Італійська правда про українську кривду

20.05.2006
Італійська правда про українську кривду

Олександр Дякулич — тренер, заробітчанин і шукач справедливості.

      Ми сидимо в кав'ярні. Тут узагалі-то не палять, але нам дозволили. Ми щойно познайомились. Олександр Дякулич, колишній гравець юнацької збірної України з футболу, виступав у командах майстрів другої ліги чемпіонату СРСР. Нині — головний тренер команди «Бужора» (Іршава), яка грає у вищій лізі на першість Закарпаття. Дякуличу 42 роки, але виглядає він значно старше. І винна у цьому подія, про яку Олександр розповідає:

      — Три роки тому переді мною гостро постала проблема фінансів. Син вступив на юридичний факультет, донька закінчувала школу. Треба було щось робити, аби вивчити дітей. Багато чув про заробітки в Італії, Португалії. А тут сусідка, яка працювала в бюро подорожей та туризму, запропонувала, що може влаштувати на роботу в Англію. Заробітки там, мовляв, на порядок вищі — до 3-4 тисяч доларів. Але 3 600 треба заплатити їй наперед — за оформлення документів, візу тощо. Я погодився. Позичив 5 тисяч, аби було й на дорогу.

      Через 7 місяців вона дала квитки на київський поїзд і сказала, що в Києві нам принесуть паспорти з візами, все пояснять і літаком відправлять до Лондона. Їхало нас троє. У Києві ми довго видзвонювали потрібних людей. Коли вони прийшли, то дали нам закордонні паспорти з хорватськими візами. Мовляв, ми їдемо туди по туристичній путівці, а там на місці буде формуватися група на Лондон.

      Так ми опинилися на Адріатиці. Довкола всі відпочивають, розважаються, а ми навіть плавок не маємо. Ми ж збиралися на довгі місяці важкої роботи! Через тиждень з'явився хлопець, який назвався Отто, і забрав наші паспорти — щоб робити англійську робочу візу.

      Нарешті прийшов останній день нашої путівки. Отто попросив почекати ще два дні. Нарешті приніс нам... чеські паспорти з нашими фото і чужими прізвищами. Ясна річ, що це нам не сподобалося. «Віддавай українські паспорти!» — накинулися ми на нього. Але, виявляється, він їх відіслав... в Україну.

      Так ми опинилися в іншій країні з чужими та ще й підробленими документами. Додому повернутися ніяк. Отто порадив їхати до Італії, а звідти — вже до Британії. Так ми й зробили. Але в порту Венеції, коли міняли валюту, нас помітила поліція. Мене з товаришем забрали на перевірку документів і виявили, що паспорти фальшиві.

      18 годин я доводив, що я — чех, не знаючи й трьох речень по-чеськи. На щастя, вони не мали чеського перекладача, тому користувалися російським. Мій закарпатський діалект перекладач сприймав за чеську говірку. Через кілька днів мене відпустили, бо не мали змоги утримувати. Паспорт, сказали, здадуть у чеське посольство як фальшивий. А мене попросили прийти за кілька днів, тоді підготують документи на виїзд із країни.

      Я вийшов з-за грат о 8-й вечора. Мої спільники накивали п'ятами ще першого дня. Не знаючи мови, не маючи жодної зачіпки, я просто брів вулицею навмання і молився. Зупинитися — означало знову потрапити на очі поліції. В одному зі сквериків почув українську мову. Розмовляли дві жіночки. Я зі словами благання звернувся до них, але вони запевнили, що не можуть взяти мене на нічліг. Заночував у тому ж скверику, в коробці від холодильника. Згодом виявилося, що це «український» парк і тут збираються наші заробітчани.

      Наступні ночі я провів з такими, як сам, небораками, у закинутому заміському будинку. Там була суцільна руїна. Ні води, ні вікон. Спали ми на дверях. За цей тиждень я додзвонився додому, і мені дали телефон мого колишнього вихованця Василя, який працював в Італії. Я зателефонував йому. А він був у Римі, за 600 кілометрів. «Сідай у поїзд і приїжджай. Я тебе зустріну», — порадив. «Але я не маю жодного документа!» — «Нічого не трапиться, приїжджай!» — наполягав він.

      Усі свої речі я викинув, аби не привертати жодної уваги. Але нашу людину й так за кілометр видно. Ці кілька годин у поїзді я безперестанку молився. Поліція проходжувалася вагонами, але мене не зачепила.

      У Римі мене зустріли і провели на квартиру, яку знімали наші заробітчани. Ночувало там 20 чоловік на матрацах. По черзі готували їсти, милися, ходили в туалет. Але після попередніх днів ця квартира здавалася мені зірковим готелем. Та моє щастя тривало недовго. Через кілька днів поліція влаштувала облаву — арештували всіх, хто був без документів чи мав прострочену візу. Тепер я вже називав себе справжнім прізвищем, але казав, що паспорт з італійською візою вкрали. Так говорять усі. На мене завели справу, зняли всі дані. А через декілька днів видали документ, за яким я через 5 днів повинен був покинути Італію.

      Я б із задоволенням це зробив, але з таким документом хто мене пропустить через кордони? Навіть водії наших автобусів відмовляються брати подібних пасажирів! Пішов до українського посольства. Там величезні черги. На «білий» паспорт треба чекати кілька місяців.

      Залишалося викинути припис поліції і жити нелегально далі. Я повернувся знову на квартиру. Товариші почали підкидати тимчасові заробітки: когось підмінити на будівництві, когось — на хаті. Це давало змогу не вмерти з голоду. Але не більше. Жив у постійному страху. Лягаєш спати — боїшся, встаєш — боїшся, йдеш вулицею — боїшся. Так тривало 5 місяців...

      Почалися проблеми зі здоров'ям. Подерлося взуття, і я купив найдешевше. Майже його не знімав, бо весь час у русі. Почала нога пухнути, загнивати.

      Один із тих, у кого я позичав гроші вдома, працював в Італії. Будучи в Іршаві, він зайшов до дружини поцікавитися, як справи. Та розплакалася й усе розповіла. Він знайшов мене у Римі й забрав із собою у провінцію. Запропонував працювати його напарником.

      Та через кілька днів, коли ми поїхали автомобілем на роботу, нас зупинила поліція. Перевірка документів. Мене знову затримали. Подивилися на комп'ютері, побачили, що мене вже арештовували в Римі. Через кілька днів, проведених у камері-одиночці, повезли в наручниках на суд. Я вже по-італійськи трохи говорив, то коли сказав, що дружина заробляє 30 євро на місяць, суддя не міг повірити. Присудили десять років заборони в'їзду до країни і три роки арешту умовно. На щастя, депортація була насильною і за рахунок Італії.

      До літака мене везли в наручниках в оточенні чотирьох озброєних карабінерів. У салоні нас було 20 депортованих. Пасажири дивилися на нас перелякано. Вдома зустріла рідна СБУ, кілька разів усіх ретельно обшукуючи та допитуючи. Ось так тривав мій вояж — із вересня 2003 року по лютий 2004-го. Що я натерпівся за цей час, що пережив — це важко переповісти! Слава Богу, що залишився живий.

      Люди нагадують постійно про борги, а повернути гроші нема звідки. Ми з дружиною звернулися до жінки, яка нас підбила на ці «заробітки», аби повернула наші гроші. Вона відмовилася, і ми написали заяву в міліцію. Порушено кримінальну справу за фактом скоєння злочину. До нас підходять багато людей iз району і розповідають, що з ними вчинили так само. Це був добре налагоджений канал відправки наших людей за кордон. Але все робиться для того, аби затягнути судовий процес. Справу передали чомусь до мукачівського суду, хоча всі живуть на Іршавщині.

      Ті, через кого ми потрапили в халепу, люди не бідні й впливові. Відбулося вже 15 судових засідань, а кінця не видно...

      Мій співрозмовник поїхав додому. А я ще довго сидів і думав, як багато відбито в цій одній історії і як одна мить може змінити все життя. І чи потрібно гнатися за щастям по чужинах, прирікаючи себе на такі приниження? І чому нам так незатишно вдома? І зрештою — чи переможе тут коли-небудь справедливість?

 

ОФІЦІЙНО

      За різними оцінками, від 3 до 5 млн. українців виїхали на заробітки за кордон. Лише в Італії їх нараховується понад мільйон чоловік.

      Найбільшу кількість робочих рук постачають на Захід Тернопільська, Закарпатська, Хмельницька, Чернівецька області.

      Цікаво, що певна частина заробітчанських грошей повертається в Україну. За словами голови управління НБУ в Чернівецькій області Богдана Ковча, лише з початку року від заробітчан iз-за кордону надійшло в Буковину понад 27,4 млн. доларів та 5,5 млн. євро. «Ці кошти, — цитує пана Ковча УНІАН, — на сьогодні є чи не основним джерелом поповнення депозитних банківських вкладів та причиною покращення життя і доходів громадян».

  • 82% членів Американської торгівельної палати в Україні вважають боротьбу з корупцією пріоритетом №1 для України

    Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>

  • Україна і семеро гігантів

    Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>

  • Шлях через Україну

    Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>

  • Дружнє плече на шляху до ЄС

    Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>

  • Кордони для «Лікарів без кордонів»

    Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>

  • Кому мінімум, кому — банкрутство

    Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>