Рятувальником треба народитися

17.06.2006
Рятувальником треба народитися

Iдуть навчання.

      На лісовій тренувальній базі Харківського університету цивільного захисту України всі алеї обрамлені сосновими шишками. Місцями курсантська мозаїка сягає вищого пілотажу, і тоді підручний матеріал по обидва боки тінистих доріжок шикується у вигляді геометрично виваженої паралелі. Послух у вигляді скрупульозної творчості, коли тебе навіть удень поїдом їдять ненаситні комарі, а ніч здається куцішою від хвоста пекінеса, - лише маленький пункт загального іспиту на мужність. Складати його майбутніх рятувальників за увесь період навчання привозять під Чугуїв двічі: одразу після «абітури», якщо вона була успішною, і по завершенні першого курсу, якщо хлопець не передумає вчитися далі. Хто витримає посеред лісу ввесь набір жорсткої педагогіки, той неодмінно стане професіоналом. Власну майстерність, кажуть досвідчені офіцери, можна відшліфувати тільки так: шишка до шишки, крок за кроком, від пожежі до пожежі. Найдрібніша деталь тут має культове значення, бо від неї напряму залежить життя і самого рятувальника, і тих, кого він рятує.
«Лев» на пожежі

      Близько десяти років тому в районі харківського Залютіно вибухнув підземний газопровід. Потужний фонтан вирвався на волю з дивовижною силою, миттєво трансформуючись у стихійну вогняну хвилю. Здавалося, навкруги посеред глухої ночі горів увесь світ - тринадцять міських багатоповерхівок, автомобільна стоянка, кіоски, ринок. Навколо паніка, крик, суцільна димова завіса. «Але з вогню ми винесли всіх, - розповів шеф навчальної учбової пожежної частини університету, підполковник Дмитро Каскевич, - нікому не дали загинути. Паралізованих людей спускали на руках. З подібною стихією довелося зіткнутися і в Луганській області. Тільки ще серйознiшою».

      У цьому порівнянні є певна закономірність. Навіть якщо підрозділи МінНС включатимуть свої сирени за викликом диспетчера сім разів на тиждень, їм все одно не вдасться побувати на двох однакових пожежах. Таких просто не існує. Кожна надзвичайна ситуація страшна по-своєму. Саме тому майбутні рятувальники будь-яку практичну ситуацію на тренувальних майданчиках відпрацьовують до автоматизму. Тобто впродовж п'яти років замалим не щодня гасять вогонь, піднімаючись на стіну, що імітує чотириповерховий будинок, пірнають під воду за муляжем утопленика, розбирають кам'яні завали, виносять умовних потерпілих iз палаючого гелікоптера, ліквідовують розливи хімічних речовин, «мавпують» у болдринговій залі, відшліфовуючи власне вміння працювати в горах. Щоранку вони підхоплюються з ліжка о 6.10, встигають пробігти за день у середньому 15 кілометрів, опановують основні та спеціальні науки, терпляче їдять курсантську кашу і виїжджають у складі бригад Харківського рятувального гарнізону на справжні пожежі.

      В останньому випадку підполковник Каскевич для них усе - герой, взірець, суворий суддя. Посеред якої б стихії не з'явилася його майже двометрова постать, навколишній хаос одразу набуває організованої форми. «Дмитро Юрійович на пожежі - лев, йому просто немає рівних», - говорять хлопці, наводячи для доказу неймовірні історії. Причому склалося враження, що героїзм могутнього підполковника їх захоплює навіть менше, ніж широта його унікальної натури. Гасили, наприклад, недавно пожежу в багатоповерхівці Салтівського житлового масиву. Було все, як завжди, - повна евакуація людей, навколо розкидані речі й потужний струмінь води вперемішку з вогнем та димом. І раптом посеред цього хаосу лунає істеричний крик дівчини, яка, прийшовши до тями після пережитого шоку, раптом згадала про свою улюблену ...кішку. Її відчай був настільки великим, що наставник майбутніх рятувальників, не витримавши емоційного дівчачого галасу, знову пішов до ушкодженого будинку. «Та що там кішка, - резюмує пан підполковник. - Ось недавно на подібній пожежі така ж згорьована господиня слізно просила врятувати її «маленьку собачку». Зайшли до вказаної квартири, а там доберман завбільшки, як я. Правда, бідолаха так наковтався диму, що став зовсім ручним».

      Люди на пожежі - окрема історія. У палаючій будівлі, за словами Дмитра Каскевича, їх можна знайти де завгодно: під ліжком, у шафі, холодильнику, в тумбочці. Трапляються випадки, коли до смерті наляканих погорільців рятувальники ледве встигали вхопити за ноги на підвіконні. Діти, навпаки, забиваються у найменші шпарини, з надією, що там їх всюдисущий вогонь не дістане. Голос рятувальника посеред цієї круговерті, як правило, діє магічно. У свідомості приголомшених громадян чоловіки в касках асоціюються з фахівцями, які знають напевно вихід iз навколишньої безвиході, тому покірно слухають їхні вказівки. Але для того, щоб було саме так, курсанту треба з'їсти не один пуд солдатської каші, а офіцеру навіть з генеральськими погонами регулярно виїжджати на палаючі об'єкти. Виявляється, у діючій рятувальній службі ніколи не настає період, коли ти вже своє «відгасив» і можеш iз чистим сумлінням зайняти роль стороннього спостерігача . Правда, генерал, на відміну від того ж підполковника, виїжджає на випадки лише підвищеної складності й працює винятково командиром.

Харківський «Ахтіандр»

      Півроку тому на одне з харківських приміських озер упав невеликий російський літак. У дні різдвяних канікул він мав переправити групу українських туристів до Європи. Але за кілька кілометрів від аеродрому машина несподівано знизила висоту, зачепила крилом верхівки дерев і, впавши на поверхню водоймища, стрімко пішла під лід. У цій катастрофі не вижив жоден iз чотирьох членів екіпажу. Але для того, щоб правоохоронці могли провести розслідування причин аварії, шістьом харківським водолазам з дна Комсомольського озера довелося підняти всі уламки розбитої машини.

      Працювали на глибині 7-8 метрів, фактично навпомацки, у черзі по півтори години. Обстежити під кригою довелося кожен сантиметр вкритого упадинами, сміттям і рослинністю дна. Триста квадратних метрів підводного простору хлопці, без перебільшення, прочесали дрібною гребінкою, виконуючи при цьому й більш ювелірну роботу. «Експертам було важливо дізнатися про положення вимикачів у кабіні пілота, - розповідає учасник нашумілої операції, водолаз iз багатющим досвідом і викладач Університету цивільного захисту Валерій Бондар. - Тому нас попросили обережно проникнути всередину літака і зняти все на відео до найменших дрібниць. По кабелю зображення транслювалося на екран, і в такий спосіб фахівці мали змогу вивчити цю проблему, так би мовити, зсередини».

      Подібні роботи в Харкові проводилися вперше. Причому під пильним оком експертів iз Росії, які напочатку доволі скептично і зверхньо ставилися до можливостей української команди. Проте з повним набором «ускладнюючих ситуацію факторів рятівники справилися достойно. Але, попри все, цей майже хрестоматійний випадок, що має усі шанси ввійти до учбових посібників МінНС, харківський «Ахтіандр» (так Валерія називають колеги) вважає просто «броварним маршем». Мовляв, все це бурхлива реакція журналістів. У його практиці траплялися набагато складніші випадки. Трагедія на полтавській Ворсклі, куди недавно викликали харківську рятувально-водолазну службу на допомогу, - одна із них. Там до промоїни гідравлічної споруди течією занесло маленького хлопчика. Вхід до підводної пастки був настільки вузьким, що водолаз, екіпірований за всіма пунктами відомчої інструкції, проникнути туди аж нiяк не міг. Рятувальники спускалися до тієї промоїни на межі ризику, бо батьки вимагали від влади підняти якщо не саме тіло дитини, то хоча б якийсь речовий доказ його смерті. Знайти пощастило лише натільний церковний хрестик...

      Але головний водолаз УЦЗУ не подобається сам собі і в цій героїчній історії. Насамперед через те, що порушив відомчу інструкцію. «Справжній рятувальник - це професіонал, - каже він, - який уміє звести ризик до мінімуму. Якщо працiвник - просто гаряча голова,  то нам він не потрібний».

І раптом заболіла душа

      Виїзд курсантів на справжні НП - така ж буденна річ, як гречана каша в університетській їдальні. У саме горнило хлопців, правда, не пускають, але трапляється всяке. Одного разу на досить слабенькій пожежі, від якої ніхто не чекав особливих сюрпризів, просто під ноги першокурсникам рухнула стіна старого будинку, накривши уламками дерева та цегли одного з прапорщиків вузу. Хлопці кинулись відкопувати свого командира і таки врятували йому життя. Але пережитий шок був настільки сильним, що пізніше відважним курсантам довелося теж надавати допомогу - психологічну.

      Фахівців, які вміють привести до тями свідків надзвичайних ситуацій, в Україні готують усього лише третій рік. Доти вважалося, що подібну «забаганку» можуть собі дозволити лише підрозділи МВС та СБУ. Переглянути відомчу установку змусило не одне лихо. Проте остаточно управлінці визріли до кардинального рішення після скнилівської трагедії під Львовом. Цивільні психологи, яким довелося працювати на місці небувалої авіакатастрофи, згодом визнали - без спеціальних знань та підготовки такі проблеми їм просто не під силу. Відчуття не з приємних: ти мусиш бути лікарем, а почуваєшся пацієнтом або у кращому випадку автоматично поповнюєш лави загонів МінНС, які переймаються фізичним, а не душевним болем потерпілих. І це в той час, коли біля тебе, на межі повного божевілля, з господарським пакетом у руках (факт взятий з реального життя) метушиться літня жінка. Останки маленького внука вона вже в сумку зібрала, а тепер серед розірваних на шматки людських тіл шукає доньку та зятя. Очевидно, саме такий вигляд має кінець світу для окремо взятої людини: Земля під ногами ще ніби крутиться, але особисто для тебе все вже в минулому...

      На думку викладачки УЦЗУ (єдиного ВНЗ, що готує сьогодні психологів для підрозділів МінНС) Ірини Ковальової, багатьох помилок після трагедії у Скнилові припустилися і засоби масової інформації. У першу чергу тому, що створили навколо цієї проблеми небувалу емоційну напругу. Результат виявився приголомшливим. Один львівський фельдшер після серії репортажів так глибоко проникся людським горем, що у відчаї покінчив життя самогубством. При цьому в нього самого ніхто з близьких на горезвісному летовищі не загинув. У свою чергу безпосередні свідки трагедії, за словами пані Ірини, пережите лихо пропустили через власну свідомість щонайменше двічі: під час падіння літака і десь через тиждень-другий потому, коли, остаточно прийшовши до тями, реально оцінили ситуацію. Плата за байдужість до людської душі виявилася надто високою.

      Спеціальна психологічна підтримка необхідна і самим рятувальникам. «Наші фахівці є членами одного великого підрозділу: група, ланка, розрахунок, караул, - говорить начальник факультету пожежно-рятувальних сил полковник Земфір Шайхлісламов. - Якщо раптом хтось на виїзді не витримує психологічного або фізичного навантаження і припускається помилки, - провалу може зазнати вся операція». Але якраз iз чоловіками, для яких хрестоматійний героїзм став частиною професії, у фахівців найбільше мороки. Герої не визнають такого роду проблем узагалі і роками накопичують у собі пережитий біль. Кухонна ж терапія за склянкою горілки в душі пожежу не погасить.

Нам би їхні можливості

      Харків потрапив до четвірки українських мегаполісів, яким, з точки зору вітчизняних рятувальників, неймовірно пощастило. А все тому, що муніципальній владі кілька років тому вдалося придбати для міського гарнізону висотну пожежну драбину. Доти вогнеборці не мали технічної можливості піднятися у палаючому будинку вище четвертого поверху. «Недавно я побував у Польщі, - розповів проректор із наукової та методологічної роботи полковник Олег Назаров, - і дiйшов  висновку, що за своєю майстерністю ми ніскільки не поступаємося нашим колегам-сусідам. Але що стосується фінансового і технічного забезпечення, то порівняння явно не на нашу користь. Ви не повірите, але український пожежник на початку служби отримує сьогодні трохи більше 500 гривень. Причому вислуга років на його матеріальному стані особливо не позначається».

      Імпортний автомобіль- вогнегасник («Ман» чи «Мерседес») із солідним набором спеціальних приладів коштує наразі близько мільйона доларів. Про машину такого рівня харківські рятувальники бояться навіть мріяти. Найновішому авто університетського парку вже 13 років. Решта - ще старіші. І це тоді, коли навчально-тренувальна «пожежка», згідно з інструкцією, повинна служити щонайбільше п'ятирічку.

      Врятоване життя взагалі коштує дорого - і в прямому, і в переносному значенні цього слова. Скажімо, аби відправити трьох курсантів (менша кількість заборонена технікою безпеки) на гасіння палаючого гелікоптера, їх потрібно одягти у захисні костюми вартістю 12 тисяч доларів кожен. Таких сьогодні в УЦЗУ вже вісім. Гелікоптер теж є, але поки що немає літака. Бажання його придбати для ректора Володимира Садкового - щось на кшталт завдання номер один. «Під час тренувальних навчань усе має бути справжнім, - каже він. - Кожну з надзвичайних ситуацій курсант повинен побачити і відпрацювати в умовах, максимально наближених до реальності, адже завтра від нього залежатиме чиєсь конкретне життя». Але аби купити списаний літак, потрібні чималі гроші. Після того як алюміній в Україні став дефіцитним металом, охочих зірвати солідний куш на крилатому металобрухті - хоч відбавляй. Високі професійні пориви одних громадян і приземлені наміри інших у нас уже давно співіснують на рівні усталеної традиції. Схоже, до свого останнього подиху ми свято віримо в те, що дах будинку може загорітися в кого завгодно, тільки не в нас самих.

Нова генерація

      Підполковник Дмитро Каскевич вважає, що сьогодні до університету цивільного захисту приходять менш підготовлені юнаки. Їм часто бракує фундаментальних знань та фізичної підготовки. Але вже через рік-два «розхлябаних», як він каже, хлопців не впізнають навіть рідні батьки. Причому армійську муштру майбутні рятувальники проходять із найменшими втратами - один-два «дезертири», і то не щороку. Низьку плинність кадрів у своїх лавах хлопці пояснюють свідомим вибором професії. «Рятувальником треба народитися, - переконаний курсант Женя Ковтун. - Ми добре усвідомлюємо, що наша робота буде пов'язана з ризиком. Тому, якщо до цього хтось не готовий, йому краще одразу обрати іншу професію».

      ...Табірне життя добре намуштрованих першокурсників розпочалося з урочистого шикування на лісовому плацу. Плече до плеча, шеренга до шеренги, під ногами - шишка до шишки. Державний гімн хлопці слухають із високо піднятими головами, тримаючи руки на серці. Схоже, всупереч чорним прогнозам, у нас таки виросла нова генерація офіцерів, для яких Україна є Батьківщиною від самісінького народження, без традиційних обмовок, уточнень, умов й озирання на могутніх сусідів. Подібний духовний стержень насправді багато важить: із державою, що має таких рятувальників, неодмінно все буде гаразд.

 

  • Коли вона не працює...

    Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>

  • На небезпечно малій висоті

    «Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>

  • Смугаста, мов Тигр

    «Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>

  • Віщий бабак

    ...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>

  • Медові ріки на Дніпрових берегах

    Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>

  • Імітація навколо «саркофага»

    «Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
    Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>