І хоча пальма першості в одомашненні гусей належить не нам, але саме українці, мабуть, зробили цих красивих птахів, поряд з білими, вкритими солом'яною стріхою хатами і вишневими садками, невід'ємним атрибутом сільської ідилії. На жаль, на сучасних подвір'ях, серед багатого різнотрав'я і численних водойм майже не чути звичного для селянського вуха гелготіння, не надто охоче «гусятиною» займаються і потужні агропромислові виробники. Може, приклад ЗАТ «Птахофабрика Снятинська нова» посприяє відродженню у Вітчизні давньої
традиції.
Крок уперед, два кроки назад: від бройлерів - до тротуарної плитки
В усіх санпропускниках, що контролюють вхід до пташників та забійного цеху «Снятинської нової», обладнано окремі шафочки із зазначенням магічного прізвища та ініціалів «Косюк Ю. А.». Тут зберігається ексклюзивний накрохмалений халат. Його власник мешкає у Києві і навідується сюди нечасто, але роль цього чоловіка, як стверджують працівники птахофабрики і підтверджують стрімкі показники її розвитку, майже така сама, як роль особи в історії. Кажуть, що без його підтримки і бізнесчуття підприємство не відродилося б із постреформаторського попелу.
Снятинську птахофабрику урочисто здали під ключ у 1976 році з прицілом на бройлерну спеціалізацію. Налагоджувати виробництво скороспілих м'яком'язих курей допомагали мадяри - більш просунуті у птахівництві товариші по соціалістичному табору. Перед розпадом СРСР фабрика вийшла на пік потужності - 4,5 тисячі тонн м'яса, мала власні племрепродуктор і забійний цех.
У нові суспільно-політичні та економічні реалії успішне за радянськими мірками підприємство почало входити на тремтячих ногах. Знецінення грошей на колись солідних фабричних рахунках позбавило оборотних коштів - почалася чорна смуга занепаду. Матеріальні цінності підприємства було розпайовано між членами колективу, до якого входило близько 700 чоловік. Дехто із щойно народжених дрібних власників вирішив, що краще тримати синицю в руці, ніж видивлятися журавля в небі, і почав відколупувати свою частку майна в натуральному вигляді - кілька пташників розібрали до фундаменту. Більш терплячі - їхні паї становили 70 відсотків майна, згуртувалися в ПОП (приватно-орендне підприємство), обравши директором Євгена Петричка, котрий добре знав виробництво, бо до того на різних посадах пропрацював тут п'ятнадцять років.
- Коли я прийшов до керівництва, - пригадує Євген Михайлович, - на робочих місцях залишилося лише 18 чоловік. Ми бралися за все, аби вижити: завели курок-несучок, пекли хліб, консервували м'ясо й овочі, робили навіть тротуарну плитку. Одночасно я, оббиваючи пороги, їздив скрізь, окрім хіба що ООН, у пошуках інвестора. У Києві набрид усім високим чиновникам - і міністрам, і їхнім заступникам, але ніяк не міг протиснутися у список підприємств, яким виплачували з держбюджету кошти на розвиток племінної справи. Саме в той важкий період нашого існування посміхнулася фортуна - познайомився з головою правління компанії, якій належить «Миронівський хлібопродукт». Невдовзі Юрій Анатолійович Косюк приїхав у Снятин і швидко прийняв рішення: «Беремо птахофабрику під своє крило і дамо їй нове життя». У квітні 2002 року нарешті було зареєстровано ЗАТ «Птахофабрика Снятинська нова»
З мадярами та французами поведешся, того й наберешся
Погасивши попередні борги підприємства на суму близько мільйона гривень, інвестор з першого дня взявся за ремонт пташників, уклав великі кошти у спорудження сучасних санпропускників, які надійно захищали б елітне стадо від проникнення ззовні інфекційних захворювань. Програма стратегічного розвитку переглядалася тричі, поки новий власник не вцілив «у десятку». Спершу передбачалося відновити бройлерне виробництво, потім переорієнтувалися на виробництво яєць і навіть уже підписали контракт щодо постачання обладнання для утримання курей-несучок. Може, і зупинилися б на виробництві яєць, якби голову правління не осінила «печінкова ідея», вдала реалізація якої обіцяла гарантовані прибутки. Справді, 100 грамів гусячого делікатесу в престижних київських ресторанах коштує 140 гривень, а один середньостатистичний гусак породи Сірий Ландес при дбайливому догляді «виношує» печінку вагою 600-700 грамів. При цьому в Україні ніхто не розводив Ландесів на промисловій основі, а на споживчий ринок потрапляла продукція від французьких та мадярських виробників - законодавців жирної гусячої печінки.
Досвідом ведення нового для українців бізнесу на початках поділилися фахівці угорської компанії «Баболна», звідти ж до Снятина надійшла перша партія однодобових гусенят. З французами, які, власне, й вивели Сірого Ландеса століття тому, а нині володіють найдосконалішими у світі технологіями інтенсивної відгодівлі, також швидко знайшли спільну мову.
Поліпшені виробничі умови, високі стандарти соціального захисту та зарплатні вивели «Снятинську нову» в одне з найбажаніших для працевлаштування підприємств в окрузі. Від працівників керівництво передусім вимагає трудової і виконавської дисципліни, демонструючи навзаєм турботу про підлеглих: смачний повноцінний обід обходиться кожному в одну гривню ( решту витрат на харчування - понад півмільйона гривень на рік - бере на себе власник). Оператор-птахівник після 17-денного фінішного перед забоєм етапу інтенсивної відгодівлі птиці отримує близько трьох тисяч гривень за півмісяця. Робота, як ми бачили, складна: кожного з 360 гусаків треба примусово нагодувати чотири рази упродовж доби. Зате тут чітко діє придуманий за радянських часів, але не реалізований тоді принцип «Від кожного - за здібностями, кожному - по праці». В конкурсну чергу до відділу кадрів фабрики тепер стають мешканці довколишніх населених пунктів, навіть ті, котрі, потинявшись закордонами, хочуть за гідну платню трудитися на батьківщині. Нині снятинських «нових» птахівників ( у районі запрацювала ще бройлерна фабрика «Варто») нараховується 800 чоловік, а до початку 2007 року, як планує керівництво, колектив «заокруглиться» до тисячі осіб.
Немає грошей на делікатеси - купуй Сірого Ландеса
Нинішнього року «Снятинська Нова» дала першу велику партію продукції: через забійний цех пройшло 110 тисяч гусей, які спільними зусиллями наростили 72 тонни делікатесної печінки. Хто і де нею смакуватиме?
- В охолодженому, замороженому та консервованому вигляді печінка потрапляє в торговельну мережу та заклади харчування по всій Україні, - запевняє Євген Петричко. - Вітчизняний споживач уперше має можливість спробувати новинки нашого консервного цеху, приміром, гусячу печінку у власному соку в склобанці, терін ніжний у фольговій упаковці, мус пікантний. Окрім делікатесів, які поки що доступні не всім українцям, ми розфасовуємо продукцію, розраховану на масового споживача, - гусяче м'ясо, шлуночки, серця, смалець тощо. За ними, між іншим, вишиковуються черги.
У близькій перспективі вийдемо і на ринки Європи, адже за два-три роки плануємо досягнути щорічної потужності 500 тонн печінки. Франція нині випускає протягом року 800 тонн цього делікатесу. Наша продукція виготовляється за найсучаснішою технологією та рецептурою і нічим не поступається французькій.
- Ваші делікатеси - по кишені лише заможнім людям. За якими цінами ви їх відпускаєте, якщо в київських ресторанах 100 грамів коштує майже половину мінімальної пенсії?
- Делікатеси - не буденна страва. Осетрову чи лососеву ікру не їдять же щодня й ложками. Щодо відпускної ціни кілограма печінки, то вона встановлена на рівні 127 гривень. Таку розкіш може дозволити собі при особливо урочистих застіллях і людина з середнім достатком. Зрештою, гуску породи Сірий Ландес можна виростити вдома. У Франції та Угорщині однодобові гусенята продаються населенню. Ми також частину молодняку реалізовуватимемо бажаючим, фінансовий стан яких не дозволяє купити печінку, а дуже хочеться. Нехай вирощують удома і смакують.
- У непосвячених у технологію інтенсивного вирощування гусей з такими непропорційними до маси тіла печінками закрадається природний сумнів: а чи не гормонами досягаються подібні розміри? Ви розповідали, що при середній живій вазі Сірого Ландеса 6-7 кілограмів тушка важить близько трьох кілограмів, а рекордна вага печінки вирощеного у Франції гусака сягнула 2 кілограмів 700 грамів. Це щось неймовірне.
- Уявлення про те, що такої ваги гусяча печінка досягає завдяки застосуванню гормонів чи якоїсь підступної хімії, цілком хибне. По-перше, при зареєстрованих рекордах вага птиці була значно більша за середню. По-друге, тут немає ніякої таємниці. Наші бабусі, якщо хотіли мати добре вгодованого гусака чи качку, силоміць напихали їх кукурудзою. У нас це робиться механізовано - чотири рази на добу. Якщо в звичайному режимі, який триває 83 дні, гуска з'їдає, так би мовити, за власним бажанням 250 грамів корму, то в останні 17 днів примусового годування - по 2 кілограми, в основному кукурудзи, за добу. Саме за рахунок такого калорійного раціону та великих обсягів кормів і росте делікатесна печінка. Це світова практика. Узимку, коли бракує сонця, вітамінів та мікроелементів, додаємо трохи преміксів. І не треба боятися цього слова: за радянських часів премікси мали назву - білково-вітамінні добавки.
* * *
Власники «Снятинської нової» створюють замкнутий цикл виробництва. Для цього планують купити комбікормовий завод у сусідньому Городенківському районі та з десяток «лежачих» пташників і тваринницьких комплексів колишніх колгоспів, де після реконструкції буде створено нові високооплачувані робочі місця. На запитання, чи вигідно робити в Україні бізнес усупереч малосприятливому, за усталеними оцінками, економічному клімату, Євген Михайлович, не роздумуючи, відповів: «Цілком. Ось у Франції, де я недавно знову побував, справді дуже важко починати нову справу. А в нас - непочатий край роботи. Ви ж самі бачите, скільки землі стоїть неораної».
