«Молодість» як докір

01.11.2006
«Молодість» як докір

Гiсть Катерини Ющенко — Жерар Депардьє. (Фото УНІАН.)

      Якщо починати писати про «Молодість» наступного дня після церемонії закриття фестивалю — є величезний ризик скотитися до емоційних епітетів, в яких безславно потоне увесь заготовлений раніше фактаж. Бо атмосфера фестивалю — це справді щось неймовірне, і не капітулювати перед нею здатен хіба що зашкарублий прагматик. А коли перечекати день-другий — десь із підсвідомості починають давати про себе знати нотатки негативного характеру, яких за дев'ять днів кінофоруму назбиралося чимало. Ось за такого вагання і доводиться визначатися з головними тенденціями фестивалю, яких цьогоріч «вималювалося» предостатньо.

 

Конкурс як лакмус

      На «Молодості-2006» українські режисери, чого не траплялося вже досить довго, були представлені в усіх категоріях. Студентські картини презентували Олександр Усік («Диявольська теорема») та Богдана Смирнова («Стрижка» (The Haircut) Україна — США). Заявлена до конкурсної програми стрічка Ольги Орєхової «День затемнення», як і підозрювала на останній перед початком фестивалю прес-конференції директор конкурсної програми Міла Новикова, так і не була доведена до нормальних стандартів, як того вимагають умови фестивалю. Якщо говорити про ці дві картини, то «Стрижка», навіть за умови жорсткої конкуренції — як на мене, конкуренція у номінації студентських фільмів була найсерйознішою, — виглядала досить пристойно. Богдана Смирнова ненав'язливими, легкими мазками змалювала складні стосунки людей, не заощаджуючи в цій роботі на щирості та певній наївності. Що стосується «Диявольської теореми», то своїми вухами чула, як глядачі ззаду сумнівалися, а чи не сплутали чогось упорядники конкурсу, заявивши як студентський фільм цю відверто школярську картину? «Ні, ну я розумію, що в мистецтві існує такий термін — «примітивізм». Але це ж просто профанація», — нещадно коментували роботу дві дівулі з дредами. І, чесно кажучи, бажання посперечатися з ними якось не виникало.

      Перегляд українських короткометражок відбувався у більш песимістичному контексті. «Оксамитовий сезон» Олександри Хребтової та «Жах» Мирослава Слабошпицького небезуспішно поекспериментували з людським щастям, невідворотністю горя та здатністю до самопожертви. Але якщо Хребтова говорить про ці важливі для кожної людини речі наче пошепки, сумуючи разом зі своїми героями, то Слабошпицький, навпаки, ніби ставить їх перед фактом і не обіцяє жодних сантиментів.

      Конкурс повнометражних фільмів вітав українську картину «Оранжлав». І визнав, що при деякій наївності, надестетності, підкреслено кліповій стилістиці, емоційній гламурності, яка з пастельних відтінків раз по раз зривалася на експресивно-ядучі кадри та образи, цей дебют Алана Бадоєва є досить вдалим. (До речі, як повідомила співпродюсер стрічки Аліна Панова, питання всеукраїнського прокату «Оранжлав» ще тільки-но вирішується, про щось конкретно вона зможе говорити за два тижні). Звісно, народ справедливо захоплювався «Ейфорією» (перемога у конкурсі), «12:08. На схід від Бухареста» (Гран-прі фестивалю), але й «Оранжлав» у цій компанії не був відвертим «представником другого ешелону» і не нагадував «подпєвку» у визнаного майстра. До речі, у кулуарах ми посперечалися з колегою. Перед переглядом «Оранжлав», натякаючи на образність назви фільму, вона звинувачувала Бадоєва у тому, що хлопчина, мовляв, вирішив вдало скористатися з ситуації. Я доводила, що цю ж претензію можна адресувати Корнеліу Порумбоу, який також не втримався від бажання «розтектися мислiю по древу», використовуючи в ролі цього самого «древа» революцію в Бухаресті — цей прийом можна сміливо трактувати як кон'юнктурні рефлексії, бо такі теми завжди будуть цікавими. Нашу суперечку розсудили, звісно, заочно, Бадоєв і Порумбоу. В одного революції як такої не було взагалі, а інший дуже майстерно використав її як привід поговорити про самоідентифікацію людини.

      Скласти своє уявлення про українське кіно можна було не лише переглянувши конкурсні стрічки, а й побувавши на «Українській панорамі» — свої фільми тут презентували Олена Педан, Володимир Дощук, Оксана Чепелик (у її «Чорнобильській казці» йшлося про катастрофи, які розігруються на тілі жінки; як режисер, Чепелик так і не змогла приховати того, що, у першу чергу, вона — художник), Олег Цуріков (його «Колискова» фестивалила цього року на «Кроці») та інші молоді режисери.

      «Молодість» також заанонсувала фільм Єви Нейман «Біля ріки...» — стрічку цю чекали в конкурсній програмі, але поки що так і не дочекалися, довелося вдовольнятися уривками робочого матеріалу. Окрім фільму Єви Нейман, Одеська кіностудія привезла короткометражку Кіри Муратової «Лялька».

Російське — наше все

      Згідно з моїм авторським задумом, цей розділ матеріалу має якнайпереконливіше продемонструвати суть його заголовку. Бо йтиметься у ньому про потужний російський десант, який традиційно висаджується на «Молодості». Цього року делегація з Росії була особливо численною та іменитою: Ірина Скобцева, Федір Бондарчук, Борис Юхананов, Олексій Герман-молодший, Олександр Адабашьян, Сергій Юрський, Анна Михалкова... Хтось презентував власний фільм, хтось проводив майстер-класи у «Майстерні талантів», хтось був членом журі. При цьому мало хто відфестивалив «від і до» — російський кінематограф розвивається надстрімко, фільмів запускається дедалі більше і тиждень на фестиваль для російських кінематографістів є неприпустимою розкішшю. Об'єктивно варто зауважити, що свою кількість російський кінематограф досить переконливо наповнює якістю. Скажімо, жоден із фільмів, що були показані в рамках проекту «Кінотавр», що  представляє нове російське кіно», прохідним не назвеш. Картина «Зображаючи жертву» Кирила Серебреннікова вже пройшла в українському прокаті, отримала призи «Кінотавру» та кінофестивалю у Римі. «Острів» Павла Лунгіна, головну роль у якому зіграв Петро Мамонов, поставив під загрозу майбутнє кінотеатру «Жовтень», який глядачі штурмували з завзяттям повстанців під керівництвом Спартака. І раділи, що вдалося зайняти вільний клаптик підлоги — за свідченням керівництва кінотеатру, показники відвідуваності цього сеансу склали 120 відсотків. «Ейфорія», кінодебют драматурга, актора і театрального режисера Івана Вирипаєва, не лише перемогла у конкурсі повнометражних фільмів, а й зачарувала кожного, хто переглянув цю стрічку. Зачарувала своєю гармонійністю, яка сприймається на рівні коливання звуку. Розкішними та безкрайніми планами російської природи, які так обожнює Нікіта Михалков. Поетикою класичного любовного трикутника, який хтось інший неодмінно б вирішив у жанрі побутової драми: дружина, коханець і п'яний чоловік із рушницею, так і не наважившись « ускладнити» її вишуканою філософією.

      Цими фактами, взагалі-то, можна було б тільки захоплюватися. Але, даруйте за «затертість» цієї думки, якби українське кіно на тому ж «Кінотаврі» чи іншому кінофестивалі в Росії було представлено так само переконливо і перспективно — це захоплення не супроводжувало б сумне зітхання якогось патріота вітчизняного кіно. До речі, дефіцит фінансування як традиційне пояснення цієї ситуації сьогодні вже не спрацьовує так безвідмовно, як ще кілька років тому. Так, картина «Оранжлав» мала досить солідний бюджет у три мільйони доларів — спонсори починають вірити в українське кіно. Та і не все вирішують гроші — румунська стрічка «12:08 на Схід від Бухареста» була знята за 250 тисяч доларів. Що аж ніяк не завадило їй отримати і гран-прі «Молодості», і, раніше «Золоту камеру» цьогорічного фестивалю у Канні за найкращий дебют.

Світло у кінці... сеансу

      Фестиваль проходив у шаленому ритмі і мало хто з його гостей та учасників зміг викроїти трішки часу, щоб побувати на презентації першого українського музичного фільму-казки «Біжи, принцесо, біжи». І дуже багато, як на мене, втратив. Бо факт реально тягне на сенсацію — дитячого кіно у нас, як відомо, не знімають, а музичних казок і поготів. Кинути виклик цим маловтішним реаліям ризикнули продюсер Олена Фетісова та режисер Роман Ширман. Нещодавно знімальна група повернулася з Прибалтики — знімали у справжньому середньовічному замку, заповідних лісах, на озерах. На прем'єру запрошували наступного року. І запевняли, що цей фільм для сімейного перегляду обов'язково стане подією в історії українського кіно. Бюджет стрічки — 5 мільйонів доларів, у головних ролях знялися керівник театру «ДАХ» Влад Троїцький, фронтмени «Масок» Делієв і Барський, музику написав музикант гурту «Океан Ельзи» Мілош Єліч. Висновок після цієї презентації я для себе сформулювала такий: не все так погано в українському кіно, якщо вже навіть про дітей згадали.  

Правофлангові

      Про брак зірок на цьогорічній «Молодості» не писали хіба що ліниві. Але це через те, що всі ми звикли до якогось буквального сприйняття дійсності. Зазирніть у програму фестивалю — від зірок мерехтить в очах. Вуді Аллен зі своєю «Сенсацією» тягне на певний ексклюзив — найостаннішу стрічку режисера ще мало хто бачив, а «Молодість» подивилася. І задоволено констатувала: із творчим потенціалом у старини Вуді все нормально. У цій стрічці знялася одна з найулюбленіших актрис режисера Скарлетт Йоханссон. Традиційно засвітився у «Сенсації» і сам метр. З оптимістичною іронією він зіграв старого фокусника, який до найменших подробиць вивчив феномен під назвою «Життя».  «Дитинко, мій кайф тепер — це вечеря без печії», — каже він героїні Йоханссон.

      Серед інших топ-подій позаконкурсної програми фестивалю варто згадати ретроспективу Лукіно Вісконті — у кінотеатрі «Київ» були показані його картини «Рокко та його брати», «Туманні зірки великої ведмедиці», «Леопард», «Загибель богів», «Смерть у Венеції», «Людвіг» ...

 

ЗIРКО, Я ВАС ЗНАЮ!

       Про зірковість деяких гостей «Молодості» багато хто, на жаль, дізнався лише під час фестивалю («американізація» нашого прокату дається взнаки). Так, на запрошення Андрія Халпахчі до Києва приїздив улюблений актор Ларса фон Трієра Жан-Марк Барр («Розсікаючи хвилі», «Мандерлей», «Та, що танцює в темряві», «Червона сирена»), який разом із режисером Паскалем Арнольдом на фестивалі преставляв картину «Один іншому».

      Про те, що Жан-Марк — не остання людина у європейському кіно, деякі шанувальники фестивалю зрозуміли тоді, коли на церемонії закриття актора викликали вручати якийсь із призів «Молодості». Причому, саме тоді трапилася чергова накладка у ведучих, і поки Жан-Марк вийшов на сцену — приз якось похапцем вручили представникові румунського посольства. Не розгубившись, Барр штовхнув комедійний спіч і, зовсім не образившись, пішов собі далі тусуватися з фестивальною публікою.

      До речі, запрошення цього актора гідно оцінили б студенти мистецьких вузів, які, як відомо, дивляться не лише американські фільми і знайомі з такими проявами творчості, як, скажімо, «Догма» (біля витоків цього об'єднання стояли Барр та Ларс фон Трієр). На жаль, студенти виявилися тією частиною аудиторії фестивалю, яка серйозно постраждала від переїзду «Молодості» у «Баттерфляй-Ультрамарин». І щоб побачити фільм за участю Барра — власне, як і будь-яку іншу стрічку фестивалю — більшість із них мусила купувати квитки.