Масляний шлях до посту

02.03.2006
Масляний шлях до посту

Масляна в Пирогові.

      За уявленнями наших предків-землеробів, новий рік починався навесні, із початком нового сільськогосподарського «кола», із новою оранкою й сівбою. Нестор-літописець веде свою «Повість минулих літ» за березневим літочисленням. Зберігалося весняне новоліття на наших землях аж до ХV століття. Отож Масляна (яку гуляють в останній тиждень перед Великим постом) — одне з найвеселіших і найулюбленіших народних свят, по суті, Новий рік. Його основна радість — це закінчення лютої зими й початок довгоочікуваної весни.

      Це останнє зимове свято в залежності від регіону мало багато різноманітних назв: на Півночі й Сході України — Масниці, М'ясопуст; на Поліссі — Загальниця, Пущення, на Гуцульщині — Кривий тиждень, і майже скрізь називали його Сирний тиждень, Сиропуст, бо українці щедро пригощалися цього тижня різноманітними стравами із сиру, який заздалегідь складали у бочки, заливаючи його маслом. І сьогодні кожна господиня може приготувати на Масляну пироги з сиром, або варяниці, сирники, налисники або ж ліниві вареники. Але найчастіше готували пухкі вареники з сиром, щедро поливаючи їх маслом, до яких на Харківщині (с. Ясенове Валківського району) жартівливо приспівували:

Вареники-великомученики,

Велику муку терпіли,

В окропі кипіли,

Сиром боки позапихані,

Маслом очі позаливані,

Я вас, вареники, величаю

І в сметану вмочаю.

      Масниці багаті на жарти, веселі витівки, яким у давнину приписувалася життєдайна сила помножувати все живе. Так, за переказами мешканців села Стіна (Томашпільський район Вінницької області), жінки старшого віку в масляний тиждень, позакачувавши підтички, дрібненько танцювали по дорозі, по рівчаках і калюжах, «щоб прядиво вродило дрібненько». На Житомирщині господиня мусила танцювати, «щоб капуста вродила». Танцюючи, жінки намагалися якомога вище підстрибнути, щоб вродив довгий льон.

      Від Поділля до Слобожанщини у сиропусний тиждень влаштовували колись «Колодку», «справляли Колодія». Ось як наприкінці 1920-х років, згідно із записами відомого фольклориста Михайла Гайдая, це відбувалося у селах Браїлівської округи. У понеділок сходилися жінки до корчми або до когось у хату, клали на стіл сповите у полотно поліно, прикрашали його різнокольоровими стрічками й сухими пахучими квітами. Це означало, що «Колодій народився». Потім перевдягались у відьму, ведмедя, бабу і водили по селу Козла — перевдягнутого у кожух хлопця, котрий жестами та мімікою зображав усе, про що співалося у ритуальній пісні. У вівторок Колодія хрестили, приспівуючи: « Щоб такий був багатий, як кожух волохатий», у середу справляли «поскребини» («похресьбини») або «Зноби-баби», в четвер Колодій помирав. У п'ятницю його ховали, а в суботу — оплакували. Жінки голосили за ним, побивались, що не буде з ким «волочити колодку», приспівуючи:

«Я на тебе, Колодію,

Положила всю надію,

А теперка, Колодачу,

Як не бачу, чуть не плачу!».  

      На думку вчених, Колодій є дуже давнім за своїм походженням персонажем свята проводів Зими, пов'язаний із культом померлих предків і оживаючого й помираючого божества плодючості. Він споріднений із західноєвропейським карнавалом. В Україні це свято інколи уособлювала жінка, яку з почестями возили селом у санях (Поділля), або, рідше, солом'яне опудало, яке спалювали в останній день Масниць (Слобожанщина). На північній Лемківщині юнаки та дівчата перевдягалися у різноманітні костюми з масками або, натерши обличчя сажею чи борошном, ходили від хати до хати, вітаючи й розважаючи односельців.

      Останній день «Колодієвого тижня» називався «чорною неділею». У цей день жінки «волочили колодку»: ходили по хатах, вітали тих, хто одружився протягом року, бажали молодим подружжям щастя, статків у господарстві, примноження сім'ї, за що отримували почастунок. Молоді пари цього тижня ходили в гості до тестя й тещі обов'язково з хлібом, а ті в свою чергу пригощали молоде подружжя млинцями (Харківщина). Тим же, хто не одружився до Масниць, до ноги або руки прив'язували чимале кругле поліно («колодку»), співали жартівливих пісень, брали на кпини:

М'ясоїд пройшов, не женився, ох,

Як собачий хвост, волочився.

      За «колодку» треба було обов'язково виставити могорич і почастунок — вареники з сиром. Поліно чіпляли також батькам тих дівчат, які протягом року відмовили сватам. Дівчині, яку не сватали, прив'язувати колодку не мали права: «А ти мені жениха приводив, що прийшов чіпляти? Якби привів, а я відмовила б...». На Київщині, в окремих селах Переяслав-Хмельницького району звичай цей зберігався аж до кінця ХХ ст. Молодь збиралася на останні вечорниці, зносили харчі в «складку», запрошували музик й влаштовували танці, адже надалі, в піст, розважатися вже не дозволялося. Хлопці прив'язували поліно або корч до ручки дверей, підпирали палицями хвіртки, щоб дівчата не могли вийти з дому. Дівчата ж чіпляли до парубків колодку — хусточку, квітку або гілочку, прикрашену стрічками, за що отримували від хлопців викуп, а на Великдень — ще й подарунок.

      На Слобожанщині, зокрема в українських селах на Воронежчині, існував звичай водити на Масляну Козла, розігрувати особливі обрядові ігри. Як відомо, майже у всіх народів світу Коза і Козел символізують плодючість, розмноження всього живого. На Чернігівському й Волинському Поліссі існував схожий звичай «Водити Тура» або «Турицю». Всі обряди масляного тижня мали посприяти майбутньому врожаю, адже наші предки свято вірили в силу проспіваного й відтвореного відповідними рухами Слова. Словом, вимовленим у певному місці й у певний час, можна було заворожити гарний врожай, достаток у родині, щастя й здоров'я всієї сім'ї.

      Протягом тижня молодь каталася на каруселях — «хургалах», які встановлювали на ставках, а також з гір на санках, які в останній день Масниць урочисто спалювали або розбивали на знак того, що зима закінчилась і настає весна. Ось як описує проводи зими жителька села Превар Овруцького району на Житомирщині Ніна Шага: «Це була весна дуже радісна й весела. Весна, крига, хлопці підуть, куль соломи візьмуть, кинуть на ту крижину, запалять. Ще туди й поліно покладуть і — поплив по воді той вогонь. Дуже гарно було!». Молодь розкладала великі вогнища із старих коробів, зношеного взуття, розбитих коліс, співаючи:

Масляна, воротися!

До Великодня простягнися,

Від Великодня до Петра,

А від Петра та до тепла ...

      Сьогодні стати учасником справжніх народних Масниць може кожен, завітавши до Музею народної архітектури та побуту поблизу Пирогова. Щороку з'їжджаються до цього музею фольклорні гурти, в репертуарі яких є «колодійні» пісні й ігри. Тут же відбувається урочисте спалення опудала Зими на знак закінчення холодів, а разом з ними — старого аграрного року. Охочі катаються на санках. І хоча наші українські Масниці не здобули такої всесвітньої слави, як Бразильський або Венеціанський карнавали, проте веселитися наші предки, судячи з усього, вміли не гірше.

      Останній день Масниць — Заговини на піст, Прощена неділя або Прощення. Старі й малі у цей день просять один в одного вибачення за заподіяні протягом року кривди й образи, тричі промовляючи: «Прости мене!». Той, до кого звертаються, мусить відповісти: «Бог простить!». Опівночі останнього масляного дня закінчувалися всі забави, бо починався Великодний піст. 

      Перший день посту називається Жилавий (Жиляний) понеділок і вважається днем очищення від гріхів і скоромної їжі. Цього дня господині готують гречаники з хріном, житні пампушки, а також печуть із житнього борошна довгасті прісні коржі («жиляники», «житники»), які, за повір'ям, наділяють людей силою і витривалістю на весь семитижневий піст. Готуючи «жиляники» для кожного члена сім'ї, господиня позначала їх соломинками і за тим, як вони випікалися, намагалася передбачити долю кожного у майбутньому році. В західних областях України варили вівсяний кисіль, який називали «журом» або «Паном Журинським». А ще господині випарювали горщики, а чоловіки ходили до сусідів і родичів «полоскати зуби» горілочкою, щоб часом не залишилося ніде ані крихітки скоромного. Тому й існує інша назва першого постового дня — Полоскозуб. Якщо ранком цього дня до господи першим приходить чоловік, це, як і на Новий рік, віщує успіх усій сім'ї протягом усього господарського року. Найкраще, щоб удосвіта прийшов молодий, здоровий та ще й білявий хлопець.

      На Холмщині у перший день Великого посту, який називається тут Ступний понеділок, Ступник, чоловіки йшли до корчми й підпалювали велику колоду.

      У деяких місцевостях України існувало повір'я: якщо сир, який залишився після Масниць, протягом семи тижнів посту носити під правою рукою загорнутим у полотнинку, то на великодній всеношній можна буде побачити всіх сільських відьом. На Гуцульщині перший тиждень посту називали «федоровим». Господині «завивали Федора» — обгортали тканиною праника, який лежав у хаті в кутку протягом усього тижня. Інколи «Федора» накривали коритом, щоб він не бачив, коли в хаті хтось пряде, адже прясти протягом «Федорового тижня» жінкам суворо заборонялося. Не можна було також світити світло в хаті, особливо над постіллю. Вважалося, що в тій сім'ї, де хазяйка у «Федорів тиждень» найшвидше приготує вечерю, найскорше впораються з весняними роботами. У піст заборонялося також палити тютюн, пити горілку і співати пісень, крім «постових» — релігійних або балад. Молодим дівчатам дозволялося співати веснянок, у яких вони просили, «щоб зиму одмело», щоб скоріше прийшла весна, відімкнула землю й випустила росу й тепло.

Олена ЧЕБАНЮК,
кандидат філологічних наук.

  • Масниця для миру

    Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>

  • Шик у вовні

    Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>

  • Кобзар Русалім

    Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>

  • Бережіть, берегині!

    Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>

  • Принади архаїчної трапези

    Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>

  • Скарби з бабусиних скринь i душ

    У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ­ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>