Карпатські стежки від «розчарування»

05.08.2006
Карпатські стежки від «розчарування»

Одосія Плитка біля пам'ятної дошки патріарху Володимиру в Криворівнi (Карпати). (Фото автора.)

      «Дівчатка, якби хтось із вас пережив, — не забудьте за нас. Наші кістки хоч схоронені не будуть, але дух перед Богом проситиме за Україну. І Україна вийде без крові», — почула 27-річна Одосія, опритомнівши в бараку концтабору на Колимі. Поряд на долівці вмирали худющі люди, яким уже кілька днів не давали навіть хліба. Це було в 1949 році. Сьогодні 84-річна Одосія Плитка-Сорохан, хвора на виразку шлунка, каже, що живе дивом: «То Господь мене тримає отією молитвою умираючих, що молилися за Україну. Бо я обіцяла їм у думці перед Богом, що доживу до волі. І коли без крові оце все стряслось, я сказала: це за молитвами тих мучеників незліченних. Бо там мільйони лягли, що їх ніхто й не знає. Їх кості по траншеях нехоронені».

 

      Одосію арештували в 1945-му за участь в ОУН разом з її дядечком, маминим братом, людиною унікальної долі. Іван Плитка знав шість мов, був високим чином у війську Євгена Коновальця. Поляки засудили його на розстріл. Перед бараком смертників він глянув на небо, на мить ніби втратив свідомість і опритомнів у лісі. Усе життя не зміг збагнути, як йому вдалося врятуватися. Повторював: «Якщо Бога просити, то людина стрілятиме, а кулі носитиме Бог». Вуйко Іван часто просив Одосійку «заспівати січовицьку», а вона їх знала багато...

      Радянські оперативники, арештувавши Одосію, вислали в Сибір і її матір, і дружину Івана. Якось рецидивісти програли в карти барак, де ночувала Одосія, розбили вщент кухню, забрали хліб. «На ті харчі блатні могли прожити місяць, — розповідає гуцулка. — А в нас три доби й крапельки води не було. У них були кинджали, та їх не дуже карали. А нас називали фашистами». У таких умовах «політичні», хто вірив і хто ні, долучалися до молитви. «Росіяни, литовці, латиші, німці не знали нашої мови, але молилися водночас з нами по-своєму», — пригадує панi Одосiя. Вервиці робили з хліба або з яблучних зернят.

      На Колимі Одосія нишком вишила до Великодня картинку з писанками. Голки мати не дозволяли, одна голка була на 20 — 30 дівчат, її ховали, затикаючи у грубу шкіру підошви.

      Росіянка Марія Воронкова, яка була бригадиркою в Одосії, воювала на радянському фронті з першого дня до перемоги. До концтабору потрапила «випадково». Коли верталася з Берліна на Батьківщину і сходила у Львові з поїзда разом з остарбайтерами (ясна річ, кожен віз клунок «трофеїв», годинники, золоті каблучки), на пасажирів налетів загін енкаведистів, відбираючи німецькі «гостинці». Хто не віддавав — арештовували. Отак серед інших потрапили на Колиму Інеса Давидова і Мотрона Скорик. Мотрона прив'язалася до Одосії, розповіла їй свою історію: «Я комсомолка була яра, повірила брехунам, а тепер маю мучитися у пустині на Колимi». На роботу в Німеччині вона потрапила до хороших господарів, французів. Їхній син, приїхавши з фронту, трудився разом з ними і щовечора подавав воду помити ноги — і батькам, і Мотроні. Наближався фронт, господарі кликали її відходити  з ними на Захід. А вона думала: «Я вам дам Захід!». І підклала їм у вагон вибухівку. А в того сина господарського очі були такі ж блакитні та ясні, як у Одосії...

      Згадує Одосія Плитка і дивовижний Великдень 1951 року. Марія Воронкова, яка вже добре говорила українською (з 50 душ її бригади майже всі українки), на світанку обійшла весь барак, пошепки вітаючи жінок і дівчат: «Христос воскрес!». Потім усі тихенько проспівали великодній тропар. «Наш барак ділився на чотири секції, — розповідає Одосія. — У нашій жило двісті жінок і не було жодної, яка б не плакала». Після благенького сніданку рушили на шахту (вихідний навіть у неділю не передбачався). Конвоїр був не дуже лихий, і Марії спало на думку, що можна у святий день, коли гріх працювати, просто постояти в шахті. «Коли хтось з начальства спитає, чому нічого не зроблено, то скажете, що на рейках крига», — навчила бригадирка. Увечері Воронкова вмовила куховарку, щоб узяла одну з бригади мити посуд, — за те п'ятдесятьом її підопічним дали трохи густіших галушок. Наступного дня, у Світлий понеділок, жінки дізналися, що вночі на шахті, де вони вчора мали працювати, стався обвал.

      Коли Одосія повернулася з каторги в рідне село Криворівню, односельці допитувалися: «А що, довоювалася з тими бандитами?». Мовляв, чи варто було жертвувати своїм здоров'ям, молодістю, статками заради ідеалів, які й досі не перемогли остаточно. Однак жінка і після пекельних табірних років у ідеалах свободи не «розчарувалася». Так само, як і її земляк, світлої пам'яті патріарх Володимир (Василь Романюк). «Я ішла в Бережницю, на службу Божу, — згадує пані Одосія день свого знайомства з майбутнiм патрiархом Української православної церкви. — Файна була днина, весна, погода пишна. Поряд якийсь чоловік іде, теж у Бережницю, та й розговорилися. Уся пташня весняна щебетала. Стоїмо, вслуховуємося. Чоловік той каже: «Це так, як у раю, пташня співає. У такім би царстві прожити ще довго-довго». Як ми наверху вчули дзвони, Василь Романюк (а то був він) до мене звертається: «Одосійко, а що тобі оці гори можуть нагадати? Чи не колимські? Тільки ж на Колимі голі, а тут такі красотні». Я стрепенулася: від людини незнайомої як таке почути?! А він каже: «Будьмо знайомі. Я такий страдник, як і ти, й така моя жінка». Він спитав, може, зустрічалася з його Марією на Колимі. Я кажу: «Нас там тисячі були жінок і дівчат. Але там не давали нам в'язати дружби. Нажила якусь подружку — відправляють тебе уже в інший лагер». З паніматкою Марією подружилися уже в Карпатах, особливо, коли отця Василя знову «забрали», а дружина залишилася з сином у Косові.

      Останнім часом усі, хто бував у Криворівні, могли поспілкуватися з Одосією Плиткою-Сорохан. До неї щоліта приходять студенти-фольклористи, iсторики i художники з Франківська, Львова, Києва. Адже талановита жінка пише вірші, складає пісні й співає власні й народні, підіграючи собі на гітарі. Разом із сестрою Параскою Горицвіт вона упродовж десятиліть збирала гуцульський фольклор. Мріє, щоб товсті зошити з текстами і малюнками були видані. Утім мудра гуцулка намагається всім донести найголовніше: щоб зберегти культурну спадщину і віру, народові потрібна свобода. Прощаючись зі мною біля хвірточки свого обійстя і пояснюючи, як іти горами далі, пані Одосія усміхнулася: «Дитинко, треба знати всі карпатські стежини, як знали їх наші повстанці».

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>