Чотири сотні Василя Рогача

      Ми йдемо довгою, як радянська дійсність, вулицею Шевченка. Зустрічні шанобливо вітаються з моїм провідником. Василя Рогача тут знають усі. Тутешні інтелігентські родини Рогачів, Лацаничів, Герзаничів, Шелепців славні не тільки у цьому селищі, а й по всьому Закарпаттю.

Табірне побратимство

      Аби трохи зігрітися, заходимо в кав'ярню. «Тут директором моя учениця», — хвалиться пан Василь. Йому вже 76 років. За плечима 8 років сталінських таборів, довге життя зі штампом «неблагонадійного», два інфаркти, інсульт, а він і сьогодні дивує невтомною енергією. Гріємо руки об гарячий чай.

      Пан Василь 15 років очолював обласне товариство політв'язнів. Але після останніх проблем зі здоров'ям цієї зими відмовився від керівництва. «І скільки нині політв'язнів на Закарпатті?» — запитую я. Він важко зітхає: «Залишилось 430. А колись було 1800»... Мовчимо.

      Українська держава так і не зробила нічого для тих, хто за неї платив найдорожчим — здоров'ям і навіть життям. «Чи є якась грошова компенсація в'язням сумління?» — цікавлюся. «Є, але соромно казати... Аж дев'ять гривень на місяць».

      Ми продовжуємо нашу прогулянку. Зупиняємося біля греко-католицької церкви, якій уже перевалило за двісті років. «Я в ній дзвонив ще маленьким хлопчиком, — показує мені на дзвіницю. — Тепер робимо ремонт фасаду. Сини допомагають», — каже він з гордістю. Обидва хлопці міцно стали на ноги, працюють лікарями в Ужгороді. Старший Роман уже свою приватну клініку відкрив. Та не забуває і про рідне селище. Богдан спортом захоплювався, організував спортзал у підвалі, тренував підлітків.

      Нарешті доходимо до головної новобудови — залізничного вокзалу. Згоджуємося, що це найкраща споруда останнього часу. «А я пам'ятаю, як підривали старий вокзал у 1944 році. Теж був двоповерховий, — згадує Василь Рогач. — Ми дітлахами з горбів підглядали за мадярськими мінерами».

      А через кілька років потому йому судилися зовсім не дитячі забави. Не дали навіть школу закінчити. Костюм, спеціально пошитий на випускний, так і залишився висіти на плечиках. Василя Рогача разом із двома однокласниками — Андрієм Цугою та Василем Тиболтом — відправили в Інтинські табори строком на 25 років. Звинувачення було зовсім надумане. Серед «доказів» — знайдені на горищі старі українські книжки та кілька фраз, переказаних сексотами. 

      Унікальна доля трійки товаришів. Пройшовши через пекло ГУЛАГів, отримавши хрущовську реабілітацію, вони здобули вищу освіту і стали вчителями. Василь Рогач викладав хімію, Андрій Цуга — українську мову й літературу, а Василь Тиболт — музику. Останній навіть був директором вечірньої школи.

      Усі троє дочекалися незалежності й активно беруть участь у громадському житті. Будинок Василя Рогача неодноразово ставав штабом українських сил на виборах. Андрій Цуга займається краєзнавством. Василь Тиболт організував хор при греко-католицькій церкві. І є вища справедливість у тому, що всі троє на 15-му році незалежності ще зустрічаються і з висоти поважного віку можуть згадати табірне побратимство.

      Ми сидимо у вітальні невеликого, але затишного будинку Василя Рогача. На стінах — великі портрети його брата Івана та сестри Ганнусі. Вони були розстріляні гестапо у 1942 році в Бабиному Яру. Після фашистів за родину Рогачів узялися комуністи...

      Пан Василь дістає пошарпаний коричневий чемоданчик, доверху набитий листами. «Їх я проніс через усі табори», — каже він. Це листи від рідних та близьких. «Недавно хотів спалити. Та жінка в останній момент вихопила». «Це вже не листи, — погоджуюсь я. — Це свідчення епохи. І їхнє місце — в музеї».

Листи з великої зони

      Колись жартували, що у Совєтському Союзі є дві зони: мала (табори і тюрми) і велика (все решта). У правильності цих слів пересвідчуєшся не тільки завдяки різним документам, а й такій, здавалося б, елементарній речі, як приватне листування. Зокрема, характерні уривки з листів 1955 року до свого племінника Василя Рогача відомого закарпатського діяча Миколи Лацанича.

      Випускник юридичного факультету Празького університету, секретар губернатора Підкарпатської Русі, учасник Світових конгресів молоді в Женеві та Нью-Йорку, старший комісар політичної управи при президії уряду Карпатської України, він був одним з найосвіченіших  і найперспективніших закарпатських урядовців. Але спочатку угорська окупація, а далі совєтський режим перекреслили велике майбутнє Миколи Лацанича.

      Людина з колосальним потенціалом мусила задовольнятися скромною працею коректора в друкарні. До речі, його діти стали успішними людьми. Донька Софія викладає у відомому Московському музичному інституті імені Гнєсіних, син Сава — провідний соліст Гвадалахарського симфонічного оркестру в Мексиці.

      Про те, яким було життя у 1954—1955 роках видно і зі скупих рядків Миколи Лацанича, який не боявся казати правду, листуючись зі своїм ув'язненим племінником.

      «Дорогий Васильку! ...Як не старалися зрівняти Вас iз бидлом, та Ви не піддалися, бо хто вірить і надіється, той не сміє пропасти. Часом це одиноке, що чоловіка держить при житті у важкому становищі. Головне, що дотепер витримали. Ми вже давно кожного дня чекаємо, що з'явитесь вдома. Та дарма.

      Головне, щоб ви під кінець тілом і духом протримались. Не герой, хто дешево продасть своє найдорожче. Вітчизна Вас буде потребувати, хоч би і гречку сіяти. Втім колись — за словами діда — газда був найстарший пан. І коли так я гляну назад і подумаю на прожите, то приходжу до висновку, що будь-який ремісник — добрий спеціаліст далеко краще жив і тепер живе, як деякий інтелектуал-латайнер (т. зв. учений).

      Ти, може, пам'ятаєш або чув, що я радив Вашій матері, аби Андрія і Юрка після чотирьох класів середньої школи дали на ремесло. Вона тоді трохи образилася, а тепер визнає мою правду. У нас тепер добрий жених для дівчини — це добрий шофер. Якби я у свій час вивчився за доброго кравця чи зубного техніка, тоді би жив нині далеко краще. Моя спеціальність не варта тепер копійки.

      ...Кінчає тут тепер (університет) 50 медиків. Із них тільки 16 залишаться в області, решта — в Казахстан, на Далекий Схід.

      ... Дякуємо Тобі за надісланий лист з цікавим знімком. Знімок вдалий, але вираз обличчя повністю відображає Ваше незавидне становище. На цей раз усі Ви похудали. На мою думку, Ви повинні дбати про те, щоби взимку добре одягнутися, а решту мізерного заробітку обертати тільки і тільки на харчі. Я думаю, недалекий той час, коли Ви остаточно повернетеся додому і тоді треба бути кріпкими!

      ...Дедалі тратимо нерви, бо щодня за хлібом треба стояти, а цукор і за 30 карбованців не можна дістати. Сподіваємося, що скоро і в нас буде «справжній мир» і всього буде доволі...».

      ...Цікаво відмітити таке, що протягом 10 років я майже не був у кіно або в театрі. Але й до товариства не ходжу, бо такого життя в нас уже немає. Чоловік цілий день бігає і робить, вдень і вночі думає, де би щось для сім'ї здобути. Зрозуміла річ, що при таких життєвих умовах нерви і фізичне здоров'я сильно підірвані. Дивно і те, що чим далі від закінчення війни, тим життя стає важчим.

      Зробив переклад книжки під чужим ім'ям. Хлоп забрав гроші, а мені кинув незначні рублі, як псові. Взявся сам обробити три городи — всього 14 соток. Зродилося 25 кг картоплі, 50 кг соняшнику, 50 кг кукурудзи і 50 кг квасолі. Щонайменше могло втричі більше вродити, але земля виснажена...Й так життя нітрохи незавидне.

      Однак обов'язок супроти сім'ї і певна віра в майбутнє якось тримають чоловіка при дусі. Уяви собі, що протягом півроку не можу хоч би на півдня податися до Березного. А коли хтось з рідні приїде, то часто і не зайде до нас, бо спішить справи полагодити, щось купити і бігом додому. Так живуть усі люди в нас.

      Я це все тому Тобі пишу, щоби Ти бачив, що і в нас негаразди, і тим самим старався витримати у своєму важкому становищі...»

Смерть від нього тікала

      Із майже двох тисяч закарпатських політв'язнів спогади написали одиниці. Книжка Василя Рогача «Щастя — в боротьбі» вражає не тільки фактажем, а й викладом. Написана просто захоплююче. Певно, тому вже вийшло два видання загальним накладом шість тисяч. (Більше, ніж мають найуспішніші закарпатські письменники).

      «Невже вам ніхто не допомагав писати?» — запитую з недовірою. Пан Василь дістає рукопис. Я пробігаю очима рядки, писані його рукою, і дивуюся, що Бог нагородив його ще й літературним талантом. «Я не хотів розповідати про наші муки та жалі. Бо не це зацікавить молодь. Я писав про боротьбу, яка тривала й у тюрмах». Його книжка — справді один із кращих зразків мемуарної літератури Закарпаття. Але Василь Рогач іде далі. Він видає свою книжку англійською мовою, причому за власний кошт.

      «Ходив до олігархів, просив. А потім махнув рукою і заліз у борги», — щиро зізнається він. Книжку хоче відправити за кордон, у діаспору, аби там знали правду і від закарпатських патріотів. Батько Василя Рогача тричі був на заробітках в Америці, аби прикупити землиці. Дожив до 94 років і залишився американським патріотом, попри всю радянську пропаганду. Фото батька й матері тепер висить у вітальні поруч із портретами розстріляних дітей.

      Пан Василь бере до рук гітару, чим мене страшно дивує. «У таборах призвичаївся», — відповідає з посмішкою. Він співає мою улюблену «Лєнта за лєнтою, набої подавай, український повстанче, в бою не відступай!». Навчився пісні від тих, хто співав її ще зі зброєю в руках.

      Дружина Марія Василівна, заслужений учитель України, накриває на стіл. Коли вона виходить, пан Василь розповідає епізод із совєтського минулого. Коли його знову почали допікати районні органи, вона взяла двох малих синів і забігла в кабінет начальника: «Скільки будете нас мучити? Маєте пістолет, то застрельте їх! Бо це Рогачі! Інакше виростуть і заб'ють вас!» З того часу їм дали спокій.

      Родинне тут справді грає велику роль. Старший брат Іван, секретар президента Карпатської України Августина Волошина, полум'яний промовець, у 1942 році організував велику маніфестацію під Крутами, чим викликав гнів гітлерівців. Кажуть, мав можливість утекти з Києва перед арештом, але не захотів.

      За свідченнями табірних побратимів, таким же крутим характером вирізнявся й Василь. Багато разів опинявся між життям і смертю, але не вагався ні секунди. Завжди давав здачі. «Смерть від мене тікала», — каже тепер з посмішкою. Не раз він організовував спротив в'язнів. І зараз може поставити на місце кого треба. «Страшно сердить мене, коли нарікають, який у нас поганий народ, — спалахує пан Василь як іскра. — А що ТИ зробив, щоб він став кращим?»

      Будучи інвалідом, продовжує їздити до Києва у громадських справах. «Його краще відпустити, — каже дружина. — Вдома буде нервуватися більше». Не дивно, що саме він 15 років очолював закарпатських політв'язнів, хоч мешкає далеченько від обласного центру. Його побратими давно пропонують нагородити Василя Рогача найвищою державною нагородою — званням Героя України.

      Але державі не до в'язнів сумління. Як завжди, головне — вибори, парламентські угоди, політична тріскотня... А проте їх стає дедалі менше. Непомітно відходять ті, кому випала доля вистраждати українську ідею. Тепер їх на Закарпатті — лише чотири сотні. Скільки залишиться ще через п'ять років?