Соляна помста

      Донецький Артемівськ та закарпатське Солотвино є найбільшими постачальниками української солі. Сіль у Солотвино видобували ще за часів Римської імперії. У копальнях знайшли не тільки монети з портретами цезарів, але й зброю римських легіонерів. Це й не дивно, адже поклади тут такі великі, що сіль скелями виходила на поверхню.

      Промисловий видобуток почали з XIII століття. Сіль була не тільки стратегічним товаром, але й дуже прибутковим. Недарма ж зустрічали «хлібом і сіллю»! Тому споконвіку солевидобуток був королівською чи державною монополією. Солотвинська сіль була відома в усій Центральній Європі та СРСР. Адже вона майже не містить домішок. Ще порівняно недавно тут одночасно працювало вісім шахт. Найстаріша з них — «Кунегунда» мала кілька сотень років.

В доісторичні часи тут було Карпатське море

      Запаси солі в Солотвино визначаються велетенською цифрою — 3,5 мільярда тонн. Усе десятитисячне селище розташоване на величезному підземному моноліті кам'яної солі. Ба більше, соляний щит тягнеться аж до Хуста — на десятки кілометрів. Пояснення цьому просте: в доісторичні часи тут буяло Карпатське море. І археологи підтверджують це відбитками риб та морських тварин у соляних брилах.

      Але останнім часом доля одного з найдавніших закарпатських поселень викликає тривогу. Земля тут почала провалюватися, утворюючи величезні вирви. Як відомо, будь-які підземні роботи — це насамперед інженерія. Закарпаття має найбільші водні запаси в Україні. Солотвино лежить на правому березі норовливої Тиси. Тож успіх солевидобутку напряму залежить від того, як вдається приборкати водну стихію. Адже вода — це те, чого найбільше боїться сіль. Вона її просто розмиває. А тепер уявіть, що під вашим будинком на глибині сто метрів величезна брила солі, яку поступово вимиває вода, утворюючи замість неї порожнечу. Страшно, чи не так?

      Саме з цієї причини були закриті сім солотвинських шахт. Їх просто знищила вода. В тому числі й знамениту «Кунегунду», до якої спускався сам австрійський імператор Франц-Йосиф І. Тому, коли в соляній шахті починала десь крапати вода, — це вже був аврал.

      Не Ужгород чи Мукачiв мали першу каналізацію, а саме Солотвино. Все селище було оточене кількома десятками водокачок, які постійно відкачували воду з-під землі і направляли її бетонними руслами подалі — в Тису. Завдяки солевидобутку селище процвітало.

Тепер на місці історичного центру — пустир

      Австрійська та чеська педантичність змінилася радянським безладдям. Шахти почала розмивати вода. Їх закривали і засипали землею, якщо вони не провалювалися самі. Гордість Солотвино — стародавній центр шахтарського містечка з будинком управління, водолікарнею, парком, каплицею в 1970-х роках змушені були повністю знести, бо він опинився в небезпечній зоні, поруч із затопленими шахтами.

      Тепер на місці історичного центру — пустир, завалений сміттям та обставлений табличками «Небезпечно». Шахтарів із приватних будиночків переселили у дві дев'ятиповерхівки, які жахливо виглядають серед тутешнього рівнинного ландшафту.

      Та процеси тривають як на землі, так і під нею. Солотвинський солерудник ніяк не може виборсатися з економічної ями. Із кількох десятків водокачок діють одиниці. Деякі з них мають такий вигляд, як і сто років тому.

      Тож воду пустили під землю, і вона непомітно робить свою руйнівну справу, розширюючи власні простори. Кілька років тому пролунав перший дзвiнок. Обвалилася земля неподалік єдиного в Україні Музею солевидобування. Ця будова залишилася одинокою на місці колишнього адмінмістечка. Старенький директор Карло Лукач відстояв це історичне приміщення, розуміючи, що перенесення музею по суті означає його ліквідацію.

Щоб зробити фото, довелося підповзати до краю прірви

      Вирва розміром із футбольне поле за якихось сто метрів від музею не просто вражає. Вона шокує. Нічого подібного я в житті не бачив. Аби зробити фото, довелося підповзати до краю прірви. Адже вся довколишня територія в тріщинах і в будь-яку секунду може обвалитися. На величезній глибині видно поклади солі і край штольні. Скільки до дна? Сто? Двісті? Триста метрів? На самому краю урвища самотньою залишилася водокачка, як символ програної боротьби людини із стихією. А внизу впевнено дзюрчить переможниця — ВОДА.

      Другий дзвінок пролунав рівно рік тому. Тепер обвал стався вже у житловому районі — так званому Чорному мочарі. Дивом обійшлося без жертв. Під землю загриміли вісім дач та один житловий будинок, утворивши велику вирву, яка вже на третину заповнена водою.

      Господар будинку, котрий опинився на краю прірви, був удома. Колишній шахтар Адальберт Нейметі своїми очима бачив, як відбувався обвал. Спочатку земля затрусилася під ногами. Далі крізь неї почала прориватися зі свистом пара, і грунт став осідати, за півгодини поглинувши все довкола.

      Тривожним є те, що вирва дедалі ширшає, відкраявши вже й частину городу Бейли-бачі. Так що тепер він живе на краю урвища. Господар показує тріщини, які пролягли по його газдівству і доходять до самої хати. Через самий центр вирви пролягала дорога, якою мешканці Чорного мочара ходили на базар, а діти — до школи. «Це просто щастя, що обійшлося без трагедій», — каже сусід прірви.

      Ми підходимо до хреста, який височіє за кілька метрів від вирви. «Я його спорудив вісім років тому на пам'ять про загиблих шахтарів», — говорить Бейла-бачі, сідаючи на лавочку. — А тепер от не знаю, чи наступного разу обвал не забере і хрест».

      Я запитую, чи не боїться він тут жити. «А що робити? — зітхає він. — Назбирав уже стільки документів, що в сумку не влізають. Але відповідають одними відписками. Обіцяли виділити ділянку в іншому місці, та щось про це швидко забули».

      Про історію людини на краю прірви розповідало вже навіть центральне угорське телебачення. «Якщо нічого не зміниться, виїду в Угорщину», — каже Адальберт Нейметі...

      Де обвалиться земля в Солотвино наступного разу?