ЗаГРАТоване дитинство

27.06.2006
ЗаГРАТоване дитинство

Олександр Скоринін з вихованцями. (Фото автора.)

      У 13 школах України навчаються діти, які вже стали на непевний життєвий шлях. На шлях злочину. За вироком суду, у школах соціальної реабілітації перебувають 11—15-річні українці, яких не шкодувала доля і які пережили стільки, скільки не кожен дорослий бачить за все життя.

      Із певним острахом я зібралася відвідати один iз таких закладів — Балахівську школу соціальної реабілітації, розташовану в Кіровоградській області. Як приклад, були діти з вулиці — «без гальм» і елементарного виховання. А тут їх, та ще й таких, які вчинили злочин, — 68.

 

І Крим, і Рим

      Діти як діти: живі, з ясними очима. Охайні й несподівано, як навіть на звичайних дітей, ввічливі. Чиста українська мова. Не палять. Із гордістю демонструють мистецькі вироби власного виробництва та особисто вирощені овочі й фрукти. Розповідають про перемоги в різноманітних обласних і всеукраїнських конкурсах.

      А ще — уважні до кожного вихованця педагоги. Ніякого насилля та окриків. Здається, не туди потрапила? Не те що не туди, а навіть в якусь елітну школу мистецько-трудового напрямку...

      Директор школи Олександр Скоринін каже, що тут перебувають хлопці з Кіровоградської, Харківської, Дніпропетровської, Вінницької та Хмельницької областей, за плечима в яких крадіжки, пограбування, наркоманія, гвалтування, вбивства. 99 відсотків вихованців — сироти або з так званих неблагополучних сімей. Всього 10—15 відсотків цих дітей можна вважати здоровими фізично й психічно. Усі до одного — палили, вживали алкоголь або нюхали клей. Що називається, пройшли Крим і Рим. Практично не навчалися, не вміли писати і читати. Але це все — у минулому, про яке тут згадують рідко.

«Раніше тут було пекло»

      За словами Олександра Скориніна, тут спрацьовує основний принцип — головне не навчання, а виховання. А ще — «із кожної дитини можна щось зробити. Безнадійних — немає. Точно!» Це вже особиста позиція директора. Є ще кілька важливих умов, за яких перевиховання (а йдеться саме про це) можливе. Але про все по черзі.

      Пам'ятаєте «Педагогічну поему» Антона Макаренка? Безпритульні, довіра викладачів, система командирів, змагань класів, трудового виховання. Саме педагогічний досвід Макаренка взяли на озброєння в Балахівській школі. За радянських часів у таких школах працював командний метод. Олександр Скоринін розповідає, що раніше «тут було пекло», колонія, тільки для дітей.

      Шляхом гуманізації школі вдалося піти лише в 1991 році, хоча в їхньому колективі такі спроби були й раніше. Тут спробували створити умови, при яких як учні, так і викладачі почувають себе комфортно, захищено, що для таких дітей дуже важливо.

      Система учнівського самоврядування в Балахівській школі працює не на папері. Обирають командирів класів, які керують колективом і з рекомендації яких усім учням щотижня виставляють оцінки за поведінку. Спільне планування роботи школи — за радою колективу, куди входять усі командири класів. Відповідно, існує змагання класів — за успіхами в навчанні, поведінці, праці. Крім того, учні кожного класу входять у комісії: санітарну, навчальну, бібліотекарську, трудову, господарську і шкільну. І рішення (звичайно, за участі вихователів) цих комісій є керiвництвом до дії. В іншому випадку система не спрацювала б. Ці діти дуже гостро реагують на будь-якi нещирість, фальш. Спробуй тут не виконати обіцяне.

      Трудове виховання, на думку Олександра Скориніна, не менш важливе ніж самоврядування. Тут діють за принципом: відпочинок — зміна форми діяльності. Власна садиба на 26 гектарів, де вихованці вирощують картоплю, квасолю, огірки, соняшник і ще чимало різної городини. Сад минулого року дав 1500 літрів яблучного компоту. Є квітник, виноградник, свиноферма. Учні працюють на себе і за кращі результати класу восени отримують нагороду. Наприклад, екскурсію чи нові меблі в клас. Як не дивно, від дітей на питання: «Чим любите займатися?» кілька разів чула відповідь: «Доглядати квіти, сад, город».

Хлопчик пив із 2-х років

      Як відучили палити та вживати алкоголь? Та просто — діти увесь час перебувають під наглядом і дістати та вживати ні те, ні інше просто неможливо. Інколи доводиться йти на хитрощі. Наприклад, був такий випадок: новенький хлопець ніяк не хотів залишатися у школі. Директор глянув справу — батьки працювали на пивзаводі, і з 2-х років привчали до пива. То й каже: «Підходь, буду давати тобі пиво». Залишився. Поглядав тиждень на директора, а потім зайшов, просить: «Дядь, дай пива». А Олександр питає: «Тобі хіба погано тут?» — «Ні». — «От і добре».

      Крім того, на території закладу вживати алкоголь і курити заборонено всім без винятку. Працівникам це прекрасно відомо, і випадків порушення цього правила не було вже давно. Усі свята — з соком і солодким, чому немало дивуються різні інспектори та гості. Пояснення просте — такі діти надзвичайно чутливі до запахів такого типу. Та і довіра юнаків чимало коштує.

      Є ще чимало особливостей в цій школі, які викликають якщо не захоплення, то здивування. Діти, які не мали й жодного поняття про мистецтво, виявляють не тільки смак, а й талант. Роботи вихованців з ліплення, різьбярства, інкрустації високо оцінюють не лише любителі, а й майстри. Хор школи з задоволенням запрошують на концерти в різні райони Кіровоградської області.

      Учні школи беруть участь у всіх можливих конкурсах. Бібліотечна комісія переглядає періодику, слідкує за оголошеннями. В результаті: грамот і подяк назбиралась товстезна папка, переможці отримують подарунки. Тільки в радіопрограмі «Школяда» звучало близько 30 згадок про Балахівську школу.

У звичайну школу ніхто з викладачів не хоче

      Був випадок, коли хлопчина написав бабусі, що йому в школі добре. Та не повірила, була впевнена, що так написати примусили: «Там б'ють, знущаються, там — паркан, грати». Приїхала, подивилася, попросила вибачення.

      Вчителі й вихователі всі як один запевняють, що в звичайну школу не повернулися б: «Тут краще». Кращої долі собі не побажав би і директор Олександр Скоринін.

      Єдина проблема для цих дітей — невизначеність у майбутньому. Що їх чекає за цими стінами? Адже одним із головних факторів успішної діяльності педагоги вважають закритість закладу. Вплив суспільства тут мінімальний. Так, діти від світу криміналу і безпритульності відійшли. Але чи зможуть вони протистояти його проявам у нашому суспільстві? Чи потрібні суспільству такі діти?

До старих звичок повернутися легко.

А тут така реклама

      У 15 років, а то й раніше (у залежності від терміну), вихованці школи соціальної реабілітації потрапляють у той самий світ, із якого вийшли. Батьки-алкоголіки, відсутність місця проживання, можливості для навчання, роботи. А ще — пропаганда того ж паління, алкоголю, насильства, якою наповнений інформаційний простір країни. Таким дітям дуже легко повернутися до старих звичок.

      Так, навчання і проживання повинні забезпечити місцеві органи влади через служби у справах неповнолітніх. Але матеріальними ресурсами на цю шляхетну справу служби не забезпечені. Як і ще один орган профілактики і протидії безпритульності й дитячої злочинності — кримінальна міліція у справах неповнолітніх.

      Інтернати, як показує статистика , теж не вихід. Зрозуміло, що це не сімейне виховання, але щось не так в інтернатській системі нашої країни. Кількість втеч, скарг, кримінальних справ за останні роки хоч і зменшилася, але не суттєво. Олександр Скоринін впевнений, що це через відсутність в інтернатах трудового виховання. Праця підвищує моральність, привчає до роботи взагалі, а головне — зникає такий собі споживацький комплекс, невдячність, на що «хворіють» більшість вихованців інтернатів.

      Поки що певним виходом є соціальні гуртожитки, один з яких — на 20 місць, от-от запрацює і в Кіровограді. От тільки претендентів уже є більше. Цього року тільки з Балахівської школи випускається 14 хлопців. Як складеться їхня доля — невідомо, але певний старт ці діти мають. На жаль, не імунітет.

      До речі, дітей iз забезпечених родин тут не знайдеш. Ні, злочини вони скоюють, от тільки батьки всіма правдами і неправдами роблять усе, щоб такого покарання їхні діти уникли. А малолітні злочинці та їхні вихователі бояться нашого з вами світу. І є за що.

 

Із листів вихованців школи

* «Я не ходив до школи, не слухав маму, чинив шкоду дорослим і дітям. А тепер живу, ніби на іншій планеті. Щодня роблю зарядку, полюбив працю, навчився дружити з однокласниками. І хвалю Бога, що тут навчаюся».

* «Я люблю поратися на городі. Саджу рослинку, а вона така тоненька, тендітна. Візьму відро з водою, поллю її. Ага, ось вона що хотіла, я вгадав її думку!»

* «Тут замислився над своїми вчинками, зробив висновок, як жити далі. Захопився книжками, особливо про тварин. Відвідую гурток інкрустації, граю в футбол. Люблю своїх педагогів і друзів. Вони стали мені рідними».

* «Ми тут відігрілися, подобрішали. Я боюся думати, що зі мною буде після закінчення терміну. Коли доведеться звідси йти...»