Де потішити око?

22.04.2006
Де потішити око?

(Володимира СТАДНИКА.)

      Куди можна піти, якщо всі кінопрем'єри передивився, в чергах до експозицій гучних виставок простояв, а зимовий бруд із парків позбирали ще не всюди? Не лежати ж на дивані догори пупцем, коли на вулиці така благодать, ще й свята обіцяють... «УМ» вирішила пробігтися столичними галереями і розпитати, де, що, в кого можна подивитися найближчим часом.

 

      Національний художній музей України поруч із виставкою робіт Піросмані та експозицією графіки Андрія Чебикіна пропонує оглянути ще одну цікаву виставку — в рамках «Французької весни» вперше на батьківщині (впродовж усього життя у Франції син українських емігрантів лише мріяв про поїздку додому) виставляються абстрактні полотна Івана Кавуна. Художник належить до другого покоління французької школи художників-імпресіоністів, кубістів, сюрреалістів, які вважали, що живопис втрачає свою глибину, скрупульозно відтворюючи видиму реальність. Помітно, як мсьє Кавун сміливо ігнорує зміни у культурному просторі та нівелює мистецькі дисципліни. «Малювання мазками, в яких гра кольору охри, коричневої та осяяної землі нагадує структуровану композицію; саме таке поєднання майстерності та свободи, попереднього чіткого уявлення про те, яким має бути твір та явної незалежності пензля і спричинює рух. Рух погляду глядача, який має трохи віддалитися від полотна, щоб зрозуміти це впорядковане нагромадження, а потім наблизитися, щоб бути враженим чуттєвістю ритмів та вибором гами кольорів», — пише про Івана Кавуна мистецтвознавець Сільві Себійотт.

      Свою першу виставку автор влаштував на початку п'ятдесятих років у Парижі, де згодом став однією з харизматичних постатей кварталу Сен-Жермен-де-Пре. На виставці «Вшанування Івана Кавуна» можна побачити картини «Українська казка» та «Українська легенда» — рефлексії художника на почуте в дитинстві від матері. Звичайно, варто згадати «венеційські» полотна — після поїздки до Iталії наприкінці 80-х митець закохався у Венецію і присвятив їй чимало полотен. Вдова художника Деніз Кавун, яка стала однією з організаторів проведення виставки, роботу чоловіка «Венеційська химера» (1993р.) передала до колекції Національного художнього музею.

      Виставка триватиме до 30 квітня.

* * *

       Фотовиставку «Венеція: поезія води і каменю» можна побачити в галереї «Камера», більше відомiй у народі як «Гайдай-студія». Усвідомлюючи, що тема Венеції оскомна, і що в одному місті — може статися — навіть буде кілька виставок із венеційськими хроніками, фотограф Ів Нікольні вирішив знімкувати небанальні ракурси «ясновельможної кокетки». Авторська інтерпретація намагається перекреслити нав'язувані протягом років зображення нерухомого тіла Венеції, над яким галдять фотографи, художники, письменники, кліпмейкери і врешті туристи. Хоча деякі туристи й собі привезуть схожі кадри зачохлених у дощову погоду гондол на стоянці, переглянувши виставку, інше уявлення про досі стереотипне місто складеться у тих, хто там не бував. Під класичну музику тут можна переглянути зафіксовані миті: хлопчик, який годує традиційних супутників міста — голубів — з руки, троє чоловіків (очевидно, місцеве населення) у перерві між виконуваною роботою розмовляють між собою та по мобільному телефону; затишна вулична кав'ярня на манливо закрученій італійській вуличці; вигляд найвідомішої міської площі — святого Марка згори.

      Як розповіли «УМ» працівники галереї «Камера», фактично першою виставкою іноземного художника галерея розпочинає довготривалу серію фотовиставок вітчизняних майстрів та іноземців. Сам Ів Нікольні уже 5 років подорожує світом, привозячи фотозвіти з Йорданії, Заполяр'я, Канади, Китаю, Греції та нарешті наших Карпат.

      Виставка триватиме до 30 квітня.

* * *

      До 10 травня місце зустрічі змінити не можна — виставка, присвячена пам'яті Володимира Висоцького, проходитиме в Музеї однієї вулиці на Андріївському узвозі. «Почувши назву виставки «Володимир Висоцький: місце зустрічі...», можна подумати, що йдеться винятково про стрічку Говорухіна, — говорить директор музею та куратор виставки Дмитро Шльонський, — і справді багатьом Висоцький запам'ятався в ролі Гліба Жеглова, тому і стенд, присвячений цьому фільму, у нас найбільший. Ми зав'язали дружні стосунки з Музеєм кіно Одеської кіностудії, вони запропонували і плащ, і капелюх, в яких Володимир Семенович знімався в «Місці зустрічі». Окрім «свідків і учасників» цієї кіноролі, в експозиції можна побачити афіші, фотографії та спогади Володимира Семеновича зі зйомок інших фільмів — «Короткі зустрічі» (Кіри Муратової) та «Вертикаль» (С.Говорухіна). «Дуже гарно, але не небезпечно: каменепади, тріщини в кризі й інші бяки. Щоправда, мені нічого не загрожує. Я граю радиста, сиджу на одному місці і співаю пісні. Літав туди на гелікоптері. На ньому чудово — все видно, гори видаються мирними пагорбами і дуже цікаво те, що зовсім зникає масштаб», — напише Висоцький у серпні 1966 зі зйомок фільму «Вертикаль» своїй дружині Людмилі Абрамовій.

      В експозиції виставки вперше представлені документи і фотографії, які розповідають про найближчих родичів Висоцького та їхні київські корені. Виявляється, його бабуся Дарія Олексіївна Семененко (справжнє ім'я Дора Євсеївна Висоцька) тривалий час жила в комунальному будинку по вулиці Франка, 20. У неї також часто зупинялася двоюрідна сестра Володимира Семеновича, письменниця Ірена Олексіївна, автор недавно виданої книги спогадів «Мій брат Висоцький. Біля витоків», яка на відкриття подарувала музею платівку з автографом брата.

      Можна дослідити генеалогію Висоцького з початку минулого століття, коли його дід Володимир Семенович (справжнє ім'я Вольф Шліомович) приїхав до Києва вступати в Комерційний інститут.

      Окремо виставлені фотографії з похорону поета, композитора та актора, а також його посмертна маска. У залі лунають записи знайомого хриплого голосу.

* * *

      Галерея «Лада», в якій представлені експонати з різних галузей декоративного та прикладного мистецтва, що їх можна також придбати, нещодавно провела акцію спільно з однією французько-українською компанією. Запросили кераміста з Марселя Сержа Мутальєра і за участі автора відкрили серію двосторонніх мистецьких проектів-обмінів: їхні до нас, наші — до них. Митець приїхав із друзями і навіть купив у галереї роботу (розпис олійними фарбами по дереву) київського автора Дмитра Касаткіна. Не забув повісити цінники і на свої роботи. У приблизно 25 керамічних скульптур назви дуже умовні і, зрештою, непотрібні, їх можна розглядати як поодинці, так і групами. Директор галереї, мистецтвознавець Любов Мірошниченко розповідає «УМ»: «У нього дуже яскраві, мабуть, флуоресцентні фарби і східні орнаменти. Він зобразив багато дервішів, от султан зi східною нареченою, або ось така пара: більше ніж треба оголена танцівниця і поруч — монах, який червоніє біля неї. Автор — із півдня Франції, а там, як відомо, завжди був сильний вплив Марокко та інших арабських країн. Між іншим, наші київські автори теж використовують таке поєднання кольорів — наприклад, Олена Токарєва, роботи якої можна переглянути в іншому залі галереї».

* * *

      Роботи з нової виставки грузинського художника Давида Шарашидзе, який уже 10 років живе у Києві, традиційно теплі та насичені гарячими кольорами його батьківщини. На полотнах — затишні тбіліські двори, будинки з червоними дахами, теплі натюрморти з фортепіано та чашками запашної кави. Автор вважає, що зігрівати може навіть холодний колір, навіть білий, головне — щоб художник вкладав у нього добрі емоції. Тому тепло своїх картин Давид Шарашидзе приписує швидше ставленню до людей та життя. Зустрічаються на полотнах образи жінок: ностальгійні, якісь ефемерні, наче казкові, зі сну чи фантазії; вони сидять задумливо біля роялю, в елегантних капелюшках, мрійливо — з чашкою кави чи розкритим віялом. «Коли образ достигає, наче стигле яблуко, йду в майстерню і переношу його на полотно простими, приємними рухами, із задоволенням», — говорить майстер.

      Дідусь Давида, нащадок старовинного княжого роду, був висланий більшовиками з Тифлісу в родовий маєток у Західній Грузії. Там, фактично, і виріс майбутній художник, блукаючи серед живих квітів, слухаючи багатоголосся за гостинним столом, спускаючись у пивницю набрати черговий глечик. «Це був мій обов'язок», — згадує Давид. Ці спогади, а також багато інших він переніс потім у свої роботи.

      Виставка триває до 27 квітня

в галереї «Совіарт».