Рука, простягнута з Олімпу

      У понеділок у Берліні снідали (буквально так: поруч у залі раз по раз чулося хрумкання яблучок і бубличків) разом із Шерон Стоун — першою на прес-показі демонстрували стрічку «Коли  людина падає в лісі /  When  A Man Falls  in the Forest» і американська  мега-зірка постала в ній на диво приземленою, надійно вписаною у повсякденний побут. Більше того, навіть її вік  не приховано — маємо такою, якою маємо. На екрані, звісно.

Зірка як «патронатна» сестра

      Утім ходять глухі чутки, нібито Стоун прийняла пропозицію Катерини Ющенко і прибуде у жовтневий Київ на кінофестиваль «Молодість». Одначе на моє пряме запитання, чи відповідає ця інформація дійсності, гендиректор фестивалю Андрій  Халпахчі загадково підняв очі до небес: мовляв, усе в руках Божих... До речі, Андрій не зраджує помаранчевому светрові і звичці трохи нарікати на складність життя: рік тільки почався, а він уже у четвертому закордонному вояжі. І добре... Чи ж можна було колись і помріяти про щось подібне?

      Утім говорю із Хансом Шлегелем, багатолітнім відбірником східноєвропейської програми на Берлінале, який уже п'ять літ опікується іншими фестами. Він сердиться: як то немає російського кіно на фестивалі, це ображає його, це неправильно. I зненацька: «А знаєте, росіяни показують свої нові фільми у своєму культурному центрі... І правильно роблять. До речі, українцям так само треба робити...».

      Треба, хто би сумнівався. Тільки ж передусім належить підняти фільмовиробництво, а до того робити стрічки, за які не було б соромно ніде — у Берліні в тому числі. Втім поява на Берлінському кіноринку вітчизняного стенду (вперше!) у чомусь знакова подія. Такого не було навіть 2001-го, коли тут показували «Молитву за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, а пакет рекламних матеріалів довелося примостити на... польському стенді. Ну немає у нас грошей, як про імідж країни йдеться. Втім мені не раз пояснювали: просто гроші маленькі і вкрасти нічого — а без цього який же інтерес? Усе частіше думається про те, що з національною ідеєю в нашій країні давно вже визначилися: як украсти мільйон? — ось ідеологічна підойма великої політики, до порозуміння якої нам, сірим і вбогим, ніколи не дотумкатись. Гамлетівським «красти чи не красти?» наші державотворці давно вже не мучаться... Чому б не зробити на такому матеріалі фільм? Втім, хто ж гроші дасть...

      Та повернемось до шеронстоунського фільму, режисером якого насправді є 25-літній  Райан Ешлінгер. Його перша робота Madness and Genius була знята 2003-го року й отримала імідж стрічки пошукової. Шерон Стоун тоді ж побачила картину, і, за її словами, вона справила на неї дуже сильне враження. Райан взагалі «один із найкращих режисерів, яких я знаю...». Тож не дивно, що від такої уваги молоде обдарування швидко обтануло з усіх боків. «Коли я почав писати цей сценарій, — говорить Ешлінгер, —  попросив Шерон прочитати уже написане. Вона не тільки  погодилася взяти участь  у роботі над фільмом, а й вирішила, що він має бути і  спродюсованим  якнайліпше...» Після чого мова пішла про серйозних акторів — таких як Тімоті Хаттон, Ділан Бейкер, П. Тейлор Вінс. Словом, не тільки Алла Борисівна має схильність накривати молоді таланти своєю патронатною тінню. Це надихає... Порада нашим молодим: зробіть щось таке, і Стоун вас помітить i за руку поведе — у світле майбутнє.

      Участь Шерон Стоун у фільмі, поза всяким сумнівом, гарантує його прокат в Україні. Відтак не буду відтворювати подієву складову. Скажу тільки, що йдеться про кілька самотностей — традиційне зображення людей, які живуть у світі самостей і фікцій, кожну з яких так складно вивести за межі власного існування. Скажімо, Білл у виконанні Ділана Бейкера є цілком закритою особистістю такого собі кафкіанського штибу. Маленька сіра людина, яку мучать страхи і фобії — так хочеться полишити власну шкаралупу і так не можеться. У Гері Філдса (Тімоті Хаттон) інші проблеми — з коханою Карен (Шерон Стоун) розладналися стосунки... Словом, ніяк не нова тема стрічки про людську відчуженість, просякнута культурним матеріалом минулих  епох. «Я, — каже режисер, — йду від характерів  героїв, якими вони складаються в моїй уяві...»

Беар на полотні...

      Слідом показали стрічку французького ветерана Андре Тешіне «Свідки / Les Temoins». Середина 80-х років минулого століття. Спершу щасливі, а потім не дуже, дні. Письменниця Сара (Емманюель Беар режисер любить, і тут ми в цьому ще раз переконалися: її оголене тіло постає у найрізноманітніших ракурсах) живе разом зі своїм чоловіком-«копом» (Мішель Бланк)... І все би добре, тільки в того знічев'я трапляється роман голубенького окрасу з молодим Маню. А далі в цьому фільмі, спершу зітканому із сонця, морського повітря, квітів і жіночих тіл (відсилання до школи імпресіонізму, окремі кадри просто хочеться зупинити в русі), з'являється публіцистика, заради якої, напевно ж, режисер і затіяв варку цього кінематографічного продукту: СНІД — з його цілком реальним привидом. І борються з ним простісінько на екрані, силами поліції. А ще підключаються арії безсмертних опер... Після чого стає остаточно зрозуміло, що фільм зроблено старечою рукою майстра, готового викласти аргументи моралі, не підкріпивши їх, на жаль, вагомими мистецькими засобами.

      Про мораль йдеться і в «Нотатках про скандал / Notes on Scandal» Річарда Ейра, показаному останнім у великій понеділковій програмі. Тут блискучі акторські роботи — у першу чергу йдеться про «оскарівську» номінантку Джуді Денч, а також Кейт Бланшет, для якої це вже друга картина у Берліні. Відтак стрічку так само зможуть побачити українські глядачі. Скажу тільки, що про  фестивальне кіно тут не йдеться — відкриттів не чекайте. Одначе ж історія про вчительку, яка, маючи сім'ю, спокушається на статеві стосунки з 15-річним підлітком, оповідана на хорошому режисерському градусі. Та головне тут — немолода жінка, яку й грає Денч. На питання про те, як бути в ситуації, що не контролюється моральними приписами, вона відповідає — вчинками — на диво просто: слід прийти на допомогу людині, що тяжко согрішила. Моралістів багато, тільки ж відомо, що саме їхніми ламентаціями вистелено шляхи в концентраційні табори та інші пекельні заклади.

      Інше питання — про те, як зобразити людину пекла, вирішував  режисер Дені Леві у показаному в неділю у програмі німецького кіно фільмі «Мій фюрер». У Німеччині, як відомо, він викликав дискусію: тут до будь-якого відтворення образу Гітлера ставляться із зрозумілою пересторогою. Втім тут вона є надмірною. Бо йдеться про комедію. Наприкінці війни з таборів викликають на саму гору, до фюрера, єврея-професора: аби допоміг вирішити низку проблем, у тому числі й психологічних. Фюрер навіть заявляє, що до євреїв загалом ставиться добре — хоча й не до всіх...

      Так чи інакше, над картиною Леві одразу зависає тінь «Великого диктатора» Чарлі Чапліна. Схожа передусім пара центральних персонажів, комедійна обробка ситуацій, фінал, зрештою. Варто показати в Україні, де так завізно російського продукту про товариша Сталіна, що керував нами в часи, коли «так вольно дишалось чєловєку». Уявити собі щось подібне в Німеччині просто неможливо. Може, тому й країна в них інша? Нація, що вибачає диктатору, фашисту все, що було, є готовою до нових сталінів і фашизмів. Таке от кіно і такий от дещо українізований висновок з нього...