевр. Це єдина причина, за яку вона може мене вибачити...
— А скільки пісень за цей час присвячено особисто Любі?
Анатолій: — Не все те, що має присвяту, є справжнім мистецтвом, професіонали знають, що таке альбомна поезія. Думаю, що практично все, написане мною, присвячено їй, адже вона була першим слухачем, іноді дуже вимогливим...
— Зараз іде підготовка до «Полустанку Любові-4», який відбудеться 23 лютого в Палаці культури «Україна». До Любові Матвійчук це має якесь відношення?
Анатолій: — Безпосереднє! Ми розділили свої обов'язки: вона займається адміністративними питаннями, я — творчими, кожен має робити те, що у нього краще виходить.
— Що ще ви не встигли зробити в цьому житті?
Люба: — В мене є велика мрія — об'їздити з Толею весь світ. Ми багато вже де були, але й багато чого ще не бачили. Та що там світ — ми своєї України до кінця ще не пізнали! Ось недавно був тур по Київській області — ми стільки для себе відкрили цікавого і несподіваного.
Анатолій: — Важко сказати... Життя— наче намисто: кожен день додаєш в нього по камінчику. Але чи гарним буде намисто — дізнаєшся, лише додавши останнього камінця. Це вже нехай оцінять інші люди. А поки що треба постаратися встигнути побільше і віддячити Богові за те, що він дарує натхнення...
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
