Найвидатніший українець Голлівуду

      Минулої п'ятниці у своєму будинку в Монтесіто, у штаті Каліфорнія, у віці 87 років помер славетний актор, легенда вестернів та кінодетективів, лауреат «Оскара» Джек Пеленс — Володимир Палагнюк.

        Володимир Палагнюк народився 18 лютого 1919 року у США в багатодітній родині українських емігрантів.  Після закінчення школи, як і батько, працював на шахті, але потім юнак зростом 191 сантиметр та потужної статури обрав кар'єру професійного боксера-важковаговика. На рингу виступав під псевдонімом Джек Браццо, провів 15 боїв, 12 із яких виграв нокаутом. Спортивну кар'єру перервала війна. Палагнюк, пілот бомбардувальника В-24, у 1942 році горів у бойовій машині. Потім дев'ять місяців провів у шпиталях, де йому зробили десятки операцій з пересадки шкіри на обгорілому обличчі. За мужність у роки війни нагороджений бойовими медалями «Пурпурове серце», «За мужність» та «За перемогу у Другій світовій війні».

      Після війни обрав акторську кар'єру, майстерності навчався у Михайла Чехова, племінника Антона Чехова. Перебитий під час боксерської кар'єри ніс, спотворене пораненням обличчя, густі брови та глибокий владний голос на роки визначили його амплуа як виконавця ролей негативних персонажів. Лише пізніше, з приходом слави, коли Пеленс  міг обирати ролі, й розкрився його комедійний талант  та вся глибина акторського обдарування. В кіно дебютував 1950 року у фільмі голлівудського класика Елії Казана «Паніка на вулицях». Першу номінацію на «Оскара» мав 1952 року за роль у фільмі «Несподіваний страх», наступну — за роль у класичному вестерні «Шейн» (1955). Свого єдиного «Оскара» (і «Золотий глобус») здобув лише 1992 року за роль у комедійному вестерні «Міські піжони». Джек Пеленс десь із середини 50-х років і до кінця своєї кар'єри (востаннє виступив у стрічці 2004 року «Колись, коли ми були дорослими») виконував ролі міцних, незламних чоловіків. Багато знімався і в Європі, у стрічках, які тепер уже належать до класики, зокрема разом з Бриджіт Бардо у фільмі Жана-Люка Годара «Зневага».

      Володимир Палагнюк був відомим ще й тим, що ніколи не переглядав свої фільми. Життя поза кіно було для нього важливішим. Він брав участь у житті українських організацій Америки, вільний час проводив на фермі, де вирощував більше 150 голів худоби, писав вірші, малював.

        Джек Пеленс уперше відвідав Київ 1996 року, коли був задіяний на зйомках телесеріалу «Марко Поло» у Криму. Саме тоді автору цих рядків удалося поспілкуватися з актором не за одним келихом вина. Мене вразило те, що на запитання про роки війни та поранення він лише махнув рукою та сказав: «Та то все старе лайно, яке не варте згадки». У розмові він увесь час повертався до своєї найбільшої мрії — виконати в українському фільмі роль Тараса Бульби. Схоже, що це його майже благання так і не дійшло до вух наших «кіномитців». 2004 року на кінофестивалі «Російські ночі» в Лос-Анджелесі Джек Пеленс публічно відмовився від звання народного артиста Росії, наголосивши, що він українець, а не росіянин. Того ж року актор востаннє відвідав Україну як гість кінофестивалю «Молодість». 

      Пеленс мав філософське ставлення до життя, часто повторював: «У цьому життi ми насправді залежні лише від двох речей: гравітації та жадоби». Йому належить інше мудре висловлювання: «Сенс життя в тому, щоб щось робити, жити за межами власного «я», творити ідеї, які ти будеш досліджувати і наповнювати життям. Пробуджуйте в собі ваші творчі відчуття!»