«За хліб не платять свободою» - під такою назвою невдовзі вийде у світ підготовлена до друку книжка Євгена Пронюка. Це - життєве кредо Пронюка - відомого громадського діяча, «шістдесятника», колишнього дисидента й народного депутата.
Його бунтарська історія почалася у 1965 році. Тоді молодший науковий співробітник Інституту філософії АН УРСР Євген Пронюк подав до захисту дисертацію, рекомендовану вченою радою інституту. Того ж року у видавництві «Наукова думка» мала вийти книжка на тему, якій була присвячена дисертація: «Суспільно-політична, філософська думка в Галичині другої половини ХІХ ст.». Перед 29-річним ученим відкривався широкий шлях у науку й належне місце в суспільстві. Щоправда, в тодішньому - совєтському - суспільстві. Але в тому ж 1965 році Україною прокотилася хвиля арештів серед національно свідомої інтелігенції. У серпні-вересні були арештовані Іван Світличний (літературний критик, організатор опору комуністичному пануванню), Валентин Мороз (історик), Анатолій Шевчук (лінотипіст друкарні), Святослав Караванський (філолог), Ігор Герета (науковець, краєзнавець), Михайло Осадчий (письменник, літературознавець), Михайло Горинь (науковець, психолог), його брат Богдан (мистецтвознавець) та інші активісти, що про них написав В'ячеслав Чорновіл у своїй книзі «Лихо з розуму». Викликів на допити у справі арештованих виявилося достатньо, щоб на цьому обірвалася наукова кар'єра Пронюка. Саме ця життєва ситуація відбита в його вислові «За хліб не платять свободою».
До національно-визвольної боротьби Пронюк - студент Київського державного університету ім. Шевченка, робітник заводу ім. Письменного - долучився з кінця 1950-х років. Працюючи в Інституті філософії, Євген займається друком та розповсюдженням самвидавної, забороненої літератури. Згодом у вироку буде перераховано 58 (насправді то не всі, а тільки ті, що потрапили до рук кадебістів) назв книжок, статей, поетичних творів, що доходили до українського читача через руки Євгена Пронюка, - авторства Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Івана Драча, «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби , «Приєднання чи возз'єднання» Івана Брайчевського, трактати Андрія Сахарова, видані у США «На багряному коні революції» та «Вивід прав України» Богдана Кравціва, «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями» Івана Мазепи, «Четвертий універсал Української Центральної Ради» тощо.
В Інституті філософії утворився гурт молодих патріотів-науковців, який одержував самвидав (як правило, від Івана Світличного), розмножував, розповсюджував, зберігав серед співробітників, щоразу наражаючись на небезпеку опинитися в лабетах КДБ. А Пронюк, крім того, у 1963-му стає членом Клубу творчої молоді «Сучасник», який був заборонений уже за рік.
Пізніше керівник ЦК КПУ Щербицький донесе радянському лідеру Брежнєву: «Пронюк создал групу единомышленников из числа научных работников Института философии и студентов Киевского политехнического института и Киевского госуниверситета, пытался возобновить выпуск нелегального антисоветского журнала «Украинский вестник», подбирал для этих целей надежную квартиру, изыскивал средства для размножения антисоветских материалов».
Звільненню Євгена Пронюка з роботи у 1965 році за наполяганням КДБ вдалося запобігти завдяки тодішньому директорові Інституту філософії Павлові Копніну. Він умовив працівників ЦК КПУ, висунувши прості аргументи: мовляв, Пронюка в інституті вже всі знають, а при працевлаштуванні на іншій роботі цей чоловік залучатиме нових людей до свого розуміння речей. Так Євгена залишили працювати в інституті, але вже на посаді бібліографа.
А Пронюк продовжує опір і пише та розповсюджує самвидавську статтю «Стан і завдання українського визвольного руху». Сучасні історики вважають цей матеріал програмою тодішньої боротьби за демократизацію й незалежність України - постулати того документа закріплено Конституцією України 1996 року.
Національно-визвольна боротьба в Україні наприкінці 1960-х - на початку 1970-х років загострювалася, а роль самвидаву викликала в совєтських урядових і кадебістських колах таку стурбованість, що 13 січня 1972 року вони почали широкі переслідування, арешти за національно-патріотичні погляди. Однак Пронюк зі своїми однодумцями не припиняв розповсюдження самвидавної літератури, не відмовлявся від пошуків інших способів протесту.
Євген спільно з Василем Лісовим замислили видання шостого числа чорноволівського «Українського вісника» з метою відвернути звинувачення арештованого В'ячеслава Чорновола у виданні журналу після його арешту. За допомогою студентів університету - Івана Гайдука та інших - вдається видати черговий номер часопису, присвячений арештам українських діячів культури, науки та мистецтв.
Усе це робиться під уже неприхованим стеженням Комітету держбезпеки. Відтак 6 липня 1972 року Пронюка заарештовують.
Перебуваючи під слідством, Євген Пронюк намагався всіляко вигородити, захистити інших. Цікаве зізнання його адвоката Кржипицького, який заявив, що протоколи допиту Пронюка легко читати, бо на всі запитання слідчого дається одна відповідь: «З етичних міркувань відповідати не буду».
Вирок «найгуманнішого» радянського суду був суворий, на повну силу частини 1 статті 62 Кримінального кодексу УРСР - «Антирадянська пропаганда і агітація з метою підриву і ослаблення радянської влади»: сім років концтаборів суворого режиму і п'ять років заслання.
Це, до речі, була вже друга репресія Пронюка. А вперше - ще 1947 року - малий Євген разом із матір'ю, бабусею і братом Станіславом був депортований до Караганди, на спецпоселення у Казахстан, за участь батька у визвольній боротьбі ОУН-УПА. У зв'язку з хворобою і смертю матері з того ж року він виховувався в дитячому будинку. У 1952-му, попри заборону на виїзд, Євген утік в Україну.
А вже в пермських концтаборах Пронюк бере активну участь у різних акціях протесту політичних в'язнів проти утисків, визискувань, свавілля адміністрацій таборів. КДБ помічає активну діяльність цього невисокого на зріст українця і кидає його двічі - на 35-й і 36-й зонах - у табірні в'язниці (ПКТ). Це значно підриває Пронюкове здоров'я. Життя йому рятує втручання світової громадськості (передусім «Міжнародної амністії»), української діаспори, академіка Сахарова, який у своїй нобелівській лекції «Мир, прогрес, права людини» у 1975 році відзначив: «Стус, ...Романюк, ...Пронюк ...За кожним - важка й героїчна доля, роки страждань, роки боротьби за людську гідність».
На засланні в Узбекистані в Євгена Пронюка склалися дружні стосунки з місцевим населенням - каракалпаками, корейцями, казахами, татарами. Небайдужому українцеві вдається домогтися газифікації аулу-радгоспу ім. ХХІІ партз'їзду КПРС Каракалпацької АРСР, де він був поселений на заслання 1979-1984 років. Саме добре ставлення місцевого населення до Пронюка рятує його від другого арешту. Каракалпаки повідомили Пронюкові про намір КДБ знову його заарештувати (через те що українець у місті Нукус відмовлявся прийти на вибори до Верховної Ради СРСР). Це попередження допомогло уникнути нового ув'язнення.
1984 року Пронюк повертається до Києва. На Батьківщині - нові митарства. Знаючи настрій пана Євгена, «контора глибокого буріння» вирішила знову кинути його в ув'язнення за так зване «дармоїдство», адже, за розпорядженням КДБ, Пронюка ніде не приймали на роботу. Проте свою оборону, в тому числі звернення до міжнародних організацій, дисидент організував таким чином, що, зрештою, отримав місце роботи - бібліотекар у НДІ Державтотрансу.
З кінця 1980-х років у часи лібералізації комуністичного режиму Євген Пронюк включається в активну громадську діяльність. Стає одним із засновників Товариства української мови ім. Шевченка «Просвіта», «Меморіалу» ім. Стуса. Стараннями Євгена Васильовича 3 червня 1989 року відбулися установчі збори колишніх політичних в'язнів комунізму, які проголосили створення нової громадської організації - теперішнього Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих. Учасниками цього зібрання на Львівській площі просто неба стали близько сотні осіб - Богдан Горинь зі Львова (він головував на засіданні), Петро Розумний із Дніпропетровська, Мелетій Семенюк із Волині, Оксана Мешко, Олесь Шевченко з Києва, Василь Стрільців з Івано-Франківська та багато інших. Головою товариства тоді обрали Євгена Пронюка, головою цієї організації він залишається і дотепер. Тобто вже 17 років. У 1989-му товариство організовує перепоховання праху Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина.
Пронюк був також активним членом виконкому Української Гельсінкської спілки, потім став одним із фундаторів Української республіканської партії, багато років був членом її проводу. У березні 1990-го Пронюка обрали депутатом першої демократичної Київської міської ради, головою її Демократичного блоку, членом президії Київради, головою комітету з гуманітарних питань. Пан Євген - один із тих столичних депутатів Київради, які 24 липня 1990 року підняли на щоглі на Хрещатику, 36 національний синьо-жовтий прапор.
Тоді Пронюк був членом комісії міськради ще й із питань поновлення прав реабілітованих - йому вдається рятувати українських військовослужбовців від дідівщини в совєтській армії, влаштовуючи їх на службу в створювані в той час частини Збройних сил України. Київський Демблок, очолюваний Пронюком, показував приклад народовладдя в столиці.
У червні 1991-го І Всесвітній конгрес українських політв'язнів, організований Пронюком, прийняв резолюцію про негайне надання Україні незалежності. Загалом таких конгресів було вже три.
А у 1994 році пана Євгена обрали до парламенту - мандат народного депутата йому вручили у виборчому окрузі рідного Тисменицького району Івано-Франківщини. У Верховній Раді свої зусилля він спрямовує на захист прав громадян України, зокрема репресованих, потерпілих від комуністичного терору.
* * *
Останні роки Євген Пронюк займається справами Товариства політичних в'язнів і репресованих. Вся його діяльність спрямована насамперед на утвердження і зміцнення Української держави, на відновлення прав громадян, які зазнали переслідувань від тоталітарного режиму, на вшанування пам'яті загиблих у боротьбі за незалежність України, розвиток громадянського суспільства.
Сил, здоров'я вам, ювіляре! Многая літа!
Тамара ПАХОЛОК.
Пронюк Євген Васильович
Народився 26 вересня 1936 року в с. Хом'яківка Тисменецького р-ну Івано-Франківської обл.
Після втечі зі спецпоселення в Казахстані, де перебував із батьками-оунівцями, працював токарем, електрозварювальником, контролером ВТК у Києві. 1957-62 - навчався на філософському відділенні КДУ ім. Шевченка. З 1962 р. працював науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР.
Учасник дисидентського національно-культурного, національно-визвольного руху; активний розповсюджувач літератури нелегального українського самвидаву.
1972-1984 - після засудження за антирадянську агітацію й пропаганду відбував 7-річне покарання в таборах Пермської області та 5-річне заслання в Казахстані.
Після повернення в Київ працює бібліотекарем, 1990 - обраний депутатом Київської міської ради, член її президії, був головою Демблоку міськради. 1994-1998 - народний депутат України від Тисменицького в/о Івано-Франківської обл.
Один із засновників Народного руху, член УРП; з 1989 р. - голова Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих.
Нагороджений почесним орденом «Січовий хрест» Міноборони, орденом Угорщини «Хрест за заслуги»; кавалер ордена «За заслуги».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
