Вхід до командного пункту.
...Старші мешканці Війниці добре пам'ятають, як у середині 50-х років у село наїхали донецькі шахтарі. Не організовувати колгоспи чи осовічувати бандерівський край за прикладом шолохівського 25-тисячника Давидова. Місію вони виконували дуже секретну. Розквартирували їх по селянських хатах, а на роботу хлопці зі степу донецького їздили до лісу. На запитання допитливих сільських дядьків, що ж вони там таке роблять, гірники лише посміювалися: «Оно вам нужно? Очень грязную работу делаем». Те, що брудною роботою займалися, селяни бачили й самі, бо приходили квартиранти додому справді брудні та забрьохані. Це вже набагато пізніше затуркане локачинське село дізналося, що ж насправді ховали від їхнього пильного ока в їхньому ж лісі...
За огорожею з колючого дроту і сіткою, через яку пропускали струм напругою десять тисяч вольт, у війницькому лісі, не так уже й далеко від села, у шахтах під землею на глибині 30—40 метрів, заховалися чотири ракети СС-20. Прикордонна Волинь, ставши після війни радянською, мимоволі перетворилася на ракетний плацдарм СРСР, тримаючи під своїм прицілом капіталістичну Західну Європу. Але як не приховували будівництво шахт для війницьких ракет, уже на третій день, як їх змонтували, «Голос Америки» повідомив про це у своєму ефірі.
— Тесть мій розповідав, що всю землю із тих шахт вивозили тільки вночі і невідомо, куди стільки землі дівали. Будівництво розпочалося десь у 1955-ому, а здали об'єкт у 60-му. І справді, дехто почув про це з «Голосу Америки», — згадує війницький сільський голова Мирослав Богданович Базар. — Витік такої секретної інформації міг бути тільки із серйозних джерел. Як стало відомо пізніше, генерал Піньковський, який приїздив сюди, виявився агентом англійської розвідки. Його розстріляли за зраду Батьківщини у 67-му. Я навіть фільм про нього бачив. Ще десь читав, що таке будівництво, як у нас, коштувало як мінімум 20 мільйонів рублів. Хоча насправді ціна цього всього ракетного начиння, будматеріалів, п'ять років роботи на секретній будові людей, привезених з інших областей, могла бути і значно більшою. Хто, скажіть, тоді рахував гроші, які витрачалися на оборону? Офіцерів довозили на роботу автобусом із Луцька. Солдати із обслуговуючим персоналом нижчого рангу жили тут-таки, під лісом. Там були казарми, їдальня і все необхідне. Сьогодні там приватна фірма зробила ковбасний цех. На самій ракетній базі було ціле підземне містечко у три поверхи з бібліотеками, кімнатами відпочинку та іншим. Коли ракети вивезли, які там матеріали і метал віддирали! І все кудись сплавляли. Бетонні плити з дороги-бетонки продавали самі офіцери. Навіть люки від ракетних шахт кудись зникли. А лючок вагою до трьох тонн один, а їх чотири штуки було! Тепер ті шахти заповнилися підземними водами і стоять фактично відкриті. Живі могильники глибиною до 40 метрів. Я не раз казав, чого їх було не підірвати і не засипати землею? Це ж діти можуть залізти та біди наробити. Я колись своїх не пускав до цього лісу. Зате народ поживився тут трохи кабелями. Ми якраз школу будували і теж звідси кабелі дерли, офіцери не забороняли. Знаючі люди казали, що фактично вже у 1975-му, тобто через 15 років функціонування, ці ракети втратили своє стратегічне значення, а демонтувати їх почали у 1978-му.
— Чула таку оповідь, ніби хтось із військових, який тут служив, дуже подивувався, коли дізнався, що у Війниці ще люди живуть. Це не анекдот?
— Та ні, чиста правда. Наш земляк їхав поїздом у Москву, де в нього син служив. І познайомився у вагоні з генералом. Розговорилися, хто і звідки. Тоді він, почувши про Війницю, де колись сам служив, видав: «А что, там люди еще живут? Не должны бы». Чи пожартував так невдало, чи справді ми мали б тут вимерти — не знаю. Але хворіють наші люди. Нічого доброго ті ракети після себе не залишили. Хоча колись ми міряли радіацію біля самих ракетних шахт, було 25 мілірентген, тобто удвічі перевищена норма. А пізніше поміряли — вже ніби в нормі фон.
Попросила Мирослава Базара показати наочно, що ж залишилося сьогодні від 20 мільйонів рублів, закопаних у війницькому лісі. Розквашеною набридливим січневим дощем дорогою доїжджаємо до того лісу і залишаємо тут свій «Жигуль». Далі — пішки лісовою дорогою. Води впало стільки, що під ногами аж чвакає. Деінде ще видніються шматки поіржавілого дроту. Ліс поораний глибокими ровами — це сліди копачів, які шукали кабелі. Мирослав Богданович, поки долаємо лісове бездоріжжя, розповідає, що на цих сітках під напругою 10 тисяч вольт гинули не лише звірі, що потрапляли в них. Був випадок, коли солдат, повертаючись із самоволки, теж наткнувся на цю загороджувальну лінію і загинув. Бетонні підвищення, що видніються посеред дерев, — це точки для кулеметників. Після всіх дротяних перешкод шлях до ракетної бази контролювали саме вони. Ось, нарешті, виходимо з мокрого лісу на простору галявину. Чотири бетонні куполи, розкидані за кількасот метрів один від одного, — це і є вони — дахи над колишніми ракетами СС-20. Дивом ще вціліло залізо на вентиляційних люках біля кожної з установок. Руки до них ще не дійшли. Спускатися під землю не ризикуємо, бо можна заблукати. Та й споглядати, окрім слідів мародерства, там уже нічого. Найцінніше повивозили вояки, а що вціліло — місцеві мешканці. Підходимо до святая святих бази — командного пункту, на вході якого й досі росте гарна струнка берізка. Їй, напевне, стільки ж років, як було б і базі, тобто 46. Вхід сюди свого часу закривало четверо броньованих дверей, а тепер у обідраному коридорі, прикрашеному автографами хлопчаків, гуляють лише протяги. Повертаємося до своєї машини із невеселими думками: навіщо все це було? Щоб 15 років страхати Європу? На цьому шматкові локачинського лісу зарито фактично цілу міську вулицю. Попросила спеціалістів «Діпроміста» підняти архіви й поцікавитися: скільки у ті часи коштувало будівництво дев'ятиповерхового будинку на 96 квартир? За цінами 1969 року — 981 тисячу 510 рублів. Тобто за 20 мільйонів рублів, закопаних у війницькому лісі, можна було б збудувати 20 таких будинків, або 24 п'ятиповерхівки по 144 квартири у кожній. Стільки новосіль не відсвяткували волиняни. Якщо ж порахувати, скільки мільйонів закопано було ще на інших ракетних базах Волині, а України, СРСР? Не дивно, що ми й досі живемо і радіємо навіть «хрущовкам», коли в Берліні стоять тепер пустками сто тисяч квартир, збудованих за радянськими зразками, в яких після об'єднання Німеччини не схотіли жити німці. Додайте сюди ще мільйони, витрачені на будівництво бомбосховищ, що їх повально будували з 1963 року, у так званий період Карибської кризи. Ні, ми просто не могли жити краще. І майбутнє наше і наших дітей надовго поховане ось у таких ракетних базах та інших секретних об'єктах, що з'їдали левову частку бюджету СРСР.
Ракети з'їли не лише бюджет, вони й досі підточують здоров'я тих, хто опинився волею долі в зоні їхньої дислокації. Зрозуміло, що ні за радянських часів, а тим більше вже тепер, майже після трьох десятиліть, коли СС-20 звільнили війницькі ліси від своєї присутності, ніхто не береться стверджувати, що на стан захворюваності місцевого населення впливають саме забруднені радіацією підземні води. Є Чорнобиль — і цього достатньо. І все ж картина така: впродовж навіть останніх чотирьох років мешканці шести населених пунктів, що їх обслуговує Війницька сільська амбулаторія, хворіють на онкозахворювання з нетиповою стабільністю. Цей показник зупинився на цифрах 42—46 чоловік. Але буває, що маленьке село, таке як Війниця, скажімо (118 дворів і 299 чоловік), а онкохворих у ньому більше, ніж у набагато більшому Губинi, що теж входить до цього куща. Практично щороку у довколишніх селах ставлять на облік від трьох до восьми нововиявлених онкохворих і практично стільки ж хворих щороку помирає. Найпоширеніші захворювання — рак шкіри та гінекологія. До речі, Локачинський район утримує першість на Волині за кількістю онкохворих: 324,7 чоловік на 100 тисяч населення. Такий показник зафіксовано у 2006 році.
Не лише колишні радянські ракети підточують здоров'я місцевого люду. Про те, що в цьому куточку Локачинського району ніби підвищений природний радіаційний фон, чути доводилося не раз. Мовляв, якщо є нафта і газ, то повинно бути і щось серйозніше. Під цим «серйознішим» малася на увазі уранова руда. Про неї тут серйозно заговорили кілька років тому. Тоді у селі Тумин з'явилися геологи й почали бурити свердловину — шукали газ. Що вони там знайшли, місцевий люд у те посвячений не був. Але багато хто роздобув собі на згадку виблискуючі таємничі кавалки чи то руди, чи то якоїсь іншої породи, назви якої ніхто не знав. Газову розвідку припинили, а знайдені на глибині більш як два з половиною кілометри зразки породи було відправлено у Львів та Київ на обстеження. Селом поповзли чутки, що у дядьків на городах геологи знайшли... уранову руду. Що стало поштовхом до такої версії — пояснити не можуть і нині. Сільський голова Мирослав Базар із геологами спілкувався. І теж мав у своїй господарці отой таємничий кавалок, який наробив стільки галасу. Насправді у туминських надрах великих газових покладів геологи не знайшли. Обговорювали, чи ту свердловину глибиною 2600 метрів підірвати й засипати...
— Потім надійшла команда її законсервувати. Геологи це й зробили. Вони переїхали десь на Закарпаття, бо потім я телефонував туди, люди скаржилися, що не рекультивували деякі ділянки. Так, вони казали, що ми до вас ще, може, повернемося. Раптом у селі почалася паніка. Геологи залишили відкритою свердловину з водою, якою вони користувалися. Селом же поповзли чутки, що нібито залишили відкритою свердловину, де шукали газ, і що там знайшли уран, і всі, мовляв, ми тут опромінюємося і нічого не знаємо, — згадує про ті події Мирослав Богданович. — Щоб заспокоїти населення, довелося скликати комісію із санепідемстанції, екологів, зробили заміри. Радіаційний фон був у нормі — 0,8—0,11 мілірентгена. Напруга потроху стала спадати. А ще у Тумині знайшли цілий склад старих люмінісцентних ламп, де є ртуть. Машину цих ламп привіз колись колишній голова колгоспу. Вивантажили їх на складі і забули про них. Коли господарство розвалилося і все стало нічиїм, дітлахи добралися до тих ламп, почали їх розбивати, а це ж випари ртуті. Забили на сполох. Знову комісії, перевірки. Довелося сільській раді платити немалі гроші, аби ті лампи, що вціліли, вивезти для утилізації аж у Дніпропетровську область.
За дивним збігом обставин саме тоді, коли геологи шукали у туминських надрах газ, село стало епіцентром лейкозу серед корів — близько 50 рогатульок у селянських хлівах десь підчепили цю заразу. Спеціалісти пояснювали це тим, що хворі корови із колгоспного стада, перекочувавши із колгоспних корівників у дядьківські хліви (на майнові паї люди отримували і худобу), заразили індивідуальний сектор. Щоб переконати людей не випасати хворих корів разом із здоровими на одному пасовищі, сільській владі та ветеринарам довелося привозити у Тумин яких тільки спеціалістів і навіть медичних світил у галузі ветеринарії. А люди вперлися на своєму: от я хочу пасти, і буду. Приписи, штрафи, навіть заборона на продаж молока не могли вплинути на впертих туминців. Зрештою дехто геть відмовився від обстежень своїх корів. Тумин і нині залишається єдиним селом, де ще й досі не вдалося локалізувати лейкоз. У селянських господарствах утримується 14 хворих корів. Можна зрозуміти і господаря, якому пропонують продати хвору корову за 1000—1500 гривень, коли за нову йому доведеться віддати 3—4 тисячі. Не у кожного такі гроші є. Якби держава була зацікавлена в оздоровленні молочного стада, вона б компенсувала селянинові цю різницю, як робиться це, до речі, в сусідній Польщі. А наш селянин і тут залишається сам на сам зі своїми проблемами. Кого обходить дядькове горе, що у нього корова лейкозна? Хоча, як казав сільський голова, пропонували натомість хворих корів племінних, але ялівок і ніби за півціни. Як завжди, зателефонували пізно і сказали за один день скласти список бажаючих. Та люди чомусь не відважилися ризикнути. До речі, серед десятка факторів, що спричиняють розвиток лейкозу, є і підвищений радіаційний фон. Волинські ветеринари схильні і до такої версії: чимало хворих корів потрапило свого часу в колгоспні стада під виглядом племінних із-за кордону. Їх нам просто скинули. Поки утримувалися вони у колективних стадах, то і хворіли тільки колгоспні корови, а згодом потрапили вони і в індивідуальні господарства. Прийти до одного знаменника, що ж так вплинуло найбільше на туминських корівок, спеціалісти наразі не змогли. Проте туминці (і не лише вони) не скидають із рахунку радіацію. Якщо хворіють на рак люди, то хіба худоба не їсть траву і сіно на луках, що живляться зараженими підземними водами?
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
