Світлана Плачкова не любить згадувати той важкий «чорнобильський» період. Можливо, тому що їй довелося як атомнику за фахом особисто докласти чимало зусиль і здоров'я до ліквідації наслідків аварії. Світлана Плачкова працювала безпосередньо у Чорнобилі, втратила там колег. А от посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС так і не отримала. Не пішла по нього свідомо. Так само не має Світлана Григорівна й «чорнобильських» фотографій. «Не знаю, може, там хтось і фотографувався. Мені ніколи це не спадало на думку», — знизує плечами пані Світлана. Єдине, що збереглося, — це перепустка у Чорнобильську зону — за такими працювали в епіцентрі лиха енергетики. Фото молодої Світлани Плачкової і великий червоний напис: «Всюду». Це означало, що матері 5-річного Григорія у забрудненій Чорнобильській зоні можна було пересуватися вільно... Цікаво, що Світлана Плачкова разом із чоловіком, нинi мiнiстром палива та енергетики Iваном Плачковим, колись думала над аваріями на атомній станції — у студентські роки подружжя писало дипломні роботи, де в одному з пунктів iшлося про можливі аварії й методи їх подолання. Довелося пізніше, на лихо, практикувати. Світлана Плачкова чимало зробила: у 90-х активно працювала у комітеті Верховної Ради над «чорнобильським» законодавством — задля цього отримала юридичну освіту. Працювала у ядерному, паливно-енергетичному комітетах. А зараз завідує секретаріатом Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції.
Спогадами про ті складні й тривожні часи пані Світлана Григорiвна все ж поділилася — з кореспондентом «України молодої».
«Свого 5-річного сина ми не вiдразу після аварії вивезли з Києва»
— Пані Світлано, розкажіть, як сталося, що доля вас закинула у Чорнобиль?
— Я закінчила факультет атомної енергетики у 1980 році разом із чоловіком (наша спеціальність — атомні електростанції та установки), і ми поїхали працювати в Київ — тут жили мої батьки. У мене був червоний диплом, і я могла вибирати собі місце роботи — так я обрала Інститут технічної теплофізики. Іван Васильович пішов працювати на ТЕЦ-5 — це була дуже важка робота. А потім народилася дитина, я перестала мріяти про наукову кар'єру й пішла працювати у Міністерство енергетики та електрифікації, в Управління атомної енергетики. І там працювала з 1983 року. А в 86-му був Чорнобиль... І наше управління опинилося одним із перших на вістрі всіх подій. Із травня, після аварії, я почала працювати у надзвичайному штабі при міністерстві, хоча весь процес керувався з Москви, ЧАЕС була підпорядкована міністерству енергетики СРСР. Тоді ми дуже багато працювали, практично не виходячи з п'ятого поверху будинку міністерства, де був організований штаб. Там багато вирішувалося координаційних питань — це і вантажі, і люди, ми їх приймали, шукали родичів, що загубилися, організовували евакуацію. Це була напружена рутинна робота, яка забирала дуже багато часу й сил... Ми навіть свого 5-річного сина Григорія відправили запізно до бабусі в Одеську область — не в перших ешелонах, тому що часу на це не було й можливості... Я пам'ятаю ті травневі ночі... Виходиш із міністерства, пізно вже, і миють вулиці, неначе в Німеччині. Була тоді така вимога... І навколо — тільки й розмови про те, як захистити дітей...
— Довелося ж працювати і в самому Чорнобилі?..
— Так. Наше управління почали розформовувати, тому що всі атомні станції йшли під порядкування Москви. Практично всі наші працівники-чоловіки одразу поїхали на роботу в Чорнобиль — працювали там у різних департаментах. А ми з колегою залишилися у Києві — нам доручили здати весь архів, що назбирався за 12 років. Надзвичайний штаб переїхав до Чорнобиля. На початку 1987 року поїхали з колегою у Чорнобиль і ми — допомагали в розробці нормативних документів.
— Як тоді вам жилося? Про що ви думали?
— Яке там було життя? Робота — 24 години на добу: ми мали за короткий строк зробити дуже багато, оскільки там не дозволялося перебувати довго. Жили в Чорнобилі по два тижні... (пауза). Чесно кажучи, я не люблю про це згадувати... Це, мабуть, уперше за багато років я пригадую цю ситуацію... Вражаюча тиша, абсолютна відсутність дітей... Ти потрапляєш туди — люди ходять похмурі, зосереджені, заклопотанi. І вражає те, що все навкруги сіре, дуже багато собак... Ми приїхали в зону, коли вже півроку люди там не жили... Я згадую «Сталкера» Тарковського — ситуацію, коли людей навкруги немає, але всюди ви бачите сліди їхнього перебування — будинки з відкритими ставнями, розкидані речі... Це все ще було таке свіже. І тоді не було ніякого оптимізму...
Наші знання про цю катастрофу зараз дають змогу говорити, що уроки Чорнобиля, мабуть, були необхідні людству, бо та наша зверхність до природи, до оволодіння такими високими технологіями — це було небезпечно. І виявилося, що ми всі йшли планомірно до того, що трапилося.
«Нам казали в інституті: така аварія неможлива»
— Ви знали про катастрофу від самого початку?
— Так, нам стало відомо про катастрофу одразу — ми ж у міністерстві працювали, і чоловік працював на ТЕЦ — усі ці станції були об'єднані в одну енергетичну систему. Про аварію було відомо, але ми не знали реального масштабу. І про нього не знав ніхто. Якщо хтось скаже вам, що він розумів, що сталося, то це неправда. По-перше, нас навчали в інституті так, що ця аварія була неможлива. Зараз її називають «найбільшою техногенною катастрофою»... У будь-якому проекті вивчаються можливі аварії. Ми навіть із чоловіком свого часу писали дипломний проект, він у нас називався «Типовий проект атомної електростанції з реакторами типу РВПК-1000». І чоловік, і я мали розділ у дипломі, який вивчав найбільшу можливу аварію, але уявити ТАКУ аварію, яка сталася у Чорнобилі, ми не могли. Тобто та аварія, у дипломі, була просто смішною у порівнянні з тим, що реально сталося. Академік Александров був певен, що ці типи реакторів безпечні. Але сталося так, а не інакше...
«Мій чоловік сам дуже хотів поїхати в Чорнобиль, але його не пустили»
— І вам не було страшно від усвідомлення того, що відбулося? Не було страшно їхати в Чорнобиль?
— Коли почалося усвідомлення цієї аварії, було дійсно важко. Але ми не боялися — ми ж професійні люди, розумілися на цьому. Знали, що потрібна локалізація аварії, першочергове відселення людей до вивчення ситуації. Ми знали про рівень забруднення, знали, куди їхали. Нас у Чорнобилі не пускали в надзвичайно забруднені ділянки. Був підвищений рівень радіації, але ми переважно були у приміщенні, мали спеціальний одяг, який не можна було вивозити з зони. Знали плями особливого забруднення і уникали їх. Виконували все чітко і дисципліновано. Це у перші дні відселені люди їхали потоком на цей наш міністерський 5-й поверх з усіма своїми речами, одягом — хто там їх чистив, перевіряв рівень радіації?! Це потім уже поставили пункти пропуску в зоні, де все мили, чистили. Адже радіація — вона ж невидима. Ми ось коли їздили з Катериною Ющенко і дружинами міністрів у Чорнобиль, до переселенців, бабусі нам казали: «Ну там же нічого не видно! Яка радіація?! Усе ж нормально. Он які яблучка в мене смачненькі!»
І ніхто не вивчив до кінця дію малих доз радіації — чи є в неї поріг, коли вона стає небезпечною? Зараз науковці дійшли до висновку, що будь-яка радіація впливає на організм, але як? Це вивчити вже, мабуть, завдання майбутніх поколінь.
— А батьки вас не відмовляли від роботи у Чорнобилі? Очевидно ж, переживали...
— Мій батько — енергетик, він мене й привчав до цієї професії. І я ніколи, до речі, не жалкувала про свій вибір! Тато, мабуть, не так переживав, мама — більше. Але ніхто мене не відмовляв. У нас у сім'ї було так заведено: хто, якщо не ти? Був професійний обов'язок. В енергетиків дуже велика дисципліна. Мій чоловік сам дуже хотів поїхати. Але його не пустили — потрібно було працювати на станції.
— Як склалося життя ваших колег із Чорнобиля?
— Знаєте, вплив радіації на людину iндивiдуальний. Дехто з тих, хто з нами вчився й працював на ЧАЕС, загинув, помер від радіації... Один із наших однокурсників працював на зміні, коли сталася аварія, але на іншому блоці. Здавалося б, вплив радіації був дуже значний. По ньому навіть було видно — він утратив волосся. Всі ми переймалися його долею: він ще був такий молодий, неодружений. Але одружився через кiлька років, має дитину. І все зараз нормально... Моя найкраща подруга працювала на станції. Їм дозволили виїхати — це був виняток для них, забрали двох дітей. Їхала вона до батьків у Воронеж, через Київ, і зупинилася у нас. У мене тоді з'явилося відчуття справжньої евакуації, військового стану...
«Чорнобильська зона має бути дослідним заповідником»
— Чому у вас немає статусу ліквідатора?
— Спочатку було одне посвідчення, потім — інше. Було дуже багато пільг, зараз я, наприклад, вже могла б іти на пенсію. Але зміни в законодавстві постійні... Словом, утретє я вже не пішла робити посвідчення. Тоді, до речі, дуже багато людей відмовилося від усіх цих пільг, ідентифікації себе як ліквідатора чи постраждалого від катастрофи. Ці люди зараз успішні, і їм так краще, думаю. Хоча, звісно, для тих людей, які постраждали, яких переселили, вирвали з корінням із землі, — це справжня трагедія. Люди різні — кожен по-різному постраждав.
— Скажіть, а яким ви як фахівець бачите майбутнє Чорнобильської зони? Існують різні варіанти: від туристичної зони до смітника ядерних відходів...
— Чорнобильська зона має стати дослідною. Я б там зробила інституцію (це моя думка), яка вивчала б досвід цієї катастрофи — весь досвід: починаючи з технічних проблем, проблем забруднення, впливу на людину, гуманітарних проблем, психологічних — усіх. І я думаю, що багато країн, учених хотіли б там співпрацювати з нами. Зробити там великі бази даних, вивчати, як вплинуло на людей переселення — може б, їм було краще залишитися на місці? Хто це знає зараз? Це має бути центр вивчення, і зона має бути дослідним заповідником. Щодо ядерного смітника. Я взагалі проти будь-яких смітників. Тим більше ядерних. Але питання щодо зберігання відпрацьованого ядерного палива потрібно вирішити. Якщо ми хочемо мати енергію. Бо немає варіантів. На моє глибоке переконання, ми не придумали нічого ефективнішого від атомної енергії. Всі альтернативні джерела дають лише 4 відсотки від потреб людства і є дуже дорогими. А потреби людей постійно зростають. Необхiдно детальніше вивчати це питання. І враховувати всі можливі варіанти.
