Індичі пристрасті

      Можна не питати в американця, що він робитиме на День подяки, бо в останній четвер листопада, за неписаними законами, кожен прагне опинитися в сімейному колі, котре збереться за святковим столом біля велетенської смаженої індички. Індичка супроводжується журавлиновим соусом, картопляним пюре, смаженими каштанами, гарбузовим пирогом і кукурудзяним хлібом — стравами, які, як вірять американці, майже чотириста років тому приготували перші пілігрими в колонії Плімута.

      Історики стверджують, що традиція відзначати День подяки була започаткована у 1621 році, коли восени колоністи святкували свій перший урожай на землях Нового Світу. Серед злаків, котрі вони посіяли, були, зокрема, привезені з собою зерна гороху та ячменю, але найкраще вродила місцева кукурудза. Вони подякували Богові за те, що зібраного врожаю і дичини, якої доволі водилося у місцевих лісах (зокрема, диких індиків), їм вистачить для того, аби пережити зиму. Розділити трапезу пілігрими запросили й індіанців. Історичні джерела зафіксували, що на святі у бiлошкірих прибульців було близько ста членів племені уампануг, котрі прийшли не з порожніми руками, а долучили до столу п'ять оленячих туш.

      Відтоді свято епізодично відзначалося у різних штатах і в різні дні, й лише у 1863 році президент Абрагам Лінкольн проголосив День подяки загальнодержавним і щорічним.

      За чотириста років наступні покоління переселенців переосмислили і саму суть Дня подяки. Оскільки сучасні американці не вирощують на своїх полях ячмінь і кукурудзу, то в обов'язковій короткій молитві перед святковою трапезою дякують Богові за його прихильність і дарований добробут, завдяки якому вся сім'я в доброму здоров'ї змогла зібратися за ситною вечерею. Вважається, що на День подяки треба запросити до свого столу того, кому в цей вечір не вистачає домашнього тепла, — знедолених і подорожніх. Щороку в Нью-Йорку на Манхеттені благочинні організації напинають намети, з яких роздають традиційну вечерю всім безпритульним. Хоча сучасні американські жебраки мало нагадують сіромаху з оповідання О'Генрі, котрий весь рік мріяв про те, як його пригостять смачною індичкою на День подяки. Минулого року в репортажі новин Сьомого нью-йоркського каналу журналістка запитала у бездомного, чи припала йому до смаку благочинна вечеря, котру роздавали у наметі на Другій авеню? Той, уважно вислухавши запитання, погладив бороду і з гідністю віповів: «Індичка цього разу була сухувата, але гарбузяний пиріг — вище всяких похвал».

      До речі, мої враження від уперше скуштованої американської індички були приблизно такими ж. На перший День подяки у Нью-Йорку знайомий, згідно зі святковими канонами, запросив нас iз чоловіком як людей відірваних від дому на святкову вечерю. Вечеря мала бути в закритому клубі біля Централ-парку. (Ми витратили з півгодини на пошуки цього клубу, оскільки, на відміну від українців, американці не вживають слова «елітний» на вивісках клубів, ресторанів чи житлових комплексів. Підкреслювати свою обраність таким чином вважається вульгарним. Оскільки американці дiйшли цілком справедливого висновку, що справжня елітність промовисто говорить про себе мовчки). Нарешті, уважно вчитавшись у напис на невеликій бронзовій зеленкуватій табличці Athletic club, ми втрапили на гостину. У затишній залі, прикрашеній букетами з орхідей, з якої відкривався справді елітний вигляд на нічний Централ-парк, грав оркестр. Я не дозволила розмаїттю меню збити себе з пантелику і відразу замовила святковий special — індичку. Проте коли я спробувала шматочок м'яса, то подумала, що, мабуть, такий смак має спресована тирса. Навіть схожий на кислий кисіль журавлиновий соус не рятував ситуації. На щастя, мій чоловік, помітивши, з якою тугою я почала поглядати на тарілки тих, хто не піддався на сантименти вечора Дня подяки і замовив собі інші страви, мовчки помінявся зі мною тарілками (він мудро зупинив свій вибір на прозаїчному, але смачнющому стейку).

      Відтоді протягом двох наступних років я вирішила вперто ігнорувати День подяки. Мовляв, і свято це не наше, не українське, та й ласувати спресованою тирсою — ні, дякую дуже. Проте цього року моя оборона впала. Причина великою мірою полягає в тому, що ти почуваєш себе жахливо самотньо, коли святкового четвергового вечора місто вимирає, а вікна довколишніх будинків спалахують м'яким домашнім світлом, у якому вимальовуються обриси сімейних застіль. Крім того, гуру всіх американських домогосподарок Марта Стюарт у своєму ранковому теле-шоу розповіла рецепт печеної в кленовому сиропі індички і завірила, що птиця вийде соковитою і ніжною, а до неї вона пропонує приготувати журавлинову підливу, облагороджену шматочками апельсинів. Індичою тушкою я запаслася заздалегідь, бо за кілька днів до свята в магазинах лишаються лише 20-фунтові мамонти, котрих можна засмажити хіба що, як колись пілігрими, на вертелі і на відкритому вогнищі. Аби мати повне святкове меню, я навіть спробую спекти пиріг iз гарбузовим мусом. А за що подякувати вищим силам, знайдеться у кожного з нас, незалежно від того, звідки прибули твої предки.

Вікторія НАДЖОС.