«Це по духу моя газета»

11.05.2006
«Це по духу моя газета»

Зінаїді Савівні (ліворуч) і Марії Никифорівні є про що поспiлкуватись... (Фото автора.)

      Людей, котрі рiк у рік протягом тривалого часу зберігають вірність одному періодичному виданню, мені доводилося зустрічати немало. Але після відрядження до Немирова повертався з переконанням: мати таких читачів, про яких йтиметься нижче, було б за щастя журналістам будь-якої газети. І тому про них хочеться розповісти більше.

      Марії Никифорівні Шандрацькій у квітні виповнилося 93, але попри поважний вік пам'ять чіпко тримає факти минулого. Вижила в голод 33-го, чудом обминула репресивну машину 37-го, коли її чоловіка Саву виключили з Вінницького учительського інституту за причетність до «контрреволюційної організації». А потім трапилося ще більше чудо, бо йому вдалося добитись відновлення у навчальному закладі. «Від гріха подалі» взяли направлення на Донбас і опинилися в Новоолександрівці під нинішнім Краснодоном. Там їх застала війна, на яку мобілізували Саву. Під Сталінградом він не повернувся з розвідки.

      На очах Марії Никифорівни розгорталися й інші події, про які згодом заговорить уся країна, — діяльність «Молодої гвардії». Разом із малою донькою жила впроголодь, і справжнім порятунком для них були продукти, що підпільники експропріювали в окупантів і потай передавали сім'ям червоноармійців. А коли німецькі війська відступили, жінку запросили для опізнання знайдених у шахті тіл «молодогвардійців»: дехто вчився в її школі.

      Після війни повернулася на Поділля, вчителювала у сільських школах, а після виходу на пенсію придбала невелику квартиру в Немирові.

      Та й для її доньки Зіни червоний прапор, піднятий підпільниками над заводською трубою, зостався, певно, найяскравішим спогадом дитинства. Життя згодом підкинуло і їй серйозні випробування. Наприклад, коли молода вчителька української мови та літератури після Ужгородського університету відмовилась від аспірантури й вибрала направлення на Донбас — в Кадіївку. Після першого ж уроку її викликали на перерві до директора: «Это национализм! Вас спасает только ваша молодость...»

      За націоналізм Зінаїда Савівна постраждала пізніше — в 1976 році її виключили з КПРС. До цього страшного обвинувачення додали ще й аморальність, бо жінка посміла — без дозволу бюро райкому! — розлучитися, забрати синів і переїхати до чоловіка з трьома дітьми, якого полюбила. Втім Євген Петрович Пеньков був їй цілком до пари. Парторг на «Криворіжсталі», а згодом на «Азовсталі», він сам вийшов iз КПРС кількома роками пізніше, написавши в заяві: «Не бажаю бути в одній партії з таким-то й таким-то...» І назвав конкретні імена. Довелось доробляти до пенсії на рядовій посаді на іншому підприємстві.

      У 1988 році Пенькови перебрались до Вінниці. За наступні роки Зінаїда Савівна як лектор товариства «Знання» об'їздила всю область. Зараз викладає культурологію в інституті економіки і в 68 років дивує кипучою енергією, якою заряджає десятки молодших.

      Один із неодмінних додаткових посібників на її парах — свіжі номери «України молодої». Зінаїда Савівна згадує, як на початку дев'яностих інфляція залишила їх без грошей, тож мусили відмовитись від періодики. Аж тут приходить листоноша і пропонує нову недорогу газету, яка щойно з'явилася. Для проби вирішила передплатити на три місяці:

      — Я почитала і побачила: «Україна молода» — це по духу моя газета! Відтоді не пропустила жодного номера.

      Відразу ж завезла мамі, загітувала передплатити кількох подруг, і відтоді газета стала бажаним гостем не одного дому. Прочитані номери у Пенькових не викидають — роздають сусідам.

      Саме завдяки «Україні молодій» Марія Никифорівна стала прихильницею і навіть до певної міри учасницею Помаранчевої революції (до речі, окуляри останнім часом підводять, тому знайшла вихід — призвичаїлася читати газету з лупою). У розпал передвиборчих подій вона пізно ввечері виходила на подвір'я і обв'язувала горіх яскравими стрічками. На ранок дерево під вікнами баби Марії сяяло жовтогарячими кольорами — за якусь сотню метрів від Немирівської райдержадміністрації.

      Марія Никифорівна щиро рада гостеві з улюбленої газети. Пригощає своїми «фірмовими» пиріжками, які славляться серед усіх, хто скуштував, і на прощання дає доручення:

      — Я вас усіх дуже люблю. Так і перекажіть редакції!..