Від дзвоника до дзвоника. Шкільного

14.09.2006
Від дзвоника до дзвоника. Шкільного

На уроки та з урокiв — тiльки строєм. (Фото автора.)

      «Прикинь, 11 років від дзвоника до дзвоника «відмотав» за цей папірець!» — інколи люблять жартувати між собою нинішні випускники, отримавши атестат. Утім свято, можливо, не першого, але останнього дзвоника точно є нині актуальним і для тих, чию жаргонну лексику використовує випускна молодь. Для тих, хто відбуває покарання «за колючкою», шкільний дзвоник — не жарт, а реальність. Адже два тижні тому, 1 вересня, до своєї тюремної школи пішли майже 16 тисяч засуджених. Хтось — у п'ятий, а хтось — у десятий клас. I байдуже, якого ти віку, якщо таблиця множення для тебе є відкриттям. Адже 1700 учнів із них (тобто кожен десятий) є неповнолітні. Інші школярики — дорослі засуджені, серед яких не рідкість й такі, що не вміють читати-писати. Є тут i випускники — для близько п'яти тисяч осіб цей навчальний рік стане останнім. А от три місяці тому повну загальну освіту здобули лише 3600 засуджених.

      Як засуджені школярики нидіють над підручниками та конспектами, «Україна молода» побачила в Білоцерківській виправній колонії №35, що на Київщині.

 

«Гризи» науку — строк «скостять»!

      Білоцерківська виправна колонія №35 має 60-літню історію — колись тут відбували покарання і жінки, і неповнолітні. Нині колишня колонія суворого режиму має середній рівень безпеки, а її начальник Олександр Кірпачов каже, що криміногенний склад засуджених тут різний: від злісного неплатника аліментів до вбивці. Гордість «35-ки» — загальноосвітня школа №5. «Вечірку» ледь не дивом вдалося зберегти у важкі 90-ті, коли держава перестала утримувати «храми знань» за колючкою. Але у Білоцерківській колонії тоді не втратили ні навчальну базу, ні персонал. Сім років тому, за допомогою швейцарців, тут відновили ще й професійно-технічне навчання — за п'ять місяців можна отримати реальну спеціальність.

      На зоні переконані, що більшість їхніх «клієнтів» стає злочинцями через неосвіченість та педагогічну занедбаність. Пану Кірпачову не звикати до засуджених, які навіть у 25—40 років не вміють елементарного — читати-писати. Він каже, що співробітники колонії намагаються бачити в засуджених не злочинців, а соціально хворих людей, яких потрібно лікувати навчанням, щоб більше не шкодили суспільству. Звісно, силою та кийками за парти нікого не женуть, але всі добре знають, що отримана освіта та спеціальність — вірна запорука умовно-дострокового звільнення. Це додатковий бал, який має врахувати i адміністрація колонії, i суд, бо тим, хто належно «гриз граніт науки», обов'язково «скосять строк». Цікаво, що в атестаті — документі загальнодержавного значення — не вказано, що його власник став освіченим саме «на зоні».

Усе цікаво — i спирти, i дівчата

      Директор «вечірки» Віктор Ковтун навчає засуджених цієї колонії «розумному, доброму, вічному» вже 26 років. На долю не скаржиться, от тільки сучасних підручників не вистачає. Доводиться учням чимало конспектувати. У цьому журналіст «УМ» пересвідчився, коли побував у кількох класах. В одному з них — урок хімії, спілкуючись iз пресою, «соціально хворі», посміхаючись, не приховували, що сьогоднішня тема «Насичені одноатомні спирти» їх дуже цікавить. «Такі знання стануть у нагоді», — кажуть вони. При цьому нервово кидали відверті погляди на привабливих молодих телевізійниць, змушуючи їх червоніти. Коли ж репортерки запитували, що вони вивчали сьогодні, ті відповідали лаконічно: «Здоров'я народу, багатство країни».

      У незвичайній ЗОШ №5 восьмеро вчителів викладають алгебру, геометрію, фізику, хімію, історію, рідну та іноземні мови тощо. Загалом тут навчається з п'ятого по дванадцятий клас більше 200 ЗеКа. Це при тому, що, за словами пана Кірпачова, покарання в колонії відбуває близько тисячі осіб. Вірші Кобзаря, таблицю множення та подвиги гетьманів тут вивчають, як i у звичайній школі, — п'ять днів на тиждень. Є i вихідні, i канікули, на яких, звісно ж, не розгуляєшся.

      Директор Ковтун розповів «УМ», що наповнюваність класів із пятого по восьмий невеличка — з десяток учнів. А от у старших класах інша справа — тут навчається до шести десятків засуджених на потоці. Звісно, за віком до класу не розподіляють, відбирають згідно з особовими справами (скільки класів за плечима) та за рівнем освіченості. Буває, що й 50-річний починає з початкових класів. Директор пригадує, як один такий учень урочисто отримував атестат i заливався сльозами на сцені актової зали, дякуючи за науку. Відмінників та медалістів тут немає, середні оцінки за 12-бальною системою — від трьох до дев'яти балів.

Навчайся, не кради, не вішайся!

      «На уроці вчитель лишається сам на сам із учнями, ніяких охоронців, хіба що вікна загратовані. Тому навчати засуджених треба дуже делікатно. У нас є сигналізація на випадок, якщо щось трапиться, але за 26 років я жодного разу нею не скористався, жоден вчитель цю кнопку не натиснув!» — каже Віктор Ковтун, переконаний у реальній дієвості педагогіки Макаренка.

      Подібна ситуація i в навчальному центрі №35 (фактично ПТУ), де бажаючі можуть отримати п'ять професій: слюсар-сантехнік, електрогазозварник, автослюсар, електромонтажник та слюсар-інструментальник. Начальник колонії Олександр Кірпачов каже, що відтоді, як сім років тому було відновлене професійно-технічне навчання, професію отримали близько семисот засуджених. I це реальний результат, адже, за словами виконувача обов'язків директора центру Юрія Пасічника, чимало «новачків» колонії, якщо й мають якусь шкільну освіту, то первинної професії — ні!

      У чому позитив? Психологи переконані, що, отримавши професію i «відкинувшись» на волю, колишній злочинець отримує реальні шанси працевлаштуватися. Тим більше що й адміністрація установи, спільно з органами внутрішніх справ та місцевими центрами зайнятості моніторять вакансії на батьківщині засудженого. Отримавши роботу, він навряд чи знову піде красти i грабувати, адже багатьох на це штовхають безвихідь та безгрошів'я. Йдеться, звісно ж, не про принципових «блатних» та рецидивістів. Такі до закладів освіти колонії не йдуть.

      Але й завдяки бажаючим пройти «лікбез» колонія №35 може похвалитися власними результатами. Олександр Кірпачов розповідає, що у 1999 році в зоні було скоєно близько 1400 правопорушень, а у 2005-му — вже лише 343, сім років тому пільгами достроково-умовного звільнення скористалися лише 13 осіб, а минулоріч уже 192! Головною оцінкою благополуччя на зоні є кількість суїцидів: після відновлення професійно-технічного навчання i до сьогодні тут сталося лише три випадки самогубства, а раніше було не менш ніж один суїцид на рік. «Винна» у цих позитивних змінах школа», — вважає начальник колонії.

На заняття шикуйсь! Руки за спиною!

      Коли ми зайшли до навчальної майстерні з автомобільної справи, молодий засуджений біля діючої моделі двигуна коротко запитав у викладача: «Можна?». Отримавши позитивне «так», одразу запустив двигун, здається, від ГАЗ-53А. Дике ревіння машини, від якого позакладало вуха, мало продемонструвати пресі, як цікаво i, мабуть, надзвичайно корисно у цьому класі проходять практичні заняття. Потім хлопець, на радість операторів та з дозволу начальства, запустив двигун ще кілька разів. Було прикольно. Його співгрупники озиралися з-за парт та розглядали гостей, переважно довгоногих, на тлі  макетів. Викладач автосправи Сергій Травін розповів «УМ», що це вже третій його випуск, i саме автосправу студенти центру вивчають з неабияким інтересом, бо який же чоловік не любить колупатися в авто. Дійсно, з таким фахом ці хлопці, котрі зараз сидять за партами, на волі не пропадуть. Але до тюремного ПТУ беруть не всіх, а переважно тих, хто не порушує умови утримання та виконує норму.

      «Тут нормальні викладачі, повірте, багато чому можна навчитися. От мені після навчання дали третій розряд, залишився працювати електрогазозварником. З часом збираюся підвищити до четвертого», — відверто сказав мені засуджений Володимир Трикулов, який фарбував у приміщенні поруч власноруч зроблене покриття для колодязя.

      Коли розповів про цю розмову в.о. директора пану Пасічнику, той засвідчив, що шанси підвищити розряд є в кожного, хто завершив п'ятимісячне навчання i отримав професію. «Ті, якi навчаються зараз, а це 73 учні, у січні складуть іспит, за результатами якого їм буде присвоєно 2-3 розряд. А вже у лютому набиратимемо нові групи», — каже він. Загалом нині майже 11 тисяч засуджених в Україні є учнями професійно-технічних центрів.

      Коли ми вже завершували розмову, студенти пана Пасічника групами виходили з центру i шикувалися перед ним. А потім колоною у супроводі охоронців з гумовими кийками пішли у житловий сектор. Отримані за партою знання треба закріпити, виконавши домашнє завдання на нарах. Хочеш на волю — вчися, адже усі 32 тисячі українців, якi торік звільнилися умовно-достроково, мають професійно-технічну освіту.

 

СКАЗАНО!

Сергій Скоков,

начальник управління соціально-виховної та психологічної роботи, Держдепартамент iз питань виконання покарань:

      — У структурі Держдепартаменту — 182 установи, в яких утримується 160 тисяч людей. На жаль, багато хто має дуже низький освітній рівень, а більше 20 тисяч засуджених узагалі не мають повної загальної середньої освіти (з них — 9 тисяч навіть початкової!). Але завдяки спільним зусиллям Держдепартаменту з питань виконання покарань та Міносвіти за останні два роки система закладів — шкіл i ПТУ — в місцях позбавлення волі лише збільшилася. Із 108 навчальних закладів, які існують у виправних колоніях, лише 30 — це повні вечірні й змінні школи. Інші дiють у формі філій територіальних вечірніх змінних шкіл або у вигляді навчально-консультаційних пунктів. Знання i атестат можна отримати в кожній установі, навіть у СІЗО, де для неповнолітніх, а це дві тисячі підлітків, запровадили новинку — віднедавна тут надаються освітні послуги. Навчальний процес за гратами забезпечують 1200 вчителів — працівники з педагогічного складу місцевих закладів освіти, які працюють за сумісництвом. Ми їм дуже вдячні!

  • «Поверніть нам Україну!»

    ...Поїздка у Крим до друзів лише на перший погляд здавалася мені приємною пригодою, а в реальності подорож перетворилася на постійне нервування, втрачений час та зустріч із людьми, повними розчарування. >>

  • Зцілення за гамбурзьким рахунком

    Збройні сили Німеччини — Бундесвер — мають загалом п’ять госпіталів у різних містах країни. Ми заходимо в той із них, що в Гамбурзі, на Лессерштрасе, 180. Надворі зимно; стоїть густий, як молоко, туман — такого в найбільшому портовому місті ФРН не бачили вже давно. >>

  • Хто рано встає, тому вишиванки — на вибір

    То колись пана було видно по халявах. Нині треба брати вище. На піку популярності — вишиванки. За ними легко ідентифікувати українців, скажімо, в натовпі на Манхеттені, Єлісейських полях чи на ЧС-2014 у Ріо-де-Жанейро. Що вже казати про Україну. >>

  • На півночі, де ялинки ростуть

    Йдеться не про крайню північ, де казкова Герда шукала свого Кая, а про північ Сумщини. Край, утім, не менш красивий, ніж казковий.

    Пам’ятаю, коли ще студенткою–практиканткою вперше приїхала до північних районів області, була вражена дерев’яними будинками, воротами з дерев’яними дашками... >>

  • Хильнемо історії?

    Ще задовго до появи в Тернополі цього незвичайного музейного закладу тут було створено «Самогонну ресторацію» — родинну корпорацію закладів громадського харчування, емблемою якої є долоня із зображеним на ній серцем. Такий символ господарі пояснюють прагненням вкладати у справу своїх рук максимум любові. >>

  • За Київ, до перемоги!

    Осінній недільний ранок для мешканців житлового масиву Троєщина минулого тижня був особливим. Адже на вулицях району можна було побачити німців, що спокійно розгулювати з автоматами в руках та мило посміхалися перехожим. Здавалося, ніби зараз не 2013 рік, а період Великої Вітчизняної і столиця знову окупована гітлерівцями. >>