Юрій Каплан: Те, що політик дав гроші на видання книжки, не означає, що я поділяю його політичні погляди

15.08.2006
Юрій Каплан: Те, що політик дав гроші на видання книжки, не означає, що я поділяю його політичні погляди

      Створення минулого року нової письменницької, хоч і громадської, а не творчої за юридичним статусом, організації — Конгресу літераторів України — якось пройшло повз увагу журналістів «України молодої». Тож коли член Конгресу письменник Юрій Бедзик зайшов у редакцію і розповів про нову, умовно кажучи, спілку письменників, стало цікаво розпитати про її принципи і засади. Таким чином ми домовилися про зустріч з одним із трьох співголів Конгресу, четвертим «Головою земного шару» поетом Юрієм Капланом. (Інші співголови КЛУ — Валерій Басаров і Володимир Спектор). У ході розмови з'ясувалося, що до Конгресу літераторів України ввійшли здебільшого ті письменники, які в 2004 році в Пущі Озерній оголосили альтернативний з'їзд Спілки письменників і вибрали альтернативного голову — Наталю Околітенко. Втім Юрій Каплан просить не акцентувати увагу на ГКЧП-2004 в Спілці, бо «то зовсім інша історія». Наша розмова весь час збивалася на особу нинішнього голови НСПУ, нардепа-б'ютівця, голову парламентської Комісії з культури і духовності Володимира Яворівського, очевидно, він «допік» Конгресу і його співголові найбільше. Але перетворювати газетні шпальти на публічне з'ясовування стосунків нам би не хотілося, тому ми сфокусували увагу на діяльності Конгресу.

 

      — Яка мета створення Конгресу лiтераторiв України?

      — Ми не налаштовані на боротьбу з кимось, ми просто хотіли об'єднати людей, бо зараз склалась така дивна атмосфера в керівництві Спілки письменників, коли одна якась, не скажу хунта, хай буде група людей проповідує тільки свій напрям, тільки своє бачення ситуації. Шановний голова Спілки бігав 2 роки по Спілці й кричав, що коли буде народний Президент, усе буде гаразд. Як тільки прийшов Ющенко до влади і не дав пану Яворівському жодної посади, то він почав бігати по коридорах Спілки і кричати: народний Президент нас зрадив, от прийде народний Прем'єр, і все буде гаразд. Він перебіг від НСПУ до партії БЮТ, це не вперше в його житті. Дійшло до того, що Спілка перетворилася на штаб підтримки однієї політичної сили. На минулих парламентських виборах вони причепили над фронтоном Спілки лозунг «Нашої України» — «Не словом, а ділом». Я прийшов до Яворівського і питаю: а що робити бідному письменнику, якщо його діло — це слово. Це ж треба додуматися повісити такий лозунг над Спілкою письменників!

      — Тобто вас не влаштовувала політична позиція керівництва Спілки?

      — Нас не влаштувала не тільки політична позиція керівництва Спілки, нас не влаштували справи, які відбувалися в Спілці. Про це дуже багато писали у пресі, які там економічні діла робляться, куди діваються величезні надходження від майна Спілки. Сидить людина на телебаченні, ламає руки і каже: Спілка — це злиденна організація. Уявляєте собі, скільки коштує квадратний метр оренди в центрі міста. А там здаються величезні площі, і куди воно все дівається? Продаються цілі корпуси в Ялті, в Коктебелі, в Одесі. В Коктебелі колись було за Спілкою 11 га землі, залишилося сім, що таке 4 гектари на березі моря? Ви уявляєте собі ці гроші? Може, це брутально звучить, але один туалет на березі моря в Коктебелі, який належить Спілці, дає 10 000 доларів за сезон. Ніхто не контролює, куди ці всі кошти йдуть. Якщо свого колишнього водія Яворівський призначає головою Літфонду, це жахливі речі робляться.

      — Є ще Асоціація українських письменників, яка утворилася свого часу також через невдоволення письменників ситуацією у Спілці. Навіщо було створювати ще одну організацію, чи не простіше було незадоволеним вступити в АУП?

      — Ми не розглядали такої можливості. Я не знаю, на які області поширюється діяльність Асоціації, мені здається, що вона більше діє у Львові й що вона не дуже велика. У нашій організації більше 700 письменників, 19 обласних осередків, в тому числі й на Західній Україні. Але я ще раз хочу наголосити: життя коротке, і не для того ми створювались, щоб з кимось боротися. Ми об'єдналися тільки для творчих справ — книговидання, проведення фестивалів, видання книг молодих письменників. Цього року ми видали три антології. У цій книзі (демонструє. — Авт.) об'єднані майже триста поетів за сто років, пов'язаних з Україною і Києвом. Російськомовна поетеса баронеса Штейгер, її маєток під Києвом, у селі Миколаївка. Відома в еміграції поетка Алла Головіна пише в 1942 році в окупованому Брюсселі про Аскольдову могилу, де поховані герої Крут: «Это вам не Минин и Пожарский, Это вам Аскольдова могила, Не стрелецкий двор и не боярський, Тут лежит подкиевская сила». Розумієте, які патріотичні вірші написала дівчинка, яку в 8-річному віці вивезли з України батьки. У минулому році видали роман Юрія Бедзика, присвячений Голодомору. У квітні 2006 року великим накладом видали чорнобильську поетичну антологію «Перепустка до зони» — 4 000 примірників. Вийшло кілька перших книг молодих поетів.

      — Я зараз читаю назву — «Библейские мотивы российской лирики 20 века». Такі книжки цілком можуть видавати російські письменники в Росії.

      — А чому цього не можуть робити російські письменники в Україні?

      — Як на мене, в Україні слід видавати своїх письменників.

      — Дивіться, я відкриваю передмову до цієї книжки і читаю: «Все вглубь и ввысь, да не дойти до цели, на то и жизнь, на то и воля Божья», Борис Чичибабiн. А Борис Чичибабін що написав? «С Украиной в крови я живу на земле Украины». Тобто це російськомовна поезія України.

      — Просто, крім кількох російськомовних українських письменників, тут здебільшого російські класики — Тургенєв, Тефі тощо.

      — А ви знаєте, що Тефі була пов'язана з Україною?

      — Звичайно, я прекрасно знаю, хто, де і чим був пов'язаний з Україною, і формальних прив'язок можна знайти ще більше. Але якщо такі антології можуть друкувати в Росії й зобов'язані друкувати, а в Україні є купа своїх ненадрукованих письменників — сучасних і класиків?

      — То хай друкуються, а хто ж їм заважає? Я ж сказав, що за цей рік ми видали три великі антології, це — початок, розумієте, ми ж не маємо ні бюджетної підтримки, нічого.

      — А на які кошти ви існуєте?

      — На жаль, у нас немає поки що грошової підтримки, спонсорська деяка була.

      — Пане Юрiю, як можна вступити у вашу організацію?

      — Перш за все треба написати заяву, отримати рекомендації від двох членів Конгресу, пред'явити свої творчі здобутки — чи видану книгу, чи журнальні публікації. Коли була наша боротьба з Явором, приїхали розбиратися делегати з європейського Пен-клубу. Делегат із Норвегії сказав, що їхня спілка нараховує сiм тисяч чоловік (а в Норвегії живе вiсiм—дев’ять  мільйонів чоловік), вона об'єднує літераторів — це ширше поняття, ніж письменник. От написала людина підручник, вона все одно літератор, вона працювала над стилем, вона викладала свій матеріал так, щоб він був доступним для студентів, для учнів. Тобто їхня спілка об'єднує всіх літераторів, і ми створили свою організацію за таким же принципом. Серед наших членів є академік Петро Толочко, архітектор Лариса Скорик, кінокритик, письменник Леонід Череватенко.

      — Я зрозуміла, що й ваші політичні погляди відрізняються від політичних поглядів керівництва Спілки.

      — Я з гордістю і з задоволенням скажу, що мої політичні погляди завжди відрізнялися від поглядів пана Яворівського, бо він — флюгер, а я був дисидентом. У мене немає жодного рядка про Комуністичну партію, і про це скажуть мої друзі, а мої друзі були — Стус, Забаштанський, Боря Мозолевський, у них про це написано.

      — Коли була історія з розколом Спілки, говорили про те, що вас підтримувала колишня влада.

      — Я про це не знаю.

      — Як це? Це ж доведено — були проплачені автобуси, телеграми, бенкет, заброньований санаторій.

      — Якби влада дійсно підтримувала, то вона б довела цю справу до кінця. Вона ж нічого не зробила, ми самі боролися і самі програли, тому що влада підтримала не нас — влада пальцем об палець не стукнула, щоб щось зробити.

      — А фінансова підтримка, організаційна?

      — Господи твоя воля. У нас дійсно були люди, я не хочу називати їхні прізвища, які займалися оргпитаннями, і вони забезпечили нам зал і автобуси на один день — це єдина підтримка. Ми з Юрієм Бедзиком навіть не знали, що поїдемо в Пущу, а коли дiзналися, були дуже проти. Ми прийшли в Молодий театр, було відомо, що збори вiдбудуться там, а потім сіли в автобуси і поїхали. Але цей факт суті справи не міняє. Проте я б не хотів, щоб розмова поверталася тільки до цієї події, бо це зовсім інша історія. У нас громадська організація літераторів, а не творча. Перед нами стоїть багато соціальних питань. Не всі люди з тієї організації ввійшли в нашу.

      — Звідки візьметься соціальний захист, якщо у вас немає фінансової підтримки, ніякого фонду?

      — Є різні проекти. Зараз ми хочемо зробити платні літературні курси для молоді з різними творчими майстернями, які б вели досвідчені письменники. Поки що це будуть курси, бо щоб зробити вищий навчальний заклад, треба отримати ліцензію, а міністра не було, все зависло, що зараз робити? В перспективі ми замахуємося і на ВНЗ, бо в Україні повинно бути щось на кшталт Літературного інституту. Всі патріоти України покінчали Вищі літературні курси в Москві або Літературний інститут імені Горького. Ми плануємо відкривати курси у вересні цього року, уже є приміщення, плата буде — 450 гривень за 6 місяців. За місяць — 75 гривень, це гарна пляшка коньяку.

      У мене є досвід роботи з молоддю — я веду поетичну студію в Києві вже 16 років. Приміщення для студії на Пушкінській мені дає єврейський фонд України, у народі її називають «капланятник». Більше 500 поетів за ці роки пройшло через студію, більшість — молодь. Я провів уже п'ять фестивалів російськомовної поезії України, які мають розголос у всьому світі.

      Тобто соціальний захист полягає в чому? Старші письменники будуть працевлаштовані, викладатимуть. Молоді — переможці поетичних фестивалів — за наш кошт випускатимуть книжки. Дуже просто.

      — Значить, спонсори все-таки є.

      — Розумієте, пані Валентино, я відверто скажу: зараз люди підтримують різні проекти, але вони кажуть: не пиши, що це ми, краще не треба. Отака зараз атмосфера в країні.

      — У своїх книжках ви висловлюєте подяку Партії регіонів, СДПУ(о), значить, вони вас підтримують?

      — Я відповідаю відверто: те, що людина дала дещицю грошей на це видання, не означає, що я поділяю її політичні погляди. Вона ж дала не за те, щоб я підтримував її політичні погляди.

      — Політики не купують книжки, політики купують душі.

      — Я розумію, але я вам скажу таке: мою душу ще ніхто не купив. На презентації цієї книги я сказав, що ні в коридорах влади, ні в парламенті не об'єдналися СДПУ(о) і СПУ, вони були непримиренні вороги, але під обкладинкою цієї книжки вони об'єдналися, і ті, і ті дали дещицю грошей на цю книжку. Це не означає, що я сиджу на трьох стільцях, що я поділяю ліві погляди соціалістів, праві погляди регіоналів. Я не хочу займатися політикою, я займаюся літературою.

      — Наскільки письменницькі організації — необхідна річ для письменників?

      — Для творчості, для роботи над рукописом ніяка організація не потрібна, це справа індивідуальна. Солов'ї в гурті не співають. Але для всіх інших справ — для друку, спілкування, розкрутки потрібне творче середовище, без цього багато талантів вмирає. Письменницька організація не повинна бути заорганізованою, вона має бути творчою. Але зважте, що у нас організація громадська, а не творча.

      — А чому?

      — Ми б зареєстрували творчу, але у законодавстві є деякі коми. На творчу організацію потрібен висновок експертної комісії Міністерства культури, за часів правління пані Оксани Білозір я навіть у снах не бачив, що отримаю цю ліцензію. А тепер я не буду кожного року ходити по цих дантових колах і реєструватися, на це йде не тільки багато грошей, а  й нервів. Ми будемо займатися тільки літературними справами, ми не ставимо наметів, біотуалетів.

      — Чи є у вас офіс, куди можна звернутися?

      — Ми знімаємо квартиру на Русанівці, там є телефон і комп'ютерно-видавничий комплекс. Я вам скажу так: у мене є невеличке приватне видавництво «ЮГ», це не значить сторона світу, це значить Юрій Григорович, там і є офіс. Це подвижництво, героїчна справа цим займатися — кожного дня отримувати по 20-30 листів з усієї України, читати твори, які тобі посилають.

      Моя перша книжка вийшла в 1969 році, після цього у мене були неприємності з КДБ і я 20 років не друкувався. Мене знали люди. Дуже підтримували Рильський і Микола Ушаков. Після перебудови я виплив на поверхню, заснував приватне видавництво, почав видавати — в 1993 році «На хресті Голодомору», в 1991 році видав «Вiдлуння  Бабиного Яру». (Чомусь Юрій Григорович забув сказати, що видавництво «ЮГ» видало поетичну книжку Олександра Мороза «Белый снег на каменной террасе».) У 1991 році мене прийняли до СП, попросили вибачення за те, що стільки років не було цього. Я був заступником голови київської організації, головою комісії Спілки з національних літератур і міжнаціональних зв'язків. Бо кращу людину не знайти — патріот України, якого звинувачували в українському націоналізмі, єврей і пише російською мовою, всі вади в одній особі. Можливо, якби не був головою пан Явір, я б взагалі не займався цією справою, але я бачив, що, на диво, в наш вільний час утворився цілий андеграунд — є багато талановитих письменників, які не хочуть іти до Спілки, кажуть: нам це не цікаво.

      — Які у вас стосунки з колегами, рядовими членами Спілки?

      — Дуже гарні. Пам'ятаєте конвент часів французької революції — були ліві, були праві, було болото. Це не образливо — болото, просто була така фракція — їм було байдуже, хто переможе. 90% членів СП належать до цієї фракції, їм байдуже, хто там, що там, вони собі порпаються у словниках, пишуть і чесно роблять свою справу.

 

ДОВIДКА «УМ»

      Юрій Григорович Каплан — один із найкращих російськомовних поетів України, народився 28 травня 1937 р. в м. Коростень Житомирської області. Закінчив Київський політехнічний інститут. Після першої збірки «Обжигающий ветер» (1969) не друкувався майже двадцять років. Потім окремими виданнями виходили «Общая тетрадь», «Беглый звук», «Неровный стык тысячелетий», «Апрельский снегопад» (Київ—Регенсбург), «Поля тяготения», «Вирус любви», книжки для дітей «Анкины игрушки», «Как Анка в детский сад ходила», «Котенок Шульц», «Тельняшечка».

      Упорядник, редактор та видавець поетичних антологій до трагічних дат в історії України — «Відлуння Бабиного Яру» (1991, 2000), «На хресті Голодомору» (1933), «Перепустка до зони» (1996). Редактор альманаху поезій «Юрьев день».

      Лауреат міжнародних премій «Дружба» ім. Вінниченка, премії «Гілка Золотого Каштану». Нагороджений медаллю ім.К.Симонова (Москва, РФ) та дипломом Міжнародної письменницької організації (Регенсбург, ФРН).

(Дані взяті з довідника НСПУ).