Шановна редакціє «УМ», прочитав статтю «Листи ветерана Герасимова» у газеті за 22 червня 2006 року. Георгій Герасимов пише про РВА, яка під командуванням генерала Власова воювала на боці нацистської Німеччини проти СРСР. Він звертає увагу на те, що історики і радянські, і сучасні замовчують про значну силу власовців на фронтах війни.
Як власовці воювали на фронтах, я не знаю. Мені було лише 11 років, коли я побачив їх восени 1943 р. Це було на Волині — далеко від фронтових боїв у німецькому запіллі. Я тоді мешкав разом з батьками в селі Жорнище. 1943 рік був багатим на події. Після того, як українська поліція покинула службу на німців і пішла в підпілля, на зміну їй стали поляки. Але вони якось недовго прослужили німцям і кудись зникли. На місце поляків прийшов батальйон узбеків. Основне завдання, яке їм давали німці, — збирати по селах господарів iз підводами, гонити їх у ліс для вивезення деревини до залізничних станцій. Але і вони недовго були прислужниками. У наших краях уже діяла УПА. Одного разу під час приїзду групи узбеків на чолі з німецьким офіцером у наше село повстанці полонили їх усіх без жодного пострілу. Ця операція була проведена під командуванням чотового «Жука» (Андрій Степанкевич), який так зумів «замести» сліди, що німці нічого не второпали. А узбеки (увесь батальйон) перейшли до наших повстанців.
Німці швидко порожнє місце заповнили російськими козаками-власовцями. Вони розмістились у нашому райцентрі Олика, в замку князя Радзивілла. Скільки їх було — не знаю. Люди говорили про сотню, називали і прізвище командира сотні, але я забув. А ось прізвище його заступника Кушнірова мешканці мого села запам'ятали добре. Бачив і я його кілька разів. Ті козаки прибули в наш район приблизно у другій половині серпня. Вони займалися «сільським господарством»: їздили по селах, зганяли господарів iз кіньми та плугами орати лани панських фільварків. Здавалося б — мирна праця. Але ті козаки, які ще називали себе «братьямі славянамі», почали по селах арештовувати молодих чоловіків і хлопців. Арештували і в нашому селі Гребеня Василя, Глащенка Миколу, Козака Петра, Лінника Степана і Пушку Пилипа, по яких слід зник назавжди.
Цими діями власовці привернули увагу місцевого проводу ОУН. Було вирішено провести з ними перемовини. Діяли через старосту села Олександра Орла. Невідомо, чи Кушніров був повідомлений про перемовини, чи його староста вів просто в пастку повстанців. Зустріч відбулася на хуторі господаря Синюка, що відносився до села Одеради. Від ОУН у перемовинах мав брати участь «Лисиця» під охороною чоти повстанців. З Кушніровим було два вояки. Господар запросив «гостей» на обід. Сіли за стіл. У цей час в хату зайшов «Лисиця» без будь-якої зброї. Кушніров без всяких розмов вистрілив у «Лисицю», смертельною поранивши. На постріл iз клуні вискочила охорона «Лисиці». Зчинилася перестрілка. Кушнірову вдалося втекти, а його охоронці були вбиті.
Кушніров побіг в Олику до своїх. Господарство Синюка спалили (там уже нікого не було). А в Жорнищах «братья славянє» влаштували облаву, поарештовували молодих господарів — кого застали вдома чи піймали на вулиці. На ніч зачинили їх у льох біля сільської школи, а інших у хаті поряд. Це було 2 жовтня 1943 р. На другий день, 3 жовтня, за хатою того ж господаря викопали яму і всіх їх розстріляли — 29 чоловіків. Це були: Блоха Михайло, Блоха Роман, Блоха Степан, Блоха Данило, Блоха Іван, Блоха Петро, Бортних Антон, Ващук Володимир, Дубровка Трохим, Дубровка Григорій, Друзюк Олександр, Кушик Володимир, Козак Онуфрій, Козловський Михайло, Кичелюк Петро, Карабан Артем, Лінник Євтух, Людвик (чех за національнітю, прізвище забулося; в селі проживало кілька сімей чехів), Мартинюк Андрій, Малоух Петро, Подолець Микола, Смолін Іван, Сінкевич Феодосій, Снітко Микола, Тутейко Микола, Шалатинський Василь, Шидик Іван, Шидик Петро. Найстаршому з них було 41 рік, а наймолодшому — 19 років. А через два дні ще і в сусідніх Одерадах розстріляли 17 осіб. Дивом вдалося лишитися живим Климові Снітку, який ще живе в Жорнищах, має 83 роки.
В українців чимало ворогів. Але отак воно було. Німці за час своєї окупації нікого з моїх односельців не розстріляли. Не вчинили нам зла і поляки. З узбеками розійшлися мирно. А ось «братья-славянє» виказали звірячу лють. Російські шовіністи жорстокі, незалежно від того, у кого вони на службі: чи то у білого царя-батюшки, чи червоних катів Лєніна-Сталіна, а чи коричневого Гітлера.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
