Пам'ять вiд «московщини»

07.06.2006
Пам'ять вiд «московщини»

Ар’є Вудка.

        «Ще до концтабору до мене потрапив християнський переклад Тори, П'ятикнижжя Мойсея. Це справило на мене величезне враження, ця Книга говорила до мене - про мене, моє становище, про те, що робиться з моїм народом, про те, що було і що буде», - каже ізраїльський письменник і богослов Ар'є Вудка, уродженець України, який нині викладає основи юдаїзму в єврейському общинному центрi «Ткума» у Дніпропетровську. 1969 року його, студента Рязанського університету, заарештували і ув'язнили за поширення антирадянського самвидаву. У своїй книзі «Московщина», виданій спершу українською мовою у Лондоні (1978) і згодом російською мовою в Ізраїлі (1984), Вудка, ніби потужним променем внутрішнього зору, висвітлює і аналізує те, про що й досі мовчить більшість в'язнів радянських концтаборів. Це своєрідний посібник з розпізнавання основ нелюдського суспільного устрою, його прихованих теорії і практики. «Я дуже гостро відчув суть того, що там було, - пояснює автор. - Не просто загальні жахіття, які бувають при кожному поганому режимі, а те, на чому він базується».

      Пропонуємо читачам «УМ»  розмову з Ар'є Вудкою - про спадок минулого, вияви духовності в реальному сьогоденні та про випробування, які слід долати і кожній людині, і цілому народові.

            - Пане Ар'є, у своїх книгах і статтях ви пишете про особливі мовно-культурні зв'язки між євреями і населенням Скіфії-України...

      - Перш за все помічаються мовні збіги у коренях слів. Ви знаєте, як буде «квашення» по-єврейському? Квіша. Гори - гарім; мешкання - мішкан; це - зе; решето - решет. І є багато таких слів. Це найбільш життєвий, побутовий, внутрішній шар мови, який не запозичується. Цікаво, що хазари розмовляли тут тюркською мовою, хоча молилися на івриті; євреї говорили на ідиш. А в глибокому щаблі української є слова з гебрейської й арамейської мов. Це дуже дивно.

      - Чи потрібно євреям, щоб українці знали про їхню культуру? І чи хочуть євреї знати про український народ, серед якого живуть?

      - Я вважаю, що так. Але знання одних про інших усе ще дуже обмежені. Це, мабуть, пов'язане з тим, що кожна спільнота і про себе ще дуже мало знає. Якщо людина не знає власної культури, соромиться її - як вона може цікавитися культурою іншою? А це потрібно і для власного відродження, і для поваги між різними спільнотами, різними віровизнаннями. Навіть українці дуже мало знають про себе. Наведу приклад. Якось на дніпропетровському книжковому ринку я спитав у торговців, чи є в них Стус. Вони перепитали: «А що це таке?».

      - Вам доводилося спілкуватися з Василем Стусом у концтаборі?

      - На жаль, ні, ми були в різних таборах. Це одна з утрат мого життя. Я знав про нього від інших в'язнів, які переписували один в одного його вірші. Я прочитав ці вірші, і відразу з'явилася ідея вивезти їх на волю. Бачив, що це геніальний поет. Не знаю, чи є такий у світі зараз, такої наснаги, такого хисту. Я не міг перенести того, що ці вірші можуть бути знищені. Я їх запам'ятав, вивіз у пам'яті, і вони були видані на Заході. Частину віршів Стуса і Євгена Сверстюка переклав гебрейською мовою.

      Із Сверстюком я певний час був у одному таборі. Це було дуже приємне спілкування, яке прикрашало таборове життя і давало змогу не помічати тих жахіть, які були навколо.

      - Семен Глузман якось зауважив, що там, у таборі, він почувався вільнішим, ніж потім, вийшовши у «велику зону».

      - Слушно. Люди, які жили у «великій зоні», фізично були більш вільними, але в духовному розумінні - думки, відчуття, проявів духовної енергії - вони були рабами.

      - У чому ви вбачаєте свободу людини?

      - Це дуже складна річ. У Торі, П'ятикнижжі Мойсея, сказано, що слово Бога вигравіюване на скрижалях - харут. І наші мудреці навчали: читай не харут, а херут, тобто свобода. Вони кажуть: «Тільки той є вільною людиною, хто займається Торою». Той може подолати свої щоденні випробування і спрямувати себе у вищому напрямку. Хто не зможе - буде рабом своїх пристрастей. Людина мусить протистояти страшній силі пригнiчення душі. І потребує підтримки в цьому. Ця допомога може прийти тільки згори.

      - Але не всі, хто був у концтаборах, дійшли до такого розуміння...

      - Це дуже складні співвідносини між Богом та людиною. Бог не відкривається так просто. Треба шукати його. Бог дав одкровення Авраамові тому, що той його дуже активно шукав. З письмової Тори незрозуміло, чого раптом Бог почав розмовляти з Авраамом, чого дав перші заповіді, перші веління. Але з усної традиції видно, що Авраам сам прийшов до ідеї єдиного Бога. І тоді Німрод, що був першим царем, судив його і сказав: «Якщо ти не відмовишся від свого Бога і не приймеш наших богів, ми кинемо тебе в піч». Авраам не відмовився. Коли його кинули в піч, Бог сотворив чудо - і він залишився живим. Після цього Бог звертається до Авраама і говорить з ним.

      - Тобто людина має пережити відречення від себе...

      - Так, відречення від себе заради Бога. І тоді Бог відкривається цій людині.

      - А як такій людині бути поряд з іншими, які не шукають і не вірять?

      - Дуже важко жити серед невіруючих. В Ізраїлі таких, що дійсно вірять і виконують заповіді, - меншість, можливо, третина. І ще третина, яка трохи щось виконує. А є люди, які взагалі не вірять. Тому створюються окремі квартали, або поселення, юдеїв, які вірять. Тора - це не тільки повеління окремій людині, а закон, за яким має жити народ в цілому. Від нас Бог вимагає, щоб ми побудували певне суспільство, державу, яка живе за законами, які він дав. І ось тут відбувається головне розділення. Зараз вимагають знищити наші релігійні поселення (на захiдному березi рiчки Йордан та бiля Єрусалима. - Ред.) не через прагнення миру - який мир може бути з «Хамасом»? Це просто спроба знищити той релігійний спосіб життя, що є у єврейських поселеннях.

      - Яку роль у цьому відіграють вихідці з колишнього СССР?

      - Вони є по обидві сторони барикад. Є «войовничі атеїсти» совєцького зразка, противники того, щоб жити за законами Бога. Але є такі, що прийшли до віри, іноді віра у них навіть більш глибока, ніж у тих, якi виросли в традиції. Вони її вибороли самі, власними силами.У нас національна ідея не діє без Бога. Бо сама нація наша - незвичайна, вона побудована не на якихось земних основах. Що таке нація? Це спільнота людей, які мають спільну мову, територію і таке інше. У нас, перепрошую, упродовж двох тисяч років - яка спільна мова, територія, економіка? Єдине спільне - живий Бог. Коли відмовляємося від нього - розпадаємося!

      - Минулого року в Ізраїлі визнали державним святом 9 Травня, запровадили його відзначення по школах. Хоча в Європі днем визволення від нацизму вважається 8 травня, а 9 (дата підписання капітуляції Німеччини за московським часом) - тільки в країнах колишнього СРСР.

      - До Ізраїлю приїхало дуже багато людей iз Совєцького Союзу. І щоб здобути їхні голоси, політики вирішили відзначити це свято.

            - Чи є Комуністична партія Ізраїлю?

      - Вона має якусь іншу назву, це здебільшого арабська партія. У ній дуже мало євреїв. І вона не така вже й сильна. Комуністична ідея там уже знепритомніла. Але був час, коли багато людей були затруєні нею. І досі не визнають митрополита Андрея Шептицького Праведником світу, не визнають Франсіско Франко. Бо вони були антикомуністами. Майже нікому не відомо, що зробив для єврейського народу Франко, який врятував Іспанію від комунізму. Він походив із тих примусово хрещених, що залишилися в Іспанії після вигнання з цієї країни євреїв і таємно зберігав частку традиції. І він у часи Другої світової війни врятував більше євреїв, ніж будь-хто інший. Відчинив кордони Іспанії для втікачів-євреїв, наказав посольствам Іспанії в Європі надавати євреям іспанські паспорти. Він врятував Гібралтар, не дозволивши німцям пройти туди через його територію. Інакше вся Північна Африка і, головне, територія Ізраїлю зазнали б того, що й Європа. Тільки одиниці знають про це. А Франко згадують переважно як союзника Гітлера.

      - А в релігійних школах Iзраїлю дітям розповідають про Франко те, що ви менi щойно сказали?

      - У релігійних школах загальноосвітні предмети викладають за державною програмою. Взагалі, історія і географія - не дуже розвинуті предмети. За американським зразком.

      - А хто займається релігійною освітою євреїв, які перебувають за межами Ізраїлю?

      - Частково це підтримується напівдержавними організаціями, наприклад «Сохнут». В Україні є також  релігійний рух «Хабад», який прагне повернути євреїв до своєї традиції. У Дніпропетровську тисячі людей ідуть до синагоги, виконують закони. Цього ж не було, все було зруйноване. Є єшиви, де вивчають Тору, є різні суспільні організації - притулки для старих, для дітей зі зруйнованих родин.

      - Отже, поза Ізраїлем релігійному євреєві живеться легше?

      - Якось у єврея, що приїхав з Ізраїлю у традиційному одязі, з бородою, спитали, чи не боїться він ходити тут вулицями. Той відповів: «Не більше, ніж у Тель-Авіві. Там я зустрічаю сильніший опір, ніж тут». Трапляється, що люди, які приїжджають з Ізраїлю, у Дніпропетровську вперше в житті відвідують синагогу і читають Тору.

      - А який сенс тоді вам боротися за державу Ізраїль?

      - У нас особливий підхід до співвідношення між матеріальним світом і духовним. Ідея така, щоб увійти повністю в матеріальний світ як духовна істота і освятити його зсередини. Юдаїзм - це релігія і особистості, і спільноти. Закон є дуже важливим виявом Всевишнього у цьому світі. Тому для нас дуже важливим є суд. Справжній суд - це вияв закону Божого у житті людини. Але немає судді без поліцейського. А щоб був поліцейський, який змусить дотримуватися вироків суду, потрібна держава. Щоб була держава, потрібні два фактори - народ і земля. Бог обирає певний народ і певну землю, єднає їх і допомагає творити державу.

      - Коли з цієї ідеї прибрати основу, тобто Всевишнього, люди починають чинити жахіття?

      - Так. Тоді життя перетворюється на Содом. Ось ліберальна ідея спершу виглядає привабливо, але коли починаєш придивлятися пильніше, бачиш, що вона ставить знак тотожності між добром і злом. І переконує, що не може бути ніякої оцінки ідей, що чорне може бути білим. Це і є Содом. Єрусалим - єдине місто, де принаймні серед учнів уже є релігійна більшість. Бо демографія працює на нас, релігійні родини багатодітні. І саме в Єрусалимі вирішили влаштувати всесвітню демонстрацію геїв і лесбіянок. Мер Єрусалима, рабин, виступив проти того. Та суд, звісно ж, нерелігійний, визнав його винним і присудив йому з власної кишені оплатити оте «святкування». А це десятки тисяч доларів. Це содомський суд! І він оплатив. Здається, для нього збирали гроші, бо він не мав стільки.

      У Совєцькому Союзі також було організоване знищення єврейства. У 1918 році був виданий указ про заборону івриту як «реакційної мови». Це єдина мова, що була офіційно заборонена.

      - У цьому брали участь євреї...

      - Так, але ті, що відійшли від єврейства. Яничари, перевертні. Була євсекція у Комуністичній партії, спрямована проти єврейства, - єврейської віри, мови, проти сіонізму. Я на власні очі бачив підкладку для взуття, зроблену зі сувою Тори... Саме за це загинув «Вавилон» через 70 років після громадянської війни.

ДОСЬЄ «УМ»

      Ар'є (Юрій) Вудка народився в місті Павлоград на Дніпропетровщині. Навчався в Рязанському університеті. Під час ув'язнення у Володимирській тюрмі й Пермському концтаборі познайомився з багатьма українськими дисидентами - Іваном Сокульським, Євгеном Сверстюком, Миколою Горбалем. Після звільнення виїхав до Ізраїлю. Деякий час працював у електронній промисловості. Живе з родиною у Самарії. Має семеро дітей. Пише поезію, прозу, філософські та богословські праці. Викладає Тору, Пророків та іврит. Вірші Сверстюка та Стуса, перекладені ним на іврит, вийшли друком у серії «Шедеври східно-слов'янської літератури в якісному перекладі».

 

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>