Красу він сіє... кілометрами

      Не помітити чорнобривцевий однострій уздовж дороги, коли в'їжджаєш із Луцька на Горохівщину, неможливо. Більш як на три кілометри простягнувся обабіч траси цей чорнобривцевий шлейф на тлі добротно оброблених і засіяних угринівських полів. Їдуть люди - і дивуються: от молодець влада - придумала, як око звеселити. Так уже звикли споглядати останнім часом порослі бур'янами узбіччя доріг, ніби завжди так було. А тут краса така, і де - над дорогою! Місцевий горохівський люд тільки посміхається іронічно, бо багато хто знає, кому ж насправді треба завдячувати цій красі. У влади, напевне, ніколи руки не дійдуть, щоб прикрашати квітами дороги. А волинському скульпторові Василеві Рижуку захотілося скрасити наші сірі будні одвічно українською квіткою: невибагливою, гарною, цілющою. Бо красу митець може творити не лише пензлем чи різцем, а й власними руками. Втім, почалося це з...

      - Я і сам уже не пригадаю. Були такі непрості часи, коли щось не клеїлося, не вдавалося. У нас скульптор, аби втілити свою ідею від «а» до «я», мусить усе навчитися робити сам. Та зараз не про це. Поїздив трохи по світу, був у Німеччині, Франції, Італії, Чехії, Уругваї. Дивився, як живуть люди там, як облаштовують свої садиби, як гарно посіяні у них квіти, засіяні поля, ніби на планшеті розклеєні. Повернувся в село, до мами, й захотілося собі зробити для людей щось приємне, що радувало б їхнє око. Своїм тракторцем розорав уздовж дороги при в'їзді в село придорожні смуги, підготував грунт і засіяв усе чорнобривцями. Ви собі не уявляєте, як я чекав і спостерігав за ними, як у липні пуп'янок один, другий, третій розпускаються, і кущ стає розлогішим, пишнішим. Сіяти треба не дуже густо, тоді вони розростаються гарно, і головне, що цвітуть ці квіти до самісіньких морозів. Не знаю більше жодної такої квітки. Мама моя завжди сіяла квітів багато біля хати, і зараз у нас цілий квітник, дітки прибігають за букетами: «Тьотю Христю, дайте нам квіток». Навіть бабця моя Федора, якій уже дев'яносто, любить попоратися на клумбах. Почали люди просити насіння, собі сіяти попiд парканами чорнобривці. Я тоді насіння мішками роздаровував. Один мішок подарував луцькій владі, житлово-комунальне господарство прийняло актом. Мішок у село Угринів віддав, посійте, кажу, над дорогою. Гарно буде, як на Горохівщину від'їжджатимуть люди. І ще мішок подарував Чернівцям.

      - До Чернівців у вас особливі почуття, бо там б'ється ваше серце кохання...

      - Звичайно. Мені часто доводиться бувати в цьому місті, де у міському парку не стоїть, а служить усім закоханим мій пам'ятник коханню - п'ятиметрове серце. Буковинські молодята у день весілля приходять до серця, сідають на його гойдалку і тільки тоді бачать цілісне серце. Закохані з інших міст приїздять сюди освідчуватися. І це надзвичайно приємно, що твій задум, який ти втілював від «а» до «я», від початку і до перерізання стрічки, дарує людям радість. На п'ятиметровому латунному серці, за задумом, повинно ще 120 мовами світу бути написано: «Я тебе кохаю». Не допрацювали трохи, як і з підсвічуванням, бо серце мало світитися й горіти полум'ям кохання і вночі. Однак Чернівці мають такий пам'ятник, а мій рідний Луцьк - ні. На жаль. Знаєш, коли я приходжу до свого серця кохання, мене завжди зустрічають там два голуби, і я знаю, що все буде добре, це гарний знак. Чорнобривці у парку були посіяні, не знаю, чи моїм насінням. У Луцьку, не знаю, чи сіяли їх, чи ні, а в Угринові довелося самому засукати рукави й сіяти. Кілька днів по кілька годин сіяв, хлопці з мого села допомагали: Льоня, Коля, Богдан і Володя. Кажу одному з них: «Скажеш дівчині своїй, що чорнобривці сіяв, - вона зовсiм по-іншому до тебе ставитиметься». І ось, виросли. Навіть бур'яни їх не заглушили. І трактор, коли поле обробляв, не пошкодив.

      Знаю, як дехто думає: мовляв, щось не те з чоловіком. Насправді з нами усіма щось не те, якщо ми не можемо своє життя, свою Україну від бур'янів розчистити. Чорнобривці виживають у найгірших умовах. Біля доріг, серед бур'янів, але виживають, як і наша Україна молода. Прикрасьте український світ чорнобривцями - і він очиститься. Я біля свого багатоквартирного будинку в Луцьку засіяв ділянку, сусідам дав насіння, а ніхто більше не засіяв. Подивіться, що росте у Луцьку біля будинків, на пустирях, де між бур'янами людини не видно. Невже так багато треба, щоб усе це знищити, посіяти ті ж чорнобривці? Ніяких спонсорів не треба, меценатів - тільки бажання.

      Хтось знаходить задоволення у палацах і мурах, хтось шукає радості в казино та ресторанах. А Василь Рижук знаходить цю радість у квітах і творчості. І те, з якою наполегливістю він пропагує чорнобривці, цю національну українську квітку, заслуговує на повагу. Він хоче, аби в українців прокинулася, врешті-решт, національна гордість, щоб вони стали європейцями в усьому. Хоч ні до якої Європи, він вважає, нам іти не треба, бо живемо ми в тій Європі споконвіку. І якщо ми самі собі не «зробимо Європу» - ніхто нам її, жоден інвестор, не зробить. А для початку засіймо Україну квітами, а не різнокольоровими партійними стрічками, які шматує вітер на деревах ще й дотепер.

      Якщо хтось вважає це дивацтвом митця, його проблема. У відомого скульптора, автора багатьох монументальних робіт, не занадто багато вільного часу, щоб сіяти кілометрами чорнобривці, потім молотити їхні снопи, вибиваючи насіння, роздаровувати його людям і владам, і тільки з єдиною метою - аби хтось продовжив цю справу. Він плідно працює як скульптор, має чимало творчих планів, будує майстерню, допомагає в селі мамі з бабцею. Просто він із тих людей, які не зупиняються на півдорозі. Він знайшов час, щоб посадити 70 калин біля меморіалу волинянам, які загинули в Афганістані, у селі Лобачівка на Горохівщині, автором якого він є (до речі, це один із кращих в Україні пам'ятників афганцям). Десять літ уже калина червоніє на снігу - як плями солдатської крові. І чорнобривці, посіяні Василевими руками, тут теж квітнуть до самісіньких морозів.