Вони прагнуть нами керувати

21.03.2006
Вони прагнуть нами керувати

Типова картинка з київського ринку: базаруємо під наглядом Литвина. (Фото Данила IВАНIВА.)

(Продовження. Початок — в «УМ» від 18, 19, 26 січня, 2, 8, 16, 22 лютого, 1, 14, 16, 18 березня).

Народний блок Литвина

      Нинішні парламентські вибори є «моментом істини» для Володимира Литвина як політика. Адже голосування 26 березня 2006 року вперше покаже його успішність у провадженні ВЛАСНОГО, а не чужого політичного проекту. Згадайте: до кінця 2001-го Володимир Михайлович був сіреньким главою Адміністрації Президента Кучми — спічрайтером Леоніда Даниловича й таким собі кабінетним «затворником» (який при цьому встиг «засвітитися» не з найкращого боку в «касетному скандалі»), на початку виборів-2002 Литвина примусово поставили першим номером списку провладного блоку «За єдину Україну!», а на старті Верховної Ради нинішнього, четвертого, скликання його так само «проштовхнули» на посаду спікера, «нагнувши» при цьому купу депутатів для створення «кучмівської» більшості. У цьому парламенті пан Литвин перетворився нарешті на самостійну величину й затіяв власну велику гру, причому небезуспішну. Але ж зверніть увагу: маніпулювання Володимира Литвина різними депутатськими групами та інтересами у «візантійському» стилі, майстерні балансування й «розрулювання» проблемних ситуацій (з яких найскладнішою була та, що склалася під час Помаранчевої революції) жодного разу не були пов'язані з голосуванням за його персону. Володимир Михайлович у кількох інтерв'ю визнавав, що його «поставив» на парламент Леонід Кучма — сам Литвин спочатку не мав намірів іти в публічну політику взагалі й усіляко опирався цьому. Тож нинішні вибори покажуть, чого вартий В.Л. як ведучий, а не як ведений.

      На виборах 2002 року, нагадаємо, блок «ЗаЄдУ» посів лише третє місце — 3 млн. 51 тис. голосів, або 11,77%. І це — при тому, що мав потужні фінансові тили та підтримку центральної влади. Зараз маємо справу зі своєрідним «дежа вю»: складається таке враження, що очолювана Литвином сила, як і чотири роки тому, прагне «виїхати» значною мірою на застосуванні адміністративного ресурсу й навіть тиску. Політреформа, що набула чинності після 1 січня, дала Литвинові підстави вважати себе «найбільшим начальником» країни. Він активно використовує для просування марки свого блоку «Ми» потугу обласних і районних рад, які після 2002 року фактично залишилися незмінними, попри перемогу Помаранчевої революції. Пан Литвин не брав і вже не візьме відпустку у зв'язку з виборами — він просто не вважає це за потрібне. По регіонах він подорожує як Голова Верховної Ради — мовляв, з областей його запрошують як спікера. Тож і спалює спікер державний бензин, прислуговують йому сотні державних людей, у містах, куди приїздить кортеж Литвина, перекривають рух для інших авто (такий уже звичай встановлено для безпеки Володимира Михайловича), а сам він при цьому активно просуває в маси ідеї свого «Народного блоку...».

      Одним із яскравих прикладів застосування адмінресурсу по-«народному» можна вважати ситуацію на більшості ринків Києва. Майже повсюдно на столичних базарах — від Дарницького до «Троєщини» й «Петрівки» — майорять сотні й тисячі зелено-білих прапорів, розповсюджується агітпродукція лише однієї політичної сили, а тому гендляреві, який не погодиться вивісити символіку Литвина, загрожує втрата торгового місця. Це — робота «списочника» НБЛ Ігоря Вільдмана, який зі своїм ТОВ «Диво світ» контролює «Петрівку» та низку інших ринків. При цьому провідники НБЛ, зокрема колишній активний учасник Помаранчевої революції, виходець із Народно-демократичної партії нардеп Олег Зарубінський (№8 у виборчому списку), спростовують факти застосування «литвинівського» адміністративного ресурсу й натомість усіляко звинувачують у цьому «помаранчеву» владу.

      Та й чи випадає чекати від Блоку Литвина інакшого ведення виборчої кампанії? Адже недаремно цих товаришів назвали в народі «Ми — діти Кучми». У списку НБЛ значною мірою зосередилися «герої вчорашніх днів» — ті, хто тримає в кишені дулю для «помаранчевих», хто прагне залишитися на «хлібних» місцях, хто по суті є нинішньою опозицією, але для більшої вигоди воліє називати себе «третьою силою», зрештою, кому просто не вистачило місця в реєстрі Партії регіонів. Тож і стиль політичної гри у цих людей відповідний. Доходить до того, що іноді в агітаційних наметах Литвина розливають не лише дармовий чай, а й «шарову» горілку, в тому числі підліткам (як це було в Києві на Масляну, всупереч усім моральним та правовим нормам). Матеріальну підтримку в таких випадках забезпечують бізнесмени, які йдуть за Литвином, а організаційну — керівники місцевого рівня, зокрема в столиці до НБЛ належать одразу кілька заступників міського голови...

      Позавчора в ефірі каналу «Інтер» на питання ведучого, то хто ж такі ті «Ми», Володимир Литвин відповів безапеляційно: «Ми єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була». Очевидно, ще трохи — і він скаже, як король-«сонце» Людовик ХIV: «Держава — це я». Схоже, мета лідера НБЛ на даному етапі — знову стати Головою ВР із посиленими повноваженнями або й очолити уряд. Однак, як не парадоксально, ще не факт, що Блок Литвина подолає навіть досить низький 3-відсотковий бар'єр. Принаймні недавні соцопитування показували, що НБЛ балансує на межі проходження в парламент. Та й навіть якщо «литвинівці» візьмуть двадцять-тридцять депутатських мандатів, можна буде констатувати провал їхньої виборчої кампанії. Адже слід враховувати, що вона виявилася однією з найбільш витратних порівняно з іншими політичними силами. Як і в 2002-му, і в 2004 роках, є підстави пересвідчитися: гроші вирішують не все.

      Очевидна причина неефективності агітаційних зусиль Блоку Литвина — відсутність у нього яскравої програми, затребуваної ідеї. Головну ставку «зелено-білі» зробили на персону власне Володимира Литвина, а ще — на «бренд» порозуміння, протиставлення себе як владі, так і опозиції та заклики до їхнього примирення. Власне, кампанія була вибудована так, що «гарантом» порозуміння виступав той самий Литвин, тобто ми мали справу з таким самим «вождизмом», як у випадках із Юлією Тимошенко та Віктором Януковичем. Але ось питання: чи має Володимир Литвин таку ж харизму, чи справляє він такий самий вплив на маси, як лідери БЮТ та ПР? Ні, це, попри посаду, все-таки особа іншого рівня. Та й із «миротворчою» ідеєю Литвина не все складається гаразд: по-перше, електорат в Україні досі залишається «накрученим», поділеним між «помаранчевим», «рожевим» та «синім» таборами, і плани Литвина залучити на свій бік «розчарованих» реалізуються зовсім не в такій мірі, як йому хотілося б. А по-друге, ступінь громадянського протистояння в нас не такий великий загрозливий, щоб грати на «замирюванні».

      Відтак не дивно, що стилістика реклами від Блоку Литвина до кінця кампанії помітно змінилася. Якщо спочатку нас «годували» ностальгійними фотками, картинами радянських художників, спокійною музичкою та зв'язуванням розірваних канатів, то зараз чиняться «пожежні» спроби переключити виборця на сприйняття видатної «народності» Володимира Михайловича та його команди. І з цим теж явний перебір. Складається враження, що автори низки віршованих роликів НБЛ «зрубили грошенят по-легкому». Ви це, мабуть, бачили: двірники римують слова «плюралісти» й «патріотисти» (причому «плюралісти» — це погано), а «Блок Литвина» — із... купою «лайна». У маршрутці прихильники НБЛ декламують: «Знов депутати нам чухають вуха. — Я обіцянок наїлась сповна. — Щоб припинити в країні цей розбрат, ми обираємо Блок Литвина». Еге ж, В.М. таки має підстави «чухати вуха». А апогеєм агітмаразму, мабуть, слід визнати сценку в жіночому залі перукарні, куди навіщось приходить сам Литвин, а панянки перед його візитом говорять про те, що «сиве волосся», як у Володимира Михайловича, «нині у моді». І — «справжній мужчина! З таким — де завгодно!». Цікаво, що саме та жіночка зібралася робити «де завгодно» з цим новітнім секс-символом? Тим самим, з яким не проти випити двірники з «першої серії»?

      Також НБЛ активно рекламує свій дуже незручний номер у «хвості» виборчого бюлетеня — 39-й.

      Залишається додати, що багаторазові візити Литвина до Москви, які він здійснив до початку виборів, обернулися пшиком: і підтримки з боку Кремля не видно, і виборці не ідентифікують Голову ВР як великого друга Росії. Зате він устиг позиціонувати себе ще й як великий приятель президента Лукашенка, заявивши позавчора в Севастополі, що «вибір білоруського народу потрібно поважати» і що українські громадяни, їдучи до Білорусі, «повинні виконувати закони країни перебування» (залишається закінчити фразу: «а не влаштовувати там усілякі революції»).

      Власне Блок Литвина утворили три партії: Народна (колишня Аграрна, голова — сам Литвин), Всеукраїнське об'єднання лівих «Справедливість» (Іван Чиж) та Українська селянська демократична (Валерій Вощевський).

      Аграрна партія виникла у 1996 році, була однією з опор Леоніда Кучми, на виборах-1998 ледь не пройшла до парламенту самотужки, набравши 3,68% (978 голосів), а в 2002-му входила до «ЗаЄди» на правах засновниці.

      Пан Чиж зі своєю «Справедливістю» — це своєрідна «Вітренко в штанях»: він так само був одним із найближчих соратників лідера СПУ Мороза й відколовся від нього не без сприяння Адміністрації Президента. ВОЛ «Справедливість» зареєструвалася у 2000 році, почала активно підтримувати Леоніда Кучму, пізніше — Віктора Януковича, її лідер отримав посаду голови Держкомтелерадіоінформу й утримує її досі. Новий Президент, Віктор Ющенко, не зміг відставити скомпрометованого й «старорежимного» Чижа, адже для цього потрібна була згода парламенту, а більшість нардепів на чолі зі спікером Литвином «не відпустила» Івана Сергійовича. У списку НБЛ він має 20-те місце.

      Нарешті, УСДП — одна з найстаріших українських партій (№2 у реєстрі Мін'юсту, запис від 15 січня 1991 року), але при цьому — з категорії «диванних» і, відповідно, неуспішних. У 1998 році «селянські демократи» разом з ЛДПУ утворили блок «Європейський вибір», який посів на парламентських виборах останнє, 30-те, місце (0,13%, близько 37 тисяч голосів). У 2002-му УСДП провалилася як формальний учасник «пінчуківського» проекту «Команда озимого покоління» — тоді у списку КОПів Селянську демократичну партію представляв Валерій Вощевський. Фактично не має пан Вощевський шансів стати нардепом і нині, адже його — лідера партії-засновниці Блоку Литвина, голову правління ВАТ ДАК «Автомобільні дороги України» — засунули у списку аж на 70-ту сходинку.

      Загалом, кількість представників ВОЛС та УСДП і їх розташування в списку Блоку Литвина вказує на те, що ці партії були запрошені лише для проформи. Адже найближчі після Чижа і Вощевського члени «Справедливості» та УСДП фігурують аж на 120-му (Василь Сухий, пенсіонер із Києва, селянський демократ) та 130-му (Микола Луків, поет і редактор журналу «Дніпро», ВОЛС) місцях. Наступний із «коаліціянтів» — №140 — молодший брат Валерія Вощевського Микола, президент ТОВ «Сінком-Холдинг».

      У списку Литвина дуже тісно, адже помітних постатей він зібрав дуже багато, надто ж чинних депутатів, а прохідних місць — обмаль.

      Після того, як було скасовано реєстрацію 18 кандидатів, реєстр НБЛ налічує 430 осіб. У першій п'ятірці партійний тільки перший номер: Володимир Литвин, Голова Верховної Ради; Софія Євдокименко-Ротару (за даними «УМ», співачка радилася щодо виборiв з «Нашою Україною», але там скромно промовчали, і тепер вона заробляє гроші, співаючи за Литвина, та ще й має шанси нарешті стати депутаткою — попередній похід із партією «Союз» у 1998 році був невдалим); Леонід Каденюк, народний депутат (відомий своїм польотом у космос на американському «Шаттлі»); Валерій Смолій, директор Інституту історії України НАН України, екс-віце-прем'єр з гуманітарних питань (1997-99); Василь Маляренко, голова Верховного Суду України.

      Пришивати «списочникам» НБЛ ярлики «кучмістів» — марна справа. Потрібен один великий ярлик. Пан Маляренко на посаді голови ВСУ зарекомендував себе не одним спірним рішенням, вигідним колишньому Президентові. Так само абсолютна більшість «тутешніх» нардепів послідовно входили до кучмівсько-медведчуківської більшості, були активними прихильниками старої влади керівники — не члени парламенту. Різний хіба що ступінь одіозності. Одним із «рекордсменів» у цій «номінації» можна назвати №13 у списку Сергія Льовочкіна — зараз члена НП і радника Голови ВР, а до 2005 року — першого помічника Президента Кучми.

      Утім якесь поняття про почуття міри в пана Литвина таки є, якщо він не взяв до списку Віктора Пінчука. За «квотою» зятя Леоніда Кучми балотуються народна депутатка Юлія Чеботарьова (№23), ще один парламентарій Віктор Драчевський, який очолює комісію з розслідування «касетного скандалу» й виводить таким чином з-під удару Литвина (№46) та екс-міністр економіки Микола Деркач (№62).

      Шоста у списку — депутатка Катерина Фоменко (гендерна квота), сьомий — керівник фракції НП у парламенті Ігор Єремєєв, до останього часу — власник 41% акцій нафтопереробного комбінату «Галичина». №9-11 — теж нардепи, Василь Калінчук, Вадим Гуров, Катерина Ващук (колишня голова Аграрної партії). 12-й — Анатолій Коваленко, голова Печерської районної держадміністрації в м. Києві. Ще одна порція парламентаріїв, №14-17: Василь Шпак, Микола Шершун, Сергій Касьянов, Віктор Бойко. Далі — Микола Каленський, людина Литвина, яку Ющенко не погодився залишити на посаді голови Держмитслужби, відтак спікер забрав до себе першим заступником керівника апарату Верховної Ради. Така сама посада — в номера 22-го, Івана Куцика. №19 — Нвер Мхітарян, нардеп і керівник будівельної компанії «Познякижилбуд».

      Третю десятку відкриває Ігор Шаров, колишній представник Президента Кучми в парламенті, керівник страшної виборчої кампанії Віктора Януковича на Кіровоградщині, нині — голова групи Народного блоку Литвина у ВР.

      Після депутата Анатолія Гіршфельда (№24) йде Олег Дубина — колишній гендиректор «Криворіжсталі», перший віце-прем'єр-міністр (у 2001-02 роках), якого Кучма готував собі в наступники, та так і не висунув. Зараз пан Дубина — безпартійний, генеральний директор ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Дзержинського». Далі — знову нардепи: Володиимр Плютинський, Віктор Заічко, Валерій Мартиновський. №29 — один із грошовитих «новачків», горілчаний магнат з Одеси Борис Кауфман — президент концерну «Оверлайн» (ТМ «Мягков»). Бізнес в умовно прохідній частині представляють також Віктор Ржоткевич (член наглядової ради ВАТ «Грінко-Центр», №31), Іван Фурсін (голова правління КБТОВ «Місто-Банк», №33), Сергій Лагур (голова спостережної ради ТОВ «Європа-2», №36).

      Чинні депутати під прапором Литвина балотуються майже суцільним масивом: №30 — Надрага, 32 — Самоплавський, 34 — Салмін, 35 — Развадовський, 37-39 — Терещук, Савицький, Нощенко, 41-50 — Льовін, Косінов, Біловол, Шевченко, Рішняк, Олег Юхновський, Толочко (екс-лідер тіє партії, яка зараз «політики Путіна»), Майстришин, Андресюк (колишній есдек). №40 — віце-прем'єр часів Леоніда Кучми, великий приятель Людмили Кучми Володимир Семиноженко. №51 — Віктор Пилипишин, заступник голови Київської міськдержадміністрації, один із лідерів НБЛ на виборах до Київради.

      Далі — ще багато нардепів, у тому числі Ратушняк (55), Бандурка (56), Сятиня (58), Правденко (59), Карпов (75), але їх дуже складно назвати «прохідними». Замикає депутатський стрій Адам Чикал — №103. До речі, одразу після нього йде Юрій Лузан, перший заступник керівника Державного управління справами.

      №84 — Анатолій Даниленко, екс-голова Деркомзему, а нині професор Інституту земельних ресурсів та правознавства НАН України. №99 — Леонід Жунько, екс-голова Севастопольської міськадміністрації. №108 — Сергій Мельник, заступник міністра аграрної політики. №124 — Роман Василишин, голова Рівненської облради. №144 — Євген Варава, начальник криворізького райвідділу міліції...

      Прогноз «УМ»: п'яте-шосте місце, до 4%.

 

Опозиційний блок «Не так!»

      «Що не робить дурак — усе він робить не так». Соціал-демократи (об'єднані) взяли на озброєння цю потужну фразу (щоправда, Шуфрич замість «дурака» іноді вставляє ще образливіше слово на літеру «м»), не розуміючи, що якраз вони, за лінгвістичною логікою, і є оті як мінімум «дураки». Цього разу СДПУ(о) пішла на вибори блоком, уперше — без підтримки потужного адмінресурсу, уперше — в опозиційному статусі. Й одразу видно, що партія Медведчука не проходить випробування на міцність, потужність, ба навіть узагалі, здається, не проходить у парламент.

      На відміну від попередніх виборів, Гліб Павловський з есдеками не працює. Які з «нетаківцями» працюють політтехнологи, точно не відомо, але складається враження, що й пропагандистські ідеї вони навмисно пропонують «не такі». Бо це ж треба додуматися: придумати блокові, який прагне здобути значну кількість голосів «за», таку (тобто «не таку») назву, що будується на запереченні, тобто йде в розріз з елементарними законами рекламного сприйняття. Тож тепер доходить до того, що на бігбордах, агітуючи за свій номер у виборчому бюлетені, есдеки пишуть: «№44 — не так!». Ну не так тому й бути...

      А почалося з того, що «розклеєну» СДПУ(о) не взяла у свою компанію трохи менш «розклеєна» після поразки 2004 року Партія регіонів. Медведчук та його партійці довго апелювали до потреби утворити «єдиний потужний опозиційний блок», але «януковичі» вирішили з «нахлібниками» даремно не ділитися. І зараз, до речі, в агітації «нетаківців» подекуди проскакують вельми різкі фрази стосовно «Регіонів», їхньої недостатньо жорсткої політики щодо «помаранчевих», НАТО та ін.

      До речі, якщо згадати, то співіснування СДПУ(о) з «донецькими» як політично-бізнесовим явищем починалося якраз із різкого протистояння. Але згодом ці партії примирилися на платформі залежності від Леоніда Кучми та підтримки на виборах Віктора Януковича.

      Офіційна ж історія СДПУ(о) бере початок із 1996 року — саме тоді в чергове об'єднання соціал-демократичних партій устряли Медведчук, Суркіс і компанія. Згодом це була вже значна політична потуга, яка взяла на відкуп спочатку Закарпаття, а потім отримала портфелі «губернаторів» та міністрів і в багатьох областях та відомствах. Справжньою партією влади в більшості регіонів, не рахуючи Донбасу, Соціал-демократична партія України (об'єднана) стала після того, як навесні 2002 року Віктор Медведчук був призначений главою Банкової, і Леонід Кучма почав працювати в його Адміністрації Президентом. Перед тим СДПУ(о), маючи все, що потрібно, посіла на парламентських виборах низьке шосте місце — 1 млн. 627 тис. голосів, або 6,27% (19 «пропорційних» мандатів). На виборах-1998 есдеки також замкнули групу партій, що пройшли до Верховної Ради: 1,066 млн. голосів, 4,01%.

      Зараз до блоку вони взяли лише недавно створену Республіканську партію України Юрія Бойка, екс-глави «Нафтогазу», якому приписують участь у фінансових схемах компанії «Росукренерго», партію «Центр» (на минулих виборах вона — ще без Степана Гавриша — входила до інспірованого Медведчуком блоку «Народний рух України») та ВПО «Жінки за майбутнє» (ця партія, очолювана близькою подругою Людмили Кучми Валентиною Довженко, всупереч оптимістичним прогнозам та активній розкрутці, не пройшла до ВР як самостійний проект чотири роки тому). Численні анекдоти приписують до блоку «Не так!» ще й жіночі партії на кшталт «Не туди», «Не зараз» і «В мене болить голова», але насправді вони не є учасницями політичної конструкції пана Медведчука.

      Читачам «УМ» зайве розповідати, якими методами керували Україною есдеки і що вони з нею зробили. Недаремно після зміни влади СДПУ(о) втратила вплив навіть у своєму базовому регіоні — закарпатському. Тепер, отримавши стійкий імідж злодіїв, тиранів та душителів свободи слова, ці колишні можновладці знову рвуться до влади. Вони говорять про численні помилки нової влади, переслідування нею опозиції тощо і вважають еру свого правління значно успішнішим періодом у порівнянні з нинішнім часом. Що ж, оцінку дасть виборець. Тільки варто нагадати, що навіть на піку адміністративної та медіа-потужності СДПУ(о) — у 2002 році — ця партія мала дуже негативне реноме, яке досі не забулося, і дуже низький рівень підтримки в народі.

      Одним із головних жупелів у ході цієї виборчої кампанії «нетаківці» обрали геополітичний вектор країни. Вони — проти НАТО, за ЄЕП, заодно й за другу державну мову (російську). Для пропагандистської підтримки таких гасел есдеки навіть зібрали енну кількість підписів — кажуть, аж 4 мільйони — за проведення всенародного референдуму про вступ до ЄЕП і проти НАТО (ті підписи ще має перевірити Центрвиборчком). При цьому Віктор Медведчук забув про всі свої зусилля з євроатлантичної інтеграції, яка ще не була такою «страшною», у часи Кучми. А за підвищення статусу російської мови, вкотре вкриваючи своє ім'я ганьбою, агітує, ламаючи язика об жахливий акцент, перший Президент — Леонід Кравчук.

      Саме він, 72-річний нардеп і голова фракції есдеків у парламенті, виставлений на перше місце як «обличчя» блоку «Не так!». Одіозний лідер партії Віктор Медведчук посунувся на третє місце, а на другому — вже згадана Валентина Довженко, «жінка за майбутнє», голова правління Всеукраїнського благодійного Фонду Надії і Добра, екс-мінiстр у справах сім'ї та молоді (1997—2005 рр.). №4 — Нестор Шуфрич, народний депутат, заступник голови СДПУ(о), №5 — Юрій Бойко, голова РПУ, який, навіть потрапивши до списку, не шкодує грошей на піар своєї власної персони (грошей у нього багато, а він, до речі, прописаний все ще в м. Рубіжне Луганської області).

      Другу п'ятірку відкриває Григорій Суркіс, давній бізнесовий і політичний партнер Медведчука, нардеп, фактичний власник ФК «Динамо», президент Федерації футболу й великий любитель обленерго. Далі — Степан Гавриш, лідер партії «Всеукраїнське об'єднання «Центр», народний депутат і колишній представник кандидата Януковича у ЦВК; есдек Михайло Папієв, екс-міністр соціальної політики в уряді Януковича, фігурант справи про закупівлю окулярів; Іван Різак, обвинувачений у численних зловживаннях колишній голова Закарпатської облдержадміністрації, якого колеги-есдеки ледве витягнули з СІЗО; Олег Блохін — народний депутат (пройшов до парламенту за списком Компартії), тренер збірної України з футболу. Як каже пан Блохін у рекламному ролику панові Бойку, «Юра, не переживай, мы победим — я фартовый».

      На наступних місцях — Ірина Бєлоусова, квота «Жінок», докторант Житомирського державного технологічного університету; Юлій Іоффе, нардеп (РПУ); Юрій Загородній, голова виконкому СДПУ(о) й заступник Медведчука по Банковій; ще двоє нардепів від СДПУ(о) — Олександр Грановський і Володимир Шепетін.

      Фірму «Стіл трек», яку пов'язують з олігархом Едуардом Шифріним, представляє Ірина Іванова (№17, начальник фінансово-економічного відділу цього ТОВ). №19 — екс-міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, новітній опозиціонер і член РПУ. Нардепи від СДПУ(о) Мазуренко, Писаренко й Шурма — на 20—22-й позиціях, Заєць — 24-й, Фікс і Воюш — на 27—28-му місцях.

      №23 — Денис Костржевський, безпартійний, заступник директора з економічних питань ТОВ «Міськжитлобуд» (Київ). Цікаво, що на минулих виборах цей небідний чоловік балотувався до ВР за списком Прогресивної соціалістичної партії Вітренко, а перед тим був народним депутатом від Партії зелених. Колишній «губернатор» Черкащини Вадим Льошенко — 25-й.

      Чомусь лише 32-га — скандально відома депутатка Тамара Прошкуратова, колишня вчителька з Драбівщини, яка різко розбагатіла, пройшовши до парламенту в 2002 році як другий номер СДПУ(о). Саме вона була найактивнішою рятівницею в ліжку «хворого» Різака, коли того брала закарпатська міліція. 33-й — ще один нардеп від есдеків Вадим Місюра, колись — лідер молодіжної організації Соцпартії. 39-й — Олександр Царенко, також депутат, екс-заступник голови Сумської ОДА, ректор тамтешнього Аграрного університету, відомий своїм рішенням про об'єднання сумських ВНЗ, що спричинило масові акції протесту студентів у 2004 році. Не надто активні парламентарії Валерій Борзов (відомий легкоатлет) та Сергій Подобєдов опущені на 43-тє й 47-ме місця відповідно.

      Шансів отримати мандати знову в них майже немає, як і у віце-президента ФК «Динамо» з питань зв'язків iз громадськістю Вадима Костюченка (№62) та заступника голови Держкомітету України з енергозбереження Олександра Паршина (№73). Лише великі оптимісти вважають перспективними з погляду проходження до ВР перших 20 кандидатів від «НеТаку», а що вже казати про четвертий і наступні десятки. Загалом, з якісного рівня наповнення списку видно, що цей блок не має особливих ілюзій щодо кількості здобутих мандатів; не роблять на нього ставок і багатії, охочі до купівлі прохідних місць. На те й вибори: так змінюються політичні й партійні еліти. І варто очікувати, що після поразки в цій кампанії СДПУ(о) переживатиме період ще більшої стагнації.

      Загалом у списку ОБ«НТ» 436 кандидатів. Панове Дідик (№277) і Малешко (№368) перебувають у розшуку, в селищного голови Юр'ївки (Дніпропетровська обл.) Довбиша (№266) — свіжа судимість. Притягуються до відповідальності, але ще немає рішень у справах Дмитренка, Дядченка, Зарубіна, Олійника, Росохи. Передані до суду справи Калиновського й Слободянюка.

      Поруч із такими достойниками балотуються артистка Вінницького обласного академічного театру й міський голова Помічної (Добровеличківський район Кіровоградської області), начальник відділу у справах сім'ї та молоді Котовської райдержадміністрації (Одещина), заступник директора Житомирської обласної держтелерадіокомпанії, президент Одеської асоціації транспортників тощо.

      Узяли навіть Кучму — на 353-тє місце. Щоправда, це не екс-Президент (хоча його прихід до есдеків не був би сенсацією, а Володимир Іванович Кучма, директор спільного підприємства «Партнер-Прес», село Михнів Ізяславського району Хмельницької області).

      Прогноз «УМ»: дев'яте місце; близько 2,5%.

 

Закінчення — в номері «УМ» за четвер.

  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>