Одягати в бісер Всевишнього,

20.10.2006
Одягати в бісер Всевишнього,

Людмила Яськевич: «Щоранку чистенько прибираю кухню і сідаю біля вікна працювати». (автора.)

      Просторий майдан Шептицького в Івано-Франківську, де минулого вересня під відкритим небом вирувала виставка-продаж «Карпатський вернісаж», ледь вміщав безліч творінь майстрів народного прикладного мистецтва. У відвідувачів у очах рябіло від розмаїття вишиванок, картин, глиняних і дерев'яних виробів, жіночих прикрас, християнських та язичницьких оберегів. Тривале ходіння зигзагами між імпровізованими столами та стелажами мимоволі підсилювало відчуття пересиченості яскравою екзотикою. І раптом - ніби поштовх неочікуваного бар'єра - ікони з ликами святих у вражаюче урочистих блискучих шатах на контрастному оксамитовому тлі. Перехожі, що снували сюди-туди виставковими рядами, зустрівшись очима з незвичними образами, зупинялися - одні на хвилину, інші на довше.
      Авторка - Людмила Яськевич - за голку і бісер, як з'ясувалося, взялася недавно. Медик за фахом, вона лише на пенсії відкрила для себе дивовижний світ іконотворення. Це заінтригувало. Зазвичай на заслуженому відпочинку люди обирають уповільнений стиль життя, прислухаючись до «нарікань» втомленого прожитими роками організму. А тут - чотири персональні виставки за неповних чотири роки. На пам'ять ще прийшла несподівана аналогія: апостол-євангеліст Лука, який, за церковною традицією, вважається одним із перших іконописців, теж був лікарем. Словом, захотілося заглянути у творчу майстерню пані Людмили. Майстернею виявилася затишна кухня типової двокімнатної квартири дев'ятиповерхового панельного будинку в івано-франківському мікрорайоні Пасічна. Там ми й продовжили розмову.

До голки й нитки підштовхнув завідувач кафедри хірургії

      - Пані Людмило, ризикну передбачити, що таке пізнє захоплення до вас прийшло за якоїсь нестандартної ситуації.

      - Так. Колись я їхала в гості до доньки, яка мешкає у Санкт-Петербурзі. Сусідом по купе був дуже цікавий чоловік, Дмитро Биковицький, котрий завідував кафедрою хірургії тоді Санкт-Петербурзького медінституту. Дитинство він провів у Івано-Франківську, куди по службі перевели його батька - кадрового військового. Пан Дмитро згодом запросив у гості. Ось тоді в кутку однієї з кімнат його великої квартири я побачила незвичайний старовинний образ. На моє запитання, звідки така цінна річ, господар із теплом у голосі відповів: « Це наш родинний оберіг, який передається з покоління в покоління». Мені стало якось сумно, що в нашій родині немає нічого подібного. За розповідями родичів, у оселі мого заможного дідуся Івана на Полтавщині теж були дорогі, з позолотою, ікони, але під час Першої світової війни, аби врятуватися від голоду, їх обміняли на хліб.

      Після відвідин тієї санкт-петербурзької квартири в моїй голові міцно засіла думка: «А що я залишу нащадкам ? Дітей виростила, дерево посадила, квартиру маю, але цього замало». Однак я знову поринула в житейську суєту-суєт: робота - домашні клопоти - робота. Коли вийшла на пенсію і з'явився вільний час, думки про борг перед наступними поколіннями поновилися. Пригадала, як школяркою ходила на гурток вишивання (я і маму тоді навчила вишивати хрестиком, і це заняття стало для неї улюбленим). Сяйнула ідея: може, мені вдасться вишити щось таке, що стане родинним оберегом? Тоді ж у 2003 році вперше серйозно взялася за голку й нитку.

      - Я думав, що ви - галичанка з діда-прадіда, та, виявляється, ваші корені - на Лівобережжі України.

      - Я вважаю себе повноцінною галичанкою, бо народилася у місті Жовква Львівської області, хоча тато родом з Хорола, а мама, з дівочим прізвищем Орлова, - зі Слобожанщини. Батько займав помітні посади: керував Чортківським спиртозаводом, а потім був заступником директора Івано-Франківського об'єднання спирто-горілчаної промисловості. Я закінчила Тернопільський медінститут, і майже вся моя трудова біографія пов'язана з санепідемстанцією Івано-Франківського відділення Львівської залізниці.

82 кольори й відтінки родинного оберегу

      - То ви вже вишили ту річ, яка передаватиметься з покоління в покоління?

      - Нею стала моя перша ікона, на якій зображені Матінка Божа з Ісусом на руках і ліліями - символом непорочності. Біля неї - Йосип, вгорі ангели несуть корону, по землі зайчики бігають. Вишивала її сім місяців поспіль, день у день. Робити це було непросто, доводилося мало не після кожного стьожка змінювати нитку - всього там 82 кольори й відтінки. Освятивши ікону в храмі, подарувала синові Вадимові як духовний заповіт 27 січня 2004 року. Цей момент був для мене великим щастям - ніби виконала велику місію. А потім уже не могла зупинитися - краса не відпускала. Першою роботою в бісері стала Матінка Божа («Замилування»), до якої все життя молився святий Серафим Саровський. Згодом я вишила і подарувала з посвятою ікони доньці, онукам, рідному братові Станіславу, котрий нині мешкає у Москві. Він спершу був здивований іконою Казанської Божої Матері, а тоді сказав: «Так, Людмило, наша родина талантами не обділена». Його похвала була особливо дорогою - брат закінчив із відзнакою Московський інститут міжнародних відносин, працював при ООН в Нью-Йорку, в різних дипломатичних представництвах та ЮНЕСКО. Він - член спілки письменників Росії, добре малює, досконало знає шість іноземних мов, і в його перекладах у провідних московських видавництвах вийшло багато книг відомих зарубіжних авторів.

      - Орудувати голкою й ниткою вас колись навчали на гуртку, а техніку вишивання бісером освоювали самотужки? Це важко?

      - Коли взялася вишивати першу ікону бісером, то багато що не виходило. Я попросилася на засідання гуртка до вчительки сусідньої з нашим будинком школи Наталії Сергіївни Сізьоміної, яка добре володіє цією технікою вишивання. Один раз подивилася - і все стало зрозуміло. Відтоді встаю вранці, чистенько прибираю кухню і сідаю біля вікна працювати. Якщо щось раніше не вдавалося, не могла спати: лежала з розплющеними очима і просила: «Господи, допоможи мені це зробити». Тоді ніби струм проходив по пальцях. Вставала і бралася за роботу. Доходила до якоїсь межі й зупинялася. Знову просила: «Боже, пошли мені розум у голову й уміння в руки». Отримувала черговий імпульс. Втоми, на відміну від роботи в санепідемстанції, ніколи не відчувала.

      - Як вам вдалося за такий короткий проміжок часу влаштувати аж чотири персональні виставки? Мистецтвознавці не обділяють увагою?

      - Я виставлялася в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Йосафата Кобринського, в івано-франківському краєзнавчому та художньому музеях. І відвідувачі, й мистецтвознавці відгукуються доброзичливо.

Від візантійської класики - до Богоматері в українському національному вбранні

      - Як треба сприймати ваші роботи: як картини чи як ікони?

      - Звичайно, як ікони. Картини - це ось (показує на стіну. - Авт.) вишита калина, квіти, що висять у рамочках. А лики святих - ікони. У кожній з них залишається часточка мене самої. Комп'ютеризовані швейні машинки за заданими програмами можуть відтворювати досконалі візерунки, але в них немає людської енергетики і тепла рук, які я закладаю у свої роботи. У жодній з них стараюсь не повторюватися.

      - Гаразд. А яке призначення ваших ікон: милуватися ними чи можна, поставивши, так би мовити, в домашньому вівтарі, до них молитися? Чи не чинять спротиву священнослужителі?

      - Священики ставляться позитивно. Як правило, я беру класичні лики святих, а все інше - одяг, ритуальну атрибутику обшиваю бісером у традиційних візантійських кольорах. Хоча бувають винятки. Приміром, в одному варіанті я зробила одяг Матінки Божої з Ісусом на руках в українському національному стилі.

      Щодо духовної сили моїх ікон, то після освячення у храмі до них, поза сумнівом, можна молитися. Адже моляться до копій ікон, які повторюються багатотисячними накладами. Може, комусь видасться незвичним сучасний стиль малярства, скульптури, вишивки, але він має право на існування. З історії іконопису відомо, що й раніше лики святих зображалися не тільки на кипарисових дощечках мінеральними фарбами з додаванням яєчного жовтка, а й на тканині, емалі, металі.

      - Ваші ікони, наскільки я знаю, потрапляють і в чужі руки. Хто і як їх вибирає?

      - Це дуже цікаве запитання. Великий інтерес до вишитих бісером ікон виявляють заможні люди, бо це речі недешеві. Серед покупців трапляються дуже розумні й інтелігентні особистості. У процесі вибору є одна помічена мною і майже незмінна закономірність: людина, не вагаючись підходить, наче загіпнотизована, до якоїсь однієї ікони, і вона засвічується такою небесною красою, яку може побачити тільки той, кому ікона, так би мовити, симпатизує. Відбувається ніби взаємний вибір.

      Окрім України та Росії, ікони роз'їхалися, зокрема і з нашими заробітчанами, в Італію, Португалію, Голландію, Польщу, Австрію.

«Займатися улюбленою справою - велика розкіш»

      - Вибачте за, можливо, нетактовне запитання: ви практикуюча християнка, тобто чи поститеся, сповідаєтеся, регулярно відвідуєте богослужіння?

      - Я люблю бути в храмі тоді, коли там якнайменше людей. Упевнена, що Бог мене чує і бачить, бо хто ж іще міг подарувати цю часточку таланту? Можливо, у генах щось закладено, адже моє дівоче прізвище Пономаренко, певне, якийсь далекий предок служив при культовій споруді. Усе, що я вкладаю в ікони, роблю для слави Божої. Якщо у когось виходитиме краще, то хай йому Господь допомагає.

      - Як сім'я сприймає ваше захоплення?

      - Дуже позитивно. Донька і син уже давно самостійні, живуть окремо. З чоловіком життя не склалося - розлучилися, коли Вадим ще ходив у початкові класи.

      - Отже, пенсійний вік теж має свої принади, тобто можна і в пору поважної зрілості, знайшовши улюблене заняття, жити динамічно?

      - Кожен народжується з талантом, і в цьому немає жодного сумніву, але одна людина цей талант розвиває, інша - закопує, на вибраних крапає Божий дар. І ти вже не можеш по-іншому. Мене часто запитують: «Звідки це в тобі взялося, адже у школі і в інституті виховувалася в дусі войовничого атеїзму?». Відповідаю, що не знаю.

      Переконана в одному: нам, жінкам, важливо не заземлятися, не загрузати з головою в побутових проблемах. Пам'ятаю, яка інтелектуальна дистанція відчувалася при розмовах між мною і братом, котрий обертався в середовищі міжнародної еліти. Тоді я почала більше читати, працювати над собою, аби скоротити цю дистанцію. Здається, вдалося.

      - Тобто ви нині перебуваєте у розквіті творчих сил і весь вільний час - до ваших послуг.

      - Займатися улюбленою справою, в цьому я переконалася на власному досвіді, - справді велика розкіш. Тепер нею насолоджуюся сповна. Це так захоплює, що не помічаю, як минає день. І не дочекаюся наступного ранку, аби взяти в руки бісер, голку і нитку. Життя коротке, і треба ще багато встигнути.

 

 

     

 

 

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>