Як західняки караїмів рятували

11.04.2006
Як західняки караїмів рятували

Вхід до Євпаторійської кенаси — древньої пам'ятки караїмів. (Фото автора.)

      В Євпаторії восени минулого року відновили храм кримських караїмів — кенасу, яка пролежала в руїнах понад півстоліття. Нині, напередодні Міжнародного туристичного ярмарку «Нове обличчя давнього курорту», який має розпочати свою роботу в цьому курортному місті 20 квітня, мені вдалося зустрітися з газзаном кенаси Давидом Тіріякі. Мене страшенно цікавило — звідки у відновленому храмі взялися старовинний вівтар та золотий ритуальний посуд, підсвічники, а головне — сувої Писань XVII століття? Адже більшовики знищили ці цінності під час закриття храму 1959 року.

 

Від ярмарку до кенаси

      Відкриття караїмського храму в Євпаторії збіглося в часі з відкриттям у прикарпатському Галичі Музею караїмської історії та культури. Виявляється, в місті короля Данила караїми мешкають ще з часів навали орд Батия, який подарував галицькому князеві 25 сімей кримських караїмів. Щоправда, нині з них на Прикарпатті залишилося всього дві бабусі.

      У Галичі, як і в Криму, також закрили караїмську кенасу, але там енкаведистам не вдалося захопити храмове добро. У музеї в Галичі мені розповіли, що начебто із закритої, а потім і зруйнованої кенаси зникли дорогоцінні караїмські святині. У КДБ полетіли голови, бо знайти скарби так і не вдалося. Невже караїми справді таємно їх вивезли до Євпаторії, на свою історичну батьківщину? Щоб це з'ясувати, я й приїхав до Євпаторії, скориставшись можливістю — поїздкою на Міжнародний туристичний ярмарок «Нове обличчя давнього курорту».

      Розташована караїмська кенаса в старому місті, а старе місто хоч у Стамбулі, хоч у Євпаторії — старе, аж дірами світить. Однак на підступах до кенаси воно стає трішки сучаснішим. Пізніше дізнався, що то міський відділ курортів і туризму старається, намагаючись привабити сюди любителів етнотуризму.

      — Караїмів, які б компактно проживали в одному місці, практично більше ніде й нема, лиш тут, — каже одна із головних організаторів Міжнародного ярмарку, начальник відділу курортів і туризму міської держадміністрації пані Інна Чаєва. — По світу їх розсіяно загалом якихось дві тисячі. У Євпаторії — 800. Отож вони — наша козирна карта, і до старого образу Євпаторії — курорту на морі й на грязях — нині можемо додати привабливих етнічних кольорів. У Європі ця тема зараз «на коні». Хоча основне завдання курорту — оздоровлення дітей. Це традиція.

Тіріякі і Синані — такі різні караїми

      Мій перший візит до караїмського священика успіхом не увінчався: зовсім непросто увійти в довіру до людей, у чиїй ментальності — століття релігійного ізоляту й недовіри до іновірців. Газзан кенаси Давид Тірйякі зустрів мене дуже насторо-жено, коли почув, що я цікавлюся, чи святині у храмі, бува, не з Галича. Кримські караїми, де б вони не проживали, здавна дотримувалися міцного етнорелігійного ізоляту. Навіть одружуються тільки зі своїми, не приймають навіть прозелітів. Тож таємниці з їхнього кола не вимітаються, мов сміття з хати. Завдяки ізоляту караїми — нащадки давніх кочових хозарів — зберегли свою ідентичність до наших днів. Найдивовижніше те, що караїми — єдиний у світі народ, який прийняв майже юдаїзм.

      — Караїмізм — не юдаїзм, — заперечив мені Давид Тіріякі. — Ми дотримуємося лише Тори, без Талмуду.

      Довідатися про походження вівтаря, чи справді він із Галича, від газзана мені не вдалося, а організаторка ярмарку Інна Чаєва порадила звернутися до голови національного караїмського товариства «Карташ-лар» пана Сергія Синані.

      — Після жовтневої революції караїмська кенаса була, як й інші храми, закритою, — розповів він. — До 1927 року неподалік кенаси був караїмський музей, бібліотека. Але потому всі святині розвезли по краєзнавчих музеях Криму, Москви і Ленінграда.

      Пан Синані каже, що майже все зі священних речей старої євпаторійської кенаси безповоротно втрачене. Від кількох великих люстр із венеціанського скла нині вдалося розшукати тільки фрагменти однієї. У тридцяті роки в кенасі відкрили медичне училище. Є свідчення, що студенти-медики складали екзамени біля вівтаря. Восени 1959 року у великій кенасі вже був дитячий садок. Після кількох листів невдоволених батьків про те, що поряд iз дітьми «кучкуються» віруючі караїми, комуняки увійшли до храму й сокирами порубали старовинний вівтар. Храм не діяв аж до 1999 року.

      — Тож вівтаря не було взагалі? — перепитую.

      — Ні, його зруйнували. Згідно з архівними документами, з кенаси вивезли дуже багато всього і рахували те навіть не поштучно, а на вагу. Коли в 1991 році нам передавали малу кенасу, у храмі не було абсолютно нічого. Завдяки уряду України нарешті настав час відновити караїмський храм.

      Ця розповідь схиляє до версії, що в порожній євпаторійський храм могли перевезти караїмські святині з Галича. Тільки як? Невже в умовах радянської дійсності? Історія про це не розповідає, а караїми мовчать.

Дорога до храму

      І тут мені спала на думку ідея: вони ж бо відновлюють храм; а що, коли найнятися на цю реставрацію, і просто так, не за гроші, допомогти їм? Щоб зблизитися, варто підсобити у відновленні храму — найсвятішого, що вони мають.

      Працював до обіду. Кухня в караїмів тісно пов'язана з релігією. Кожне свято має свої страви, які обов'язково мусять бути на столі. Перелік продуктів формувався теж під впливом релігійних канонів. Основа кухні кримських караїмів — страви з тіста й баранини. Того дня на обід подавали хамур-долму: такі пельмені в бульйоні. Кажуть, у давнину, коли караїми обирали собі наречену, вони ходили по домівках і спостерігали, котра з дівчат ліпить найдрібнішу хамур-долму. У якої «пельменьки» виходили найменшими, ту й вважали найкращою господинею.

      Мої намагання «влитися» в караїмську громаду впали в око газзану Тіріякі й він розсміявся — сміх не гірше за роботу зближує людей. Крига скресла: газзан покликав мене до храму. Перед входом до кенаси вдягаю шапочку — це обов'язково. Підходимо до кафедри з П'ятикнижжям.

      — Справді, ось ці святині з Галича. Я не завжди розповідаю про це, адже історія була доволі несподіваною і навіть небезпечною для декого, — почав мій співрозмовник. — У 1960 році адміністрація Галича була представлена людьми богобоязними. То ще був час змагань вояків УПА за незалежність України. Один iз керівників адміністрації попередив караїмів про закриття храму. Запропонував галицьким караїмам таємно винести все цінне. Вони взяли з кенаси священні сувої Закону, підсвічники, вишивки, атрибутику. Найоб'ємнішим був вівтар, який нині в малій кенасі. Його розібрали і на кількох возах уночі перевезли на околицю Галича й заховали на вулиці князя Ярослава Осмомисла в будинку караїмки Сабіни Заянчковської. Там його потай зберігали впродовж 35 років.

      Влада спробувала розшукати втрачені реліквії, але ніхто нічого не сказав — західняки казали: якщо караїмам москалі шкодять, тож караїми — друзі!.. Як згадували пізніше, учасники тієї «спецоперації» довгий час жили в страху, що за ними прийдуть, заарештують. Але ніхто не постраждав: жоден із жителів Галича караїмської таємниці не викрив.

      — 1994 року ми сконтактувалися зі старостою караїмської громади Галича Яніною Єшвович, — розповідає далі газзан, — і домовилися про перевезення вівтаря і святинь до нас, у Крим. Бо в самому Галичі в імовірність відбудови кенаси вже не вірили — люду нашого не залишилося. Ми отримали від караїмів священні реліквії. Щоби винести вівтар із будинку пані Заянчковської довелося розібрати стіну.

      — Чим ви їх перевозили в Євпаторію?

      — Майно храму разом iз вівтарем та бібліотекою перевезли просто на відкритому «КамАЗі». Успішно перетнули три державні кордони — їхали через Молдову. Нас сприймали за «човників», бо ми склали те все у смугасті сумки, — розсміявся він.

      Отак, приїхавши на ярмарок у Євпаторію, я розслідував таємницю маленького народу, який, утім, не здається...

Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ.