Творчість як Шоу

26.07.2006
Творчість як Шоу

      26 липня виповнюється 150 років з дня народження англійського драматурга, лауреата Нобелівської премії з літератури Джорджа Бернарда Шоу (1856—1950). Про життя і творчість Шоу в інтерв'ю «УМ» розповідає професор кафедри зарубіжної літератури Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук Наталя ЖЛУКТЕНКО.

 

      — Наталіє Юріївно, чим можна пояснити те, що Бернард Шоу, на відміну від інших західних письменників, став палким прихильником і другом Радянського Союзу та залишився ним до кінця свого життя, не змінивши поглядів навіть після 30-х років ХХ століття?

      — Напевно, варто враховувати, що інтерес Джорджа Бернарда Шоу до революції в Росії, до Радянського Союзу, був вмотивований глибшими причинами, ніж у деяких інших його сучасників. Захоплення Шоу «російським експериментом» зумовлене його соціалістичними переконаннями. Як чимало письменників на межі ХІХ—ХХ століть (як-от Анатоль Франс, Ромен Роллан, Герберт Велс, Еміль Верхарн та й наші співвітчизники Леся Українка, Михайло Коцюбинський), Шоу «захворів» соціалізмом, вважаючи цю утопію чи не єдиним способом зміни недосконалої суспільної системи, яка, замість сподіваного прогресу, завела цивілізацію та культуру в глухий кут. Частіше соціалістичним міфом спокушалися ті письменники, що за своєю творчою свідомістю, подібно до Шоу, шукали відповіді на болючі питання часу не в самій людині, а в позаособистісних процесах та суспільних чинниках, та схильні були до написання соціально-утопічних романів чи драм. Шоу, наприклад, надіслав Леніну в подарунок свою утопічну пенталогію «Назад до Мафусаїла», в якій втілив як мрії про досконале суспільство, так і сумніви щодо майбутнього людства. Чомусь не віриться, що «вождь пролетаріату» цю складну й багатозначну працю читав, адже його зверхня репліка, що Шоу, мовляв, «добра людина, яка втрапила поміж фабіанців», аж ніяк не схожа на філософську оцінку...

      — Можливо, на соціалістичні погляди Шоу вплинуло його власне життя, адже він бачив тяжкі будні соціально незахищених верств суспільства тогочасної Англії?

      — У кожного з численних адептів соціалізму серед діячів культури межі ХІХ—ХХ століть був свій шлях до цього захоплення й своє бачення соціалізму. Шоу, звісно, соціалістом не народився. Опинившись двадцятирічним юнаком у Лондоні, він у 1879 році долучився до руху тих молодих радикалів, що вважали соціалізм — утопічний соціалізм ХІХ століття — відпрацьованою, мертвою духовною матерією. Згодом Шоу згадував, що тоді ніхто й гадки не мав, що соціалізм здатен відродитися так, як це сталося по п'яти роках, та ще й завоювати думки молодої Ґенерації інтелектуалів. Коли ж ця метаморфоза відбулася, у вересні 1884 року Шоу вступив до лав фабіанського товариства на чолі з Сіднеєм та Беатрісою Вебб і за півроку вже був членом виконавчого комітету цього соціал-реформістського угруповання. З часом він розчарувався у фабіанському соціалізмі. Звичайно, не через відмову фабіанців від революційних форм впливу на історичний процес, як про те писали в радянські часи. А через очевидну нівеляцію тих, здебільшого слушних ідей соціальних, економічних, культурних реформ, що заохотили його до фабіанства, через стрімку бюрократизацію цього руху, підміну конструктивної діяльності пустопорожньою балаканиною.

      Шоу відійшов від фабіанства, але не прийняв і марксизму, в усякому разі, практичної участі в розбудові британської компартії не брав, хіба що не заперечував проти публікацій його статей у марксистській пресі. Його позитивне ставлення до «успіхів» більшовиків — велика наївність й прикра помилка митця. Відвідини Радянського Союзу не розвіяли, а лише закріпили ілюзії Шоу — так умілі маніпулятори тодішньої системи зуміли представити письменнику «потьомкінські» структури сталінських часів. Шоу не бачив у радянській системі й споріднених німецькому нацизмові явищ, а Друга світова війна, що розвела ці державні політичні утворення, по-своєму зміцнила його позитивне бачення радянської дійсності. Героїчна боротьба Радянської армії проти фашизму викликала у Шоу, як у більшості англійців, щиру підтримку.

      Загалом же Шоу працював у літературі так довго і написав так багато, що ставлення його до Радянського Союзу не може визначати цінність його доробку. Думку про Шоу варто формувати не за фактом його політичних симпатій чи антипатій, а грунтуючись на мистецькому значенні його п'єс. Навряд чи доцільно судити про прозу одного з американських лауреатів Нобелівської премії Джона Стейнбека, виходячи лише з того, що той підтримав війну Сполучених Штатів у В'єтнамі. І мало кого з цінителів поезії цікавить, що Езра Паунд, один із батьків поетичного модернізму, активно й довго співпрацював із режимом Муссоліні в Італії. Шекспіру теж тоді можна дорікати монархізмом — адже він, як і інші гуманісти Відродження, шукав ідеального правителя серед королів.

      — У п'єсах Шоу переважають соціальні проблеми. Невже він сподівався, що таким чином внесе свою частку в побудову «справедливого устрою»?

      — Звичайно, Шоу приділяв соціальним проблемам велику увагу, особливо в ранніх, так званих «Неприємних п'єсах», де ставив гострі, дражливі питання, розвивав, наприклад, тему «чесних шляхів до збагачення» («Будинки вдівця»), розглядав соціальне підгрунття проституції («Професія місіс Воррен») тощо. Ці драми викликали сенсацію, деякі, як «Професію місіс Воррен», забороняла до постановки цензура. Тодішній король Великої Британії Едуард VIII обізвав автора безумцем і, обурений, залишив залу під час перегляду антиромантичної комедії «Людина і зброя», у якій Шоу незадовго до Першої світової війни, у розпал шовіністичної імперської пропаганди, дозволив собі сміятися над самою ідеєю воєнної героїки. Ця п'єса, до речі, свого часу з успіхом ішла на сцені Київського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка під назвою «Шоколадний солдатик». У знаменитому «Пігмаліоні» Шоу ставив під сумнів духовні стереотипи, породжені ідеєю соціальної нерівності, в десятках драм розвінчував колоніальну політику й розмасковував продажне політиканство.

      Але соціальна проблематика в драмах Шоу рідко коли представлена у формах прямого зображення чи в тонах агітаційного пафосу. Якщо останній і звучить зі сцени, то до нього вдаються переважно простаки-неофіти, яких швидко упокорює, нейтралізує система, проти якої вони бунтують. Метод Шоу полягав у тому, щоби, змалювавши явище, зірвати з нього маску, виявити його сутність. Він мав дивовижний хист до вибудови інтриги, блискучого діалогу, до різних форм театральності, яким надавав нового життя. «Я сприйняв великий спадок Шекспіра і Мольєра, Гете, Моцарта і Вагнера, і великих романістів (які прийшли на допомогу, коли театр почав занепадати), що вже й казати про пізнього Ібсена і росіян, і перед лицем усього світу я широко користувався цим неймовірним багатством», — писав Шоу. Власне, з драми Шоу, який вірив, що без серйозної філософської ідеї не може бути сучасного театру, почалася та велика театральна революція ХХ століття, яка привела до театру Бертольда Брехта та Луїджі Піранделло, французької екзистенціальної драми, до інтелектуальної драми загалом.

      — Чи змінилося ставлення до драматургії Бернарда Шоу в сучасних українських літературознавців, якщо порівняти їхні праці з дослідженнями радянських часів?

      — Безумовно, настільки ж, наскільки змінилася ідейно-естетична парадигма українського літературознавства. Нас більше цікавлять зараз різновиди театральної умовності у Шоу, різні форми впровадження ним інтелектуального контексту, тобто загалом дуже важлива для постмодерної культури проблема інтертекстуальності в його п'єсах. Новаторство Шоу проявлялося, зокрема, і в різних формах жанрового синтезу. Змінилося наше трактування літератури модернізму (й не тільки в тому, що негативізм радянських часів щодо нього перейшов у свою протилежність), розширилося розуміння літератури модернізму як культурного феномену. Модернізм знаходить вияв не просто у певному комплексі стильових прийомів чистої суб'єктивності, а радше передає особливий стан індивідуальної та суспільної моралі перехідного часу. Тому по-іншому читаємо ми й шедевр Шоу — філософсько-психологічну драму «Будинок, де розбиваються серця», більше уваги приділяючи саме елементам модерного світовідчуття у цій драмі.

      І все ж не від літературознавців залежить подальша доля п'єс майстра. Є у Шоу і драми для читання, але найперше він — людина театру, для нього він жив. «Не кажіть мені, що я врятував вашу душу своєю філософією. Краще скажіть, що створені мною образи чоловіків і жінок ближчі вам, аніж власні родичі, що їх гратимуть і гратимуть нові покоління акторів та актрис», — писав Шоу. Проте український сучасний театр до доробку Шоу байдужий, а то й упереджений. Знаю, що ми багато втратили, мало надолужили, та й узагалі театр наш переживає не кращі часи. Але повірте, що поява 1932 року перших українських перекладів п'єс Шоу в серії «Бібліотека чужоземної літератури» за редакцією Освальда Бургардта (Література і мистецтво: Харків — Київ), зумовлена зовсім не тим, що Шоу був другом Радянського Союзу. (Сам Освальд Бургардт — перекладач, літературознавець, поет-неокласик, що виступав під псевдонімом Юрій Клен, 1931 року був змушений виїхати до Німеччини.) Як багато інших культурних проектів в Україні до 1933—1934 рр., це була спроба долучитися до європейської традиції, мати «свого» Шова, як тоді перекладали прізвище письменника. І які ж твори перекладені — не самі тільки соціальні драми, а історико-філософські «п'єси для пуритан», авторський варіант легенди про Дон Жуана «Людина та надлюдина», п'єса-притча за біблійними мотивами «Андрокл і лев»... Що сталося потім із тими, хто перекладав, редагував, видав тоді ці складні інтелектуальні п'єси, такі далекі від залізної соцреалістичної догми, що утверджувалася? Все це не пусті питання для тих, кому болить наша культурна історія.

      — Чи поділяєте ви думку про те, що Шоу «ненавидів» жінок, адже в нього були досить іронічні відгуки про жіноцтво?

      — Це якась дивна аберація сучасної свідомості... Реальний Шоу, звісно, мав підстави набути подібного комплексу, адже його матінка, обдарована оперна співачка, не вельми переймалася його існуванням. Але саме місіс Шоу він завдячував своїм мистецьким вихованням, що дало йому можливість попервах успішно виступати в Лондоні в ролі музичного критика. Кажуть, що шлюб Шоу був не вельми щасливим, але він по-лицарськи опікувався вегетаріанкою-дружиною і не полишив непристосовану до практичних дилем життя Шарлотту заради своєї великої любові до талановитої актриси Стелли Патрік Кемпбел. Історію кохання Шоу і неперевершеної Стелли, відтворену в їхньому листуванні, поклав у основу своєї ліричної трагікомедії «Милий брехун» ірландський драматург Джером Кілті, з твором якого український глядач знайомий.

      За своїм світоглядом Шоу — послідовний поборник жіночої емансипації, упевнений у рівних правах статей. Здавалося б, однієї історії про квітникарку Елізу Дулітл з «Пігмаліону» досить, аби відкинути звинувачення Шоу в упередженому ставленні до жінок. А ще ж є любляча, великодушна Кандіда з одноіменної ранньої драми, простодушна й лірична Жанна в історичній драмі «Свята Іоанна», рішуча Епіфанія з улюбленої автором п'єси «Мільйонерша», й багато інших вельми привабливих жіночих образів. У вже згаданій пародійній версії легенди про Дон Жуана саме жінці Шоу відводить головну роль: Енн, спадкоємиця й тезка знаменитої донни Анни, перемагає нерішучість Джона Теннера /Дон Жуана. До речі, й стосовно жіночого й чоловічого начал у Шоу існувала своя філософія. Як інші філософи та митці початку ХХ століття, зокрема Фрідріх Ніцше, Анрі Бергсон, він цікавився проблемами віталізму — «філософії життя» або «життєвої сили». Щодо останньої, автор вважав, що жінки більшою мірою наділені нею, що й дозволяє їм керувати вибором чоловіків. Водночас Шоу жінок не ідеалізує. Він узагалі був іроніком, й, добре знаючись на людських характерах, свідомо загострював ті риси персонажів, що дозволяють побачити в них головне. Тому навіть «своїх» улюблених героїнь Шоу може зробити смішними, а тих, кого він висміює, зворушливими.

      — Наталіє Юріївно, а як ви ставитеся до афоризмів Шоу, адже серед них є провокативні та дуже іронічні висловлювання. Наскільки в них втілений світогляд англійського драматурга?

      — На відміну від мислителів доби бароко (Б.Грасіан) чи просвітників (Ф. де Ларошфуко), Шоу свідомо не розвивав цього жанру короткого вислову, що у парадоксальній формі акцентує суперечності людського характеру, поведінки та й буття як такого. Переважна більшість його афоризмів, що їх можна зустріти й на шпальті політичних новин, і у пораднику з проблем практичної психології, — це репліки героїв його п'єс, його власні коментарі з авторських передмов та розгорнутих ремарок. Вони свідчать про те, як працює думка Шоу, як грає його іронія, ними він провокує читача мислити, спостерігати, не миритися зі стереотипами, дошукуватися істини, якою б відносною вона не була. Афоризми Шоу спонукали до афористичності й тих, хто писав про нього, і тому таким популярним лишається вислів одного з його англійських біографів, Хескета Пірсона: «Зрозуміти Шоу — означає зрозуміти ХХ століття».

 

БЕРНАРД ШОУ В ДIАЛОГАХ

      Шоу зустрів відомого американського фінансиста, який захотів з ним побазікати:

      — Містере Шоу, про що ви думаєте? Я готовий пожертвувати долар, щоб дізнатися про це.

      — Те, про що я думаю, не варте таких грошей.

      Фінансист не вгамовувався:

      — Ну все ж таки, будь ласка, скажіть, про що ви думаєте?

      — Я думаю про вас.

* * *

      Під час однієї зі світських вечірок до Бернарда Шоу підійшла пані і запитала:

      — Чому Бог спочатку створив чоловіка, а вже потім жінку?

      — Тому, що не хотів, щоб у момент створення чоловіка жінка давала йому поради.

* * *

      У Бернарда Шоу запитали:

      — Скільки ви хотіли б заробляти, щоб вважати себе щасливим?

      — Рівно стільки, скільки я заробляю на думку моїх сусідів.

* * *

      Одного разу до Бернарда Шоу підійшла палка шанувальниця і сказала:

      — Уявляю, які чудові були б у нас з вами діти! Від мене вони взяли б красу, а від вас — блискучий розум.

      Шоу наморщив лоба:

         Міс, а якби вони красу взяли від мене, а розум — від вас?

* * *

      Нав'язлива шанувальниця допитувалася в Шоу, як краще писати, щоб стати відомою письменницею.

      — Зліва направо, — відповів драматург.

* * *

      Одна роздратована пані у запалi відвертості заявила:

      — Якби ви були моїм чоловіком, я б підсипала вам отруту.

      — Мадам, — відповів Шоу, — якби ви були моєю дружиною, я б сам випив отруту.

  • Феномен Вольвачівни

    Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>

  • Хата-мрія Тараса

    Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>

  • Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

    Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>

  • Голуба кров

    Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>

  • Реставратор нації

    Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>

  • Мить Слави

    Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>