Нудний тоталітаризм

      Дослідники тоталітарних режимів хай тішаться тією хижою радістю азартних колекціонерів метеликів чи там, приміром, марок — книга Сапармурата Ніязова «Рухнама», над якою довічний президент Туркменістану трудився чотири роки, дісталася України. Організатори презентації її українського перекладу, що відбулася у п'ятницю в Києві, щоправда, роздавали важкий том задарма і не відали, чи потрапить «Рухнама» до книжкових крамниць, ступаючи крок у крок по тій скромній стежині немасового піару, який проторила до магазинних стелажів і базарних рундуків остання книга роздумів ще одного схильного до недемократії президента, сиріч нашого. Втім можна гадати, що Україна, яка не Росія і тим більше не Білорусь, у справі популяризації історико-пізнавальної книжки Туркменбаші піде таки їхнім шляхом — а в цих країнах «Рухнама» надійшла у вільний продаж. Невідомо, втім, чи стала вона предметом «вільної купівлі», але любителі яскравих фантиків спокуситися можуть — несподіване зелено-рожеве поєднання кольорів на обкладинці нагадує тропічних метеликів, а зовсім не похмуро-сіру гаму відчуттів, в які насправді забарвлено будь-який тоталітаризм. Ще одна привабливість «Рухнама» — великий шрифт, яким зазвичай друкують абетки або посібники з ліквідації малограмотності. Можливо, втім, що це комплімент не найширшим і найстаршим верствам читачів, а властиво самому автору, позаяк при малоамбітному шрифті, яким, наприклад, друкують Толстого чи Андруховича, 414 сторінок праці Сапармурата Ніязовича перетворилися б на скромну 100-сторінкову монографію.

      Ідейним і фінансовим організатором видання «Рухнама» українською стало славне сумське ВО ім. Фрунзе — те, що постачає труби та всіляке важливе технічне причандалля для життєдайної газової галузі Туркменістану. Духовні, а водночас і матеріальні, спонсори Ніязової книжки в Україні, втім, приховали її наклад та ім'я перекладача, принаймні про нього скромно промовчали у вихідних даних. І ніхто з українців не зможе доторкнутися теплими губами до аналів українсько-туркменської літературної дружби. І ніколи автор перекладу не потрапить у кросворди.

      Зате презентація вдалася. І це, мабуть, головне, враховуючи, що тонких традицій Сходу, який любить рахат-лукумнi слова, вдалося дотриматися — амбасада Туркменістану в повному складі сиділа й слухала, як українські друзі плетуть свої промови дивною східною в'яззю здравиць і напівзабутих лексем радянських партзборів. Знаєте, я запізнилася на презентацію, тому промовця, у спіч якого я тихенько увійшла саме на уривкові фрази: «...огромное значение не только для великого туркменського народа, но и для украинского», я сприйняла за посла Туркменістану, просто білявого. Насправді він виявився Володимиром Лук'яненком, гендиректором ВО ім. Фрунзе. Даруйте, пане Володимире. Посол Амангельди Байрамов, з відповідною антропометрією, говорив пiсля нього i значно «крутіші» речі: і про «священну для всіх туркменів книгу, написану по волі Всевишнього, що створив цей чудовий світ», і про «титанічний труд великого вождя», і про «український інтерес до нашої святині». Під двома прапорами — українським і туркменським, та двома портретами — фотографічним (Леоніда Кучми) і писаним олією у дусі невибагливого соцреалізму (Сапармурата Ніязова) — інакші виступи, напевно, і не були б можливими. Всі — з папірця, по 15 хвилин, обтічно-схвальні, з робленим пафосом і панегіриками вождю, якого ніхто з присутніх, крім шановного Амангельди Овезовича Байрамова, не бачив, словом, так щоб зала Будинку вчителя позіхала крадькома, але не встигла заснути. А час підібрали влучно — третя дня, яке там спати...

      Направду, я йшла на цю презентацію, щоб побачити неорадянщину, ну, начебто на перегляд старого совдепівського кіно, в якому якщо не мистецтво — то стилістика тих занурених головою в Лету часів. А впіймала облизня: звичайнісінькі комсомольські збори, сірі й холодні, як листопадовий день, аж жити противно. Комсомольські збори в моїй школі. Тільки хлопці зійшлися значно старші й не рятують свій час писанням любовних записок. Тоталітаризм — це нудно, якщо дивитися на нього здаля. Так подумала я — і втекла. Бо хоч і не люблю цього постулату, але інколи й справді: рятунок — у втечі. Однак «Рухнама» продивилася.

      Книга дивовижна. Вона є сплавом глибокої (як на погляд дилетанта, котрий ніколи не поринав у таїни походження сельджуків) історичної розвідки і притчевих заколисувань східної філософії. Про славне сьогодення туркменського народу Сапармурат Ніязов фактично не згадує, що цілком зрозуміло: з одного боку, бідний народ, великою мірою неписьменний, відірваний пустелею і політикою від надбань цивілізації, від, власне, історичного розвитку, який за два тисячоліття пройшло людство, з іншого — літній чоловік з аристократичним перснем на безіменному пальці лівої руки, який замальовує сивини, вдаючи з себе брюнета, що дивиться у вічність. Відсталості свого народу вождь туркменів знаходить виправдання: «Коли світом оволодівав матеріальний інтерес, породжуючи егоїзм, заздрість та інші вади, туркмени виявилися безсилими протистояти цим напастям... Мій народ розгубився перед нашестям грубого, цинічного, меркантильного інтересу». Невипадково на противагу розвитку (тобто нерозвитку) нації в ХХІ столітті подається детально, до останнього листочка оглянуте генеалогічне дерево туркменів. Правда — у минулому? Можливо, для них — так. Бо «небуття одне, а буття — три: ти сам — твоє сьогодні, твоє завтра — твої діти, твій батько — твоє вчора», як пише Туркменбаші. «Подорослішавши, я пережив дивне відчуття: часом мені здавалося, що я — це не я, а мій батько. Я відчув не свої, а його руки, ходив не своїми, а його ногами, говорив не своєю, а його мовою, — відкривається Сапармурат Ніязов. — Батько оживає в мені! І ця думка, як одкровення, пронизує все моє єство почуттям незбагненного, безмежного захвату». І водночас, згадавши, певно, що він сам — Туркменбаші, тобто «батько всіх туркменів», довічний президент застерігає: «Не дорікай своєму батькові, але його докори терпи мовчки». «Рухнама» — це несучасна історія плюс притчі хитрого дервіша й заспокійливі навіювання покори в тихій ріці буття. Фірдоусі з його «Шахнаме» (звідки, очевидно, й черпав деяке натхнення кмітливий вихованець радянської Туркменії Ніязов) позаздрив би, мабуть, умінню новітніх адаптувати східний менталітет до власних потреб. Що ж, «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися удвох, допоки землю і небеса на суд не покличе Бог»... А поки до суду далеко — читайте «Рухнама», може, щось провидниться людям із Заходу про людей зі Сходу.