«Загадку хочете? Мерехтить, а не зоря. Виблискує, а не золото. Причаровує, та без ворожчиних трав та замовлянь. Здаєтеся? Нате, відгадка: картини молодої мисткині», — написав у одній із вступних статей до альбому, присвяченого виставці художниці Катерини Косьяненко, мистецтвознавець Олег Сидор-Гібелінда. Наскільки ці пафосні слова відповідають реальності, можна переконатися до 11 березня у київській галереї «Колекція», де нещодавно виставили два цикли робіт Косьяненко «Тіні забутих предків» (2001—2002 рр.) та «Календар» (2003—2005 рр.)

Про те, що процес закручування фінансових вентелів для деяких муніципальних театрів розпочато, на спеціально скликаному брифінгу оголосив заступник голови КМДА Віталій Журавський. І разом із начальником Головного управління культури Світланою Зоріною навів цілу купу доказів того, що фінансувати всі 22 театри, які перебувають у підпорядкуванні Києва, «під одну гребінку» неправильно і неефективно. За словами пана Журавського, про зменшення суми, що витрачається на театри, не йдеться — у цьому році вона, як і в попередньому, становитиме близько 35 мільйонів гривень. Просто розподілятимуть ці гроші тепер за коефіцієнтом ефективності.

Три роки відомий український перекладач Анатоль Перепадя, якого вже справедливо вважають живим класиком української школи перекладу, працював над твором: «Третій том на час презентації ще не висох від поліграфічної фарби. Я цілу ніч на ньому сидів: сушив», — жартує пан Анатоль.

У понеділок у Берліні снідали (буквально так: поруч у залі раз по раз чулося хрумкання яблучок і бубличків) разом із Шерон Стоун — першою на прес-показі демонстрували стрічку «Коли людина падає в лісі / When A Man Falls in the Forest» і американська мега-зірка постала в ній на диво приземленою, надійно вписаною у повсякденний побут. Більше того, навіть її вік не приховано — маємо такою, якою маємо. На екрані, звісно.

Минулої п'ятниці зо дві сотні працівників Національної кіностудії імені Довженка вийшли на мітинг біля студійних воріт на знак протесту проти чергової рейдерської акції, що має на меті «відкусити» чималий шматок земельної ділянки на території закладу культури, захищеного, до речі, статусом Національного. Керівники студії й профспілки спочатку сподівалися тихо, цивілізовано розв'язати проблему, але побачивши, що загроза серйозна, вирішили звернутися до четвертої гілки влади — преси, зброя якої — гучне слово.