У ході IV Всесвітнього форуму українців відбувся «круглий стіл», присвячений Голодомору. На нього зібралися близько 100 осіб: дослідники (історики академічних інституцій та аматори з України та закордоння), свідки Великого Голоду, митці, журналісти. За словами прес-секретаря УВКР Світлани Остапи, проведення «круглого столу» на тему «Голодомор 1932—1933 рр.» дало змогу обмінятися планами щодо відзначення 75-річчя трагедії, скоординувати зусилля для досягнення бажаного міжнародного резонансу. Не було на «круглому столі» тільки повноважних представників державної влади. Хоча головне питання цього зібрання стосувалося саме їх. Адже важко вимагати світового визнання українського геноциду, оминаючи поріг власної держави, яка так і не визнала, що вбивство голодом понад 7 мільйонів українських хліборобів — це геноцид.

Автор грунтовного дослідження історії українського перекладу Максим Стріха переконаний: більшість «тлумачів», починаючи від Гребінки, Куліша і закінчуючи Стусом та Кочуром, бралися за переклади саме для того, аби збагатити і піднести українську мову. Не філологічні забави і не естетичне задоволення були головними рушіями перекладачів на українську, а усвідомлення значно важливішої місії, по-своєму місії історичної. Стріха нагадує, що емська та валуєвська заборони стосувалися якнайперше саме перекладних творів, адже перекладати можливо лише на повноцінну мову, а не на діалект. Відповідно Гомера і Шекспіра можна перекласти на українську, але аж ніяк не на «малоросійське наріччя». Питання перекладу в останні чотири століття було питанням політичним. Доля українського перекладу — як доля українського націоналізму — переслідувана і трагічна. Про це — в книзі Максима Стріхи «Український переклад: між літературою і націєтворенням», яка побачила світ у видавництві «Факт».
Загальновідомо, що першовитоком для всіх літератур світу стало переказування вірувань місцевою мовою. Так само і для західної цивілізації першими літературними творами були переклади Святого Письма. На думку Максима Стріхи, «можливість розглядати в українському контексті «слов'янські» переклади княжої доби сумнівів не викликає». Проте першими, наближеними хоч якось до української мови переписами сакральних книг є Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 роки) та Острозька Біблія (1581 р.). Читаючи, щоправда, ті середньовічні тексти, не зовсім віриш, що мова цих священних раритетів — українська. Але це є думка громадянина ХХІ століття, куди плин часу доніс уже інакший, більш досконалий і відточений пергамент мови. Стосовно ж більш сучасної нашої мови, то нею Біблію було перекладено лише в середині ХІХ ст. Чому той перший переклад Морачевського так і не дістався свого часу українських приходів і які терни розкладала імперська влада на цьому шляху — в означеній праці, фрагмент із якої пропонуємо вдумливому читачу «УМ».