«Екскурсія» у в'язницю

01.04.2006
«Екскурсія» у в'язницю

(Продовження. Початок — у попередньому номері)

      Раніше на мітингах я ніколи не брала до рук прапори. Увечері 23 березня, перед захопленням наметового містечка, це вийшло само собою. Почуття радості й волі, яке важко пояснити і у якому злилося все: і те, що колись не змогла доїхати до справжнього Майдану (українського), і радісні обличчя людей довкола, і навіть те, що саме цей прапор, який тримала я, виявився вищим за iншi.... Чесно кажучи, до цієї хвилини я поняття не мала, як узагалі виглядає прапор «Пори».

      Цей прапор зметнувся над усіма іншими у самий останній вечір... Діджеї передавали на честь братнього й вільного народу українську музику. Я танцювала, тренуючись правильно розмахувати полотнищем при поривах вітру. Якісь люди запитували, чи не важко мені, інші — чи не страшно. Я не могла думати про це. Я була тоді абсолютно щаслива — і чомусь це почуття щастя зростало разом із збільшенням червоних вогників включених «кадебістських» відеокамер.

      Жовте полотнище над нашим маленьким майданчиком кидало виклик тим, хто депортував iз Білорусі десятки, сотні українців, росіян, литовців, грузинів, поляків... За нас і разом з нами тут стояв тепер увесь світ! Втім сидів, як незабаром з'ясувалося, теж.

      ...Але повернуся в «Окрестіно» — у приймальник-розподільник.

      Моя черга на обшук наближалася. Спецназівці з рапортами вже перестали набридати питаннями: «І чому вам при Лукашенку не живеться?» (від цих розмов деякі дівчата років вісімнадцяти плакали, молодших до шостої ранку відпустили додому). «Студенти серед вас є?» — запитували міліціонери у затриманих. «Уже немає!» — хором відповідали ті. В той час хлопці в погонах запитували в деяких екс-студенток та фактично своїх одноліток телефон, щоб «поспілкуватися в нормальній обстановці». Здавалося, моє покоління хтось змішав із брудом, поділив на дві частини й з розмаху жбурнув один в одного.

      «Слухай, куди мені покласти свою хустку з написом «Пора»? Не хочу, щоб відібрали», — запитую в хлопця у чорній формі.  «Так це ти?! — пауза. І майже пошепки: — Де інші?».

      Я мовчу. Обличчя міліціонерів, які сидять поруч, змінюються. На них відсутня ворожість та осуд. Та, хлопці, «інших» від нас вигнали. Коли приїдуть? Звідки ж я знаю, сподівайтеся й чекайте... Погляди, погляди, погляди... Так здавати речі чи забирати в камеру?

      «Покажи, як це виглядає!». Розстелюю жовту косинку на колінах під столом. Сусід праворуч читає, що на ній написано. Стає тихо. «Просто хустка... Зняла із шиї і...». Так маленький символ великого Майдану виявився в тюремному багажі. Прапор же перед захопленням хтось узяв з моїх рук і поклав між наметами. На це важко було дивитися. Але краще це будуть їхні трофеї, аніж наші речові докази.

      Оформлення сотень затриманих в ізоляторi затяглося до вечора. Нікого не хвилювало, що ми добу не їли і весь цей час вистояли на ногах, а перед тим кілька ночей майже або зовсім не спали. Тільки після того, як начальство спецназу побачило мої посвідчення, з’явилися ознаки турботи. «Ноги у вас не болять?» Я відповіла, що ні. Перед тим, як розмістили нас по камерах, я сіла на підлогу, підстеливши куртку, сперлась об стіну і провалилася в сон. «До бiса ці відомства із трьох букв, до бiса, до бiса!!!» — думала я.  Будити мене ніхто не став.

      ... У камері з нами сиділа польська журналістка Вероніка Самойлинська. Після зустрічі з консулом вона роздала всім польську шоколадку. Сиділа Наташа Старостіна з Москви. Вона приїхала погостювати до батьків, які недавно переїхали в Білорусь. Інші були співвітчизниці. І я зрозуміла, що найбільше роздратувало владу. Не тільки пісні й танці, не тільки наша «нахабність», через яку ми не запитували дозволу на право жити на своїй вільній землі. Абсолютна більшість, яка протестувала на площі, не належали взагалі ні до яких партій. Партійних баламутів посадили на добу — начебто вчасно, але виявилося — дарма. За що боролися? Ще я зрозуміла, що таке революція. Та ж еволюція, але в рекордно короткий термін. У цьому випадку — адміністративний.

      Одній дівчинці вдалося пронести із собою мобільний. Подруга по телефону сказала їй, що по радіо повідомили — всіх затриманих дівчат відпустили додому. У деяких «автозаках» із самого початку на запитання, куди їдемо, відповідали: «У кар'єр». Потім в інтернеті з'явиться переданий із карцеру лист двох активісток: в одному «автозаку» погрожували згвалтувати й закопати всіх арештанток-жінок. Нам такого не говорили, але я пам'ятаю, як рівно шість років тому те ж саме мені обіцяли омонівці (під час масового захоплення журналістів я виявилася одна в «обєз’яннiкє»).

      Ми починаємо співати пісні групи «НРМ». З коридору чуються оплески й гучне «Жыве Беларусь!» Підхоплюють сусідні камери. Ми приєднуємося. Тупіт, крики охоронців. У камеру вривається наряд міліції. Старший говорить, що може пустити нам газ і перекрити вентиляцію. Хвилину ми дивимося на нього. «Перестаньте нас залякувати! Уже дістали!» Наряд мовчки йде. Ми намагаємося влягтися спати на дерев'яних нарах та лавках.

      Тут раптом польську громадянку виводять. Нас усіх виганяють на перший поверх. Там уже стоять усі захоплені жінки. Перекличка. Сортування за незрозумілим мені принципом: нас розділяють і ведуть у різні машини («автозаки» грiзного вигляду спецнази називають «МАЗами»). «Нарешті наші!» — говорять три спецназівцi в останній машині. Їм набридло чекати. «Наші» звучить краще, ніж «вороги народу». Це щось таки вселяє, хоча поки неясно, що. «Вам пощастило, наша рота — найгуманніша», — читає наші думки один iз них, на вигляд найрозумніший. Нараховую три автобуси, чотири «МАЗи» й один «Уазик». Тобто колона. Коли ми виїхали за ворота «Окрестіно», там стояли люди й махали руками. Вони не могли бачити нас за тонованими вікнами. А от я помітила свого друга: він махав рукою, стоячи у черзі на передачі тим, кого заарештували раніше за нас. 

      Потім мені розкажуть, що відбувалося в деяких «автозаках». В одному бійці «милостиво» покинули голодних людей один на один з пакетом їжі. Ніхто не може сказати, скільки часу в арештантів паморочилася голова від запахів хліба й шинки. Але за найменшу зміну положення тіла били. Арештанти вирішили, що це була передача для них, а не їжа спецназівців, і поділили по шматочку. «Шляхетні воїни» одразу повернулися, відлупцювали всіх кийками, хлопців покидали один на одного у відсік наприкінці кузова. Потім добивали ще у дворі. «Тих, хто краде у своїх, кримінальники називають «крисами»... Ви — «криси!» — казали бійці. Які ж вони «свої»? І які ж перед ними «кримінальники»?

      Це лише один з багатьох прикладів масованого тиску, який чинився на полонених мешканців наметового містечка. В основному тиск був не фізичний, а психологічний. Наприклад, нашому «дівочому» фургону сказали, що «80% ваших хлопчиків виявилися геями». До речі, від нас спецназ не приховував, що ми їдемо в місто Жодіно. «Як цікаво! — потягнув мене бiс за язик. — В «Чорний бусел», чи що?» Дівчатка не знали, про що я. «Найбільш пресовий СІЗО Білорусі». — «Звідки знаєте?» — насторожилися конвоїри. Всю дорогу вони потроху налаштовували нас психологічно: мовляв, будьте готові до «спартанських умов на кілька діб». Цікаво, що свої кийки наші охоронці демонстративно сховали в ящик. Правда, це не перешкодило одному з них, коли колона зупинилася на кільцевій дорозі, щоб розділитися, пожартувати: «Дівчата, ми вже в Куропатах. Знаєте таке місце?» У той же час один із командирів, заглянувши у фургон, зауважив, що нас добу не годували, і поклав прямо мені на коліна пакет. Там був порізаний хліб і булочка з ізюмом. Частина ув'язнених гордо відкинула їжу з рук негiдника. Я ж згадала інший хліб: куплений на базарі в Грозному. І очі голодних солдатиків на блок-посту... Подякувала командиру. Роздала пайку бажаючим не знепритомніти від голоду.

      Деяких спецназівців дорогою «їла» совість. Вони мені зізнавалися, як раніше били наших. Напевно, їм не було кому це сказати, спробувати вiдвести свою душу. Я не виправдовувала цих хлопців у чорному. Не погрожувала їм в'язницею після зміни влади. Просто слухала, і разом зі мною слухали заарештовані друзі.

      Але ми говорили не лише про серйозне. Не скажу, що завжди розуміли один одного — навряд чи це було можливо. Просто іноді разом сміялися. «Хочу їсти!» — сказав якось один спецназiвець, який чергував уже третю добу. «Ми теж!» — відповів хором «автозак». «Хочу додому, на диван!» — «Аналогічно!» — почулася відповідь. «Міліція — з народом», —  флегматично підсумував хтось словами мітингового гасла. За вікном була темрява...

      Припущення, що ми потрапили в ізолятор тимчасового утримання Жодинського УВС, підтверджувалося спочатку тільки одним: нас охороняли не представники внутрішніх військ, а міліціонери у звичайній формі. Але відмінність порядків від «окрестінських» тут відчувається відразу.

      Перше, що ти чуєш, ступивши на цю землю за колючим дротом, — це вигук: «Руки за спину!» При зупинці колони в'язнів: «Лицем до стіни!» Або команди на зразок: «Не розмовляти!», «Голови не повертати!» До цього дійсно потрібно бути готовим психологічно. Подумки я дякувала за цю підготовку «найгуманнішій роті». От що значило: «Обстановка буде не дуже весела, дівчата...»

      Ми звернули увагу наших нових стражів, що на нас тільки складені адміністративні протоколи, судів ще не було. Міліція підтвердила: за законом наш статус — тимчасово затримані. Але ми були в СІЗО. Нас нікуди було запроторювати. Нас потрібно було познайомити із «зековським» життям і цим залякати. І це було добре. Тому що саме в СІЗО нас перестали, нарешті, залякувати, а просто утримували. Крім того, тепер ми точно знали: у списках ми значимося, жарти про кар'єри й Куропати не пройдуть, тим більше що нас тут — мінімум дві сотні.

      У першому ж «передбаннику»-підвалі на кожного новачка чекає обов'язковий «шмон». Як у кіно. Руки на стіну, ноги на ширину плечей, куртки розстебнути. Обмацування верхнього одягу, штанів, частини тулуба. Дівчат обшукують жінки — співробітниці ізолятора. Звичайно, приємного мало, але й страшного нічого немає. Запитують про наявність мобільних телефонів, колючо-ріжучих предметів (про шпильку в кишені куртки я вирішила промовчати, і вона нам потім знадобилася; дівчина з іншої камери пронесла навіть маленький мобільник).

      Нас ведуть довгими коридорами все нижче і нижче під землю. Стає холодніше. По обидва боки — ряди залізних дверей. На кожному повороті якісь цифри, начебто номери будинків. Але нас ведуть явно не сюди — піднімаємося нормальними східцями на другий поверх.

      Два поверхи відведені для політичних в'язнів... Коли всіх розмістили по камерах, почався другий «шмон» — типово тюремний.  «Мешканців» кожної камери окремо виводять на коридор, ставлять лицем до стіни, потім невеликими партіями (по троє) ведуть в окреме приміщення. Там потрібно роздягнутися догола. Кожну зняту річ, окрім взуття і нижньої білизни, переписують на окремі для кожного бланки. Усіх просять двічі присісти й устати. Під час цієї «фіззарядки» коротко розповідаємо жінкам у формі, як відбувався розгін наметового містечка. Ви б бачили їхні очі... Тим часом хтось проводить обшук у нашій камері. Забирають свіжий номер якоїсь офіційної газети. Не пам'ятаю, хто її дав. Прочитати замітку про себе, «наркоманів і алкоголіків», ми так і не встигли.

 

Закінчення в наступному номері.

  • Майдан біля Кремля

    Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>

  • Кремлівська «Зміна»

    Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>

  • Потрібні робочі руки

    На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>

  • З голоду не помрете, але паски затягуйте

    Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>