«Одна маленька бомбочка, і немає сучасної літературної еліти», — цей чорний жарт уже став звичним для наших менш-більш помітних літературних збіговиськ. Презентація лауреатських книжок Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова», що наприкінці листопада відбулася у кафе-книгарні «Бабуїн», теж тягне на цей похмурий прикол. Акт оприлюднення нових конкурсних надходжень широкого попереднього розголосу не мав. Це була така собі камерна забава для інформаційних спонсорів (представників мас-медіїв, не обтяжених цим почесним обов'язком, було, м'яко кажучи, не густо), лауреатів (та й то не всіх) 2002 року, декотрих із членів журі та решти організаторів. Хоча, слід віддати належне, забава була доволі своєрідна.

Парадокс нинішнього часу — відсутність великого вибору текстів, читання яких приносить задоволення. Я економлю і накопичую час, щоб засісти одного вечора за книгу, але знайти цю книгу стає здебільшого все важче. Що я знайшов за останні два роки? Роман Людмили Улицької «Медея и ее дети». Як усі, відкрив для себе Акуніна, прочитав три романи, і на четвертому закрив Акуніна, не дочитав. Приємною новиною стали книга Тараса Прохаська «Непрості» та роман Жені Кононенко «Імітація». Цікаво, що текст Прохаська запам'ятався атмосферою і мелодією, а роман Євгенії — сюжетом, тобто добре розказаною історією.

За віком їм начебто й рано повторювати слідом за Висоцьким «Де мої сімнадцять літ», оскільки й двадцять п'ять — це зовсім непогано. Але ювілей зобов'язує згадати і сімнадцять, і вісімнадцять, і двадцять, і, звичайно ж, перший, найвідповідальніший рік, що подарував Києву новий театр, а театру — можливість жити, творити, дивувати, шукати й знаходити та купатися в софітах слави. Хронічна схильність до експериментів не дозволила Театру драми та комедії перетворити ці спогади на нудний протокол, та й виграшну і перевірену форму свята — театральний «капусник» — у чистому вигляді експлуатувати не захотіли. Натомість заснували незалежну приватну премію «Рідкісна птаха», лауреатів якої і оголосили на святковому вечорі з нагоди свого ювілею. Зазвичай, з подарунками у гості приходять, гості ж лівобережців того вечора переконалися на власному досвіді, що й поверататися додому з подарунками дуже навіть приємно.

Актор Баадур Цуладзе — це людина з нашого дитинства. Переконана, що так говоритимуть і наші діти, коли виростуть, і діти наших дітей, оскільки найяскравіші враження з дитинства — вони універсальні для всіх поколінь, а не навіяні черговою модною Джоан Ролінг, яка невтомно продукує своїх Гаррі Поттерів...