До мене давно вже прийшло розуміння, що людям не можна робити зла. Й таки, мабуть, не лише людям: природі, наприклад, тваринам та й самій нашій матінці-Землі. І я застерігаю: не робіть зла й не потурайте йому. Бо ж таки сказав Господь-Бог: «Кожному аз да воздам...».
«Рибний» день
Та є категорія діянь ще мерзенніших за чисте, так би мовити, Зло — це підлість. В основі її лежить не тільки Зло, а ще й підступність, ницість та лукавство. Зрадником чи навіть вбивцею людина може стати й не зі своєї волі, «гадом» же, як кажуть у народі, треба народитися...
Інтригани й зловтішники, сповідуючи, як правило, лише особисті, хоча й глибоко законспіровані під державні, суспільні та політичні інтереси, розставляють пастки на чесних, порядних та справедливих, що від віку діють на них, як алерген. Вічна боротьба Добра зі Злом лише в казках завершується однозначно. В житті, на жаль, не завжди.
Зустрів якось мене приятель й каже: «А слухай-но, чоловіче, ти ж ото не лише письменник, а ще й, кажуть, журналіст?»
— І що? — поцікавився я.
— Та тут, розумієш, товариша мого заклювали... Твої ж таки друзі-писаки.
— І кого ж це? І хто?..
— Та от... Такі-то й такі-то, знаєш?
— Звичайно, — підтвердив я. — Хто ж їх не знає. Кращі, сказати б, з кращих...
— Так оці твої кращі оббріхують людину. Гарну людину. Здібного керівника і мого друга. Серце болить, їй Богу! Поїхали, сам подивишся, розберешся...
Скажу відверто. В душу тоді мені одразу ж закрався сумнів. Чи то можуть наведені мені майже списком журналісти, й справді одні з кращих в області, цькувати невинну людину. Та й за віщо? Стало цікаво. Поїхали.
Господар зустрів нас гостинно. З кавою та коньяком. Ну а чому б і ні? Приїхав-таки його друг та ще й iз приятелем. Випили по чарці. Розговорилися. Про політику, про теє, сеє... Без акцентів, так би мовити... На завершення, вже проводжаючи нас до воріт (приймав удома), мовив, ніби між іншим:
— Заїжджайте, подивитесь університет. Я там ректором, правда, недавно. Та дещо таки встиг... Ви бували там раніше?
— Так, — хитнув я головою. — За вашого попередника.
— Ну от. Порівняєте...
Я приїхав. Порівняв. Й через тиждень читачі познайомилися з моєю статтею «Звідкіля починається риба?».
З етичних та професійних міркувань, ніяк не коментуючи конфлікт ректора з пресою та деякими журналістами, що стосувався ще й якихось майнових питань, я, як на мій погляд, цілком щиро висловив своє захоплення господарською діяльністю ректора і протиставив його іншому, що хотів об'єднати усі університети міста в один під своїм, звичайно, протекторатом.
Найбільше у світі розчарування — це, як відомо, розчарування в людині. Щоб цього зі мною не траплялось, я в останні роки створив для себе бар'єр досвіду й інтуїції, яким, думалось мені, відгородився від подібних помилок. Та, на жаль, ні досвід, ні інтуїція мені цього разу не допомогли.
«Кредитна iсторiя» метра педагогiки
Як радник «губернатора» з гуманітарних питань, якось звернувся до оспіваного мною ректора педагогічного університету з проханням. Ситуація: тато вбив маму й пішов на п'ятнадцять літ у тюрму. Три доньки залишились самі. Дві з них уже навчалися у цьому університеті на держзамовленні, третя вступала також, але на держзамовлення не добрала балів. Прохання: допомогти з наданням кредиту на навчання з наступною виплатою цієї суми упродовж двадцяти років майбутньої роботи.
Все законно. Мені здалося, що я переконав ректора, що це саме той випадок: «Коли не ми, то хто ще?..» Він погодився і палко мене запевнив, що так воно й буде. Хай-но лише вони надійдуть, ті кредити...
І через місяць, і через три, і через п'ять кредити нібито й не надходили. «На вибори, мабуть, гроші розтринькали...» — бідкався ректор. І яке ж було здивування, коли на мій запит обласне управління освіти й науки дало довідку, що такі кредити давно отримані й розподілені. І що згаданий університет їх також отримав. І, звичайно, розподілив. Залишалося довідатись, як? І чому ці гроші не отримали діти, що були в найскрутнішому становищі?..
Коли вкотре поцікавився у ректора, чи є вже кредити, він, і оком не зморгнувши, почав брехати мені знову. Що, мовляв, нема і не очікується...
Отоді-то я й зрозумів, за кого тримає людей узагалі, а журналістів почасти, псевдо-, як стало відомо вже потім, доцент, професор, а відтак і ректор Олександр Васильович Шестопалюк.
Питання, на якому я наполягав, було таки вирішено «губернатором» області й міністром освіти, до яких, за допомогою обласного управління освіти, довелося звернутися безпосередньо. Вони зрозуміли, чому на держзамовленні мають вчитися саме такі діти... А от чому в цьому закладі вчаться інші за рахунок держави і держкредитів, хто це саме, чиї це діти і чи справді потребують вони державної підтримки — питання, мабуть, не моєї компетенції... Хоча чому?! Я дізнаюся. Хоч пан Шестопалюк і кричав, і тупотів ногами, що, мовляв, «знищу зрадників біля себе, що продають інформацію стороннім...», аж поки не взнав, що інформація офіційна і з офіційного джерела.
Так от — дізнаюсь, згідно з законом про пресу. І доповім. Кому слід. І читачам. Обов'язково. Це перша, так би мовити, дія. Друга почалася тоді, коли я поставив собі за мету довідатись, що ж за людина цей Олександр Шестопалюк, що вміє брехати у вічі й трактувати свої ректорські повноваження на власний розсуд, але не без власної, мабуть, вигоди.
Звiдки беруться деякi професори?
Нині ж давайте пробіжимося некороткою біографією метра усіх майбутніх педагогів області. Упустимо, що там було в дитинстві. Почнемо з того, що прапорщик, який заледве здолав якось на трійки заочний факультет фізвиховання нині очолюваного ним університету, усіма правдами й неправдами добившись за часів Кучми посади начальника обласного управління освіти та науки, одразу ж взявся до будівництва. Точніше, до реконструкції будинку того ж таки управління. Ця тенденція в Олександра Васильовича прослідковується чи не на всіх посадах, які йому вдавалося вибороти...
Якось один наш спільний знайомий поділився зі мною враженням, що таки вміє Олександр Васильович хазяйнувати.
— Подивись он, Шестопалюк... Куди не прийде — будує.
— Так, — щиро підтримав його я. — Приємно споглядати...
— Знаєш, не дуже, — з сарказмом зізнався він. — Матеріали занадто схожі.
— З чим? — не зрозумів я.
— З тими, якими він облаштував своє розкішне заміське гніздечко. Та й у деяких кафе, що, подейкуть, належать йому, — також подiбнi...
У цьому контексті мене особисто насторожило одне: ну як помпезність і велич оздоблення та умеблювання холу приймальної та ректорського кабінету не гармонує зі скромним ремонтом навчальних приміщень. «Уся пара, як кажуть, — пішла в гудок...».
Вразити відвідувача Олександру Васильовичу вдалося. Усе явно величніше, ніж у «губернатора» чи навіть міністра. Питання лише в тому, за які кошти? За які кошти, Олександре Васильовичу, ви створили собі цю богемну помпезність і розкіш? Чи не за рахунок тих невідремонтованих ще аудиторій і пошарпаних коридорів, які ви, на противагу деяким відремонтованим, не поспішаєте нікому показувати?..
І якщо вже мова зайшла про матеріальне, про духовне в цьому університеті поговоримо ще окремо, то ота ваша сварка за буцімто ваше приміщення, в якому розміщується нині журналістська організація області й редакція газети «Вінниччина», виглядає, ну, нiби дивною.
Господарським судом Вінниччини ваші претензії на це приміщення визнані неправомірними. Але ж вам, Олександре Васильовичу, журналісти, за участю відомого в нашій області нардепа, пропонували очевидний компроміс. Аби ви погодились на розміщення у цьому будинку практичної бази для ваших майбутніх журналістів, «і вiвцi, як кажуть, були б цілі, і вовки ситі».
Та де там! Амбітність i переконання, що все спрацює, як за кучмізму, при якому ви були заступником «губернатора», штовхнули вас у нескінченну судову, проти журналістів, тяганину. І де ви тепер, пане ректоре, зі своїми амбіціями?.. А мали б непогану навчально-практичну базу для одного з найпрестижніших факультетів вашого вузу. Ви, правда, аби поглумитися з тих журналістів, запропонували їм розмістити там «музпед». Тобто, журналісти мали б готувати свої матеріали під тромбонно-саксофонний супровід?..
Що ж, непомірний ваш гонор, шановний поки що пане ректоре, прослідковується не лише в цьому. Не варто, мабуть, переповідати всього того, що було вже надруковано і в місцевій, і у центральній пресі щодо вашої карколомної «наукової» кар'єри . Зауважу лише ось що. Суть прапорщика поміняти на суть професора можна. Але це непросто. Споглядаючи якось вашу, з дозволу сказати, розмову з якимось деканом чи доцентом, відчув, що звання прапорщика відповідає вам більше, ніж звання професора, яке ви, як стверджує преса, по-шулерськи собі здобули, як, до речі, й попереднє звання доцента.
Принагідно наведу рядки з документа, який направив начальнику відділу боротьби з корупцією та організованою злочинністю УСБ України в Тернопільській області ректор Тернопільської академії народного господарства С. Юрій: «Повідомляємо, що доцент кафедри економіки, обліку та економічного аналізу у сфері соціальної інфраструктури Совінський Віктор Степанович звільнений від обов'язків вченого секретаря вченої ради ТАНГ 3 березня 2005 року, а не в лютому цього ж року, як зазначено у Вашому запиті.
Совінського В. С. було звільнено від виконання додаткової роботи, за яку йому проводилася доплата в розмірі 30% (наказ від 3.03.2005 року № 81-К) за фальсифікацію атестаційної справи кандидата педагогічних наук Шестопалюка Олександра Васильовича щодо присвоєння йому вченого звання доцента кафедри психологічних і педагогічних наук».
Далі ректор детально пояснює механізм фальсифікації і аргументовано доводить: Олександр Шестопалюк — липовий доцент.
Переконаний, що і з ректорством не все гаразд... Я про вибори... Хоча яке там ректорство?!. Ви за якихось півтора року незаконно, і це документально та фактологічно підтверджено, стали і доцентом, і професором... То при чому тут ректорство? Ви не мали на нього абсолютно ніяких прав. Краще б уже адміністрували. Там ваш «стиль» якийсь час ще, мабуть, протримається...
Якщо брешуть усі газети, всі газетярі, які вже порушували цю тему, що вони, як ви кажете, «з'ясовують із вами стосунки», — доведіть! В іншому разі слово, як кажуть, надається не вам! А колективу, міністерству і, мабуть, правоохоронним органам...
Поставити б на цьому крапку. Та не можу. Мучитиме сумління.
Після моєї «величальної» статті про нашого ректора-будівничого зустрів мене якось на вузькій польовій дорозі (він з дачі, а я на дачу) старий заслужений і дуже-дуже людяний професор. Колишній ректор. Привіталися й уже майже розминулися. Та він раптом озирнувся:
— Читав, читав про вашу «рибу»... — й додав за мить, сумно усміхнувшись. — Вона, та риба, шановний, не лише починається з голови. А звідтіля ж і гниє. Уже почала... — й, махнувши скрушно рукою, пішов далі.
Ось тепер уже все — крапка.
Володимир КУЗЬМЕНКО,
письменник, журналіст.
