Франко у сповивальній вишиванці

27.09.2006

      Цього року ми часто говоримо про Івана Франка - 150-річний ювілей Каменяра зобов'язує. Сам факт такої активності мав би трішки засмутити, оскільки згадувати таких великих людей, говорити про їх унікальність та важливість для країни й народу лише в ювілейний рік - є в цьому щось фарисейське, а особливо голосних «рупорів круглої дати» так і хочеться назвати пристосуванцями. Але тішить те, що «прохідних», відверто кон'юнктурних і «для галочки» подій у цілому комплексі заходів, що відбуваються зараз, таки небагато. Усі імпрези, чи то офіційні, чи суто мистецькі, усвідомлені, виважені, а іноді - у сучасному мистецтві таке буває вкрай рідко - й помітно вистраждані. У недiлю в Театрі імені Франка презентували саме таку виставу, пронизану особливим, щирим, аж до душевного тремтіння, ставленням до Каменяра всіх її учасників.

      За духом, стилістикою вистава «...Посеред раю на майдані...» - типово львівський продукт. Це зрозуміє, мабуть, типовий мешканець Східного регіону, який ніколи не був у Львові. Вона - інтелігентна і естетська, трішки манірна і стримана, асоціюється зі скарбничкою, в якій зібрані успіхи й поразки нашого народу. Режисер Володимир Кучинський, що до свого дебюту на сцені Національного театру імені Франка творив у Львові, працював над цією виставою разом з іншими, колишніми та нинішніми, львів'янами. Художники Володимир Кауфман і Наталка Шимін - вірні соратники Кучинського ще з часів Театру Леся Курбаса, які разом зробили не одну виставу. До цієї компанії долучилися відомі екс-львів'яни Богдан Ступка, Лариса Кадирова, які душею так само близькі з рідним містом. Львівське ж походження самого Каменяра, про життя якого написав свою п'єсу Клім, лише додало згуртованості цьому колективу, в який дуже органічно вписалися й інші актори.

      У виставі, сюжетною основою якої стали листи і поезії Франка, спогади про нього, - багато тексту. Складного, болісного, провокативного, суперечливого, філософського, пророчого... А власне дія відбувається у божевільні, де ці тексти, зрозуміло, набувають особливого звучання. Хоча крутити пальцем біля скроні якось не хочеться, бо думки, озвучені «хворими», вмотивовані й глибокі. Авторство більшості з них належить Івану Франкові... От і робіть висновки, чи не божевільня увесь наш світ, який не хоче підійматися до рівня своїх найкращих представників. Йому, світові, так простіше - серед «попси» й примітивізму йому зовсім не хочеться напружувати свій мозок і думати про день завтрашній, про дітей, яких він народжує, але лінується навчити чогось хорошого, про старих, яких будь-що треба шанувати... І лише потім, коли буде вже запізно, цей світ згадає того чоловіка, що кричав про мор від птахів, Росію, край жорстоких крайнощів, про те, що буде велика війна... Виставу розпочинає гуркіт потяга, і хто не встиг, той, як відомо, запізнився.

      Декорації «...Посеред раю...» - це кола в різних площинах. На підлозі, в чітко окресленому циркулем просторі, «хворі» читають поезію й танцюють ритуальні танці. Паралельно дійство проектується на екран, і перед глядачем - вид згори того, що відбувається на сцені, отримуємо ніби божевілля у квадраті. А потім, коли герой Олексія Зубкова заводить розмову про ботокудів - є у Франка сатирична епопея «Ботокуди», - на сцену спускається величезне кругле дзеркало. Але не справжнє, а таке, якими обклеюють стіни кімнати сміху. І в залі вмикається світло - подивися на себе, шановний глядачу, і подумай, хто ти і що ти в цьому світі.

      Я навіть не сумніваюся у тому, що цій виставі бракуватиме вдячного глядача, а кількість театралів, що після антракту не повернуться на другу дію, буде помітно більшою, ніж на інших виставах. Але ті, хто залишаться, після спектаклю обов'язково захочуть перечитати Франка. Який не лише Вічний Революціонер чи Каменяр, а й грандіозний мислитель, один із найерудованіших людей свого часу, що писав кількома мовами і залишив після себе понад сто томів творчої спадщини. У цьому переконаний Богдан Ступка, роль якого у виставі називається «Хтось, хто нагадує Франка». Одну зі сцен Богдан Сильвестрович грає у вишитій сповивальній сорочці, довжелезні рукави якої зав'язали ті, що вважали себе нормальними.

А ТИМ ЧАСОМ...

      Виставу за творами Василя Стуса «Іду за край» готує Театр імені Лесі Українки, прем'єрні покази відбудуться 1, 6, 15 та 21 жовтня. Два роки тому з цією ідеєю до Михайла Рєзниковича прийшов актор театру Роман Семисал. Над сценарієм працювали досить довго, сценічну композицію за віршами, листами, щоденниками, статтями Стуса, документами, свідченнями, заявами сучасників, учасників подій разом із Семисалом готувала режисер Ольга Гаврилюк. У виставі, яка буде першою україномовною в історії театру, звучатимуть також композиції сестер Тельнюк. Як розповів син Василя Стуса, Дмитро, це вже буде п'ята з відомих йому постановок, присвячена батькові, і перша спроба розповісти про нього мовою мистецтва, а не лише публіцистики. Щоправда, викривальні моменти в цій виставі звучатимуть не персоніфіковано. «Я не знаю, чи прийдуть на нашу виставу ті, хто писав доноси на Стуса, - каже Михайло Рєзникович. - Мабуть, не прийдуть... А може, я помиляюся, але себе вони обов'язково впізнають. Хоча їхні прізвища ми свідомо виносимо за дужки - називати їх якось дріб'язково». А головною думкою вистави, вважає Михайло Юрійович, будуть слова Пастернака про те, що світ пристосуванства - це завжди вульгарно.