Кобзар Русалім

15.10.2014
Кобзар Русалім

Русалім Козленко зі своїм інструментом.

Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». Від Трійці до Покрови бандуристи, лірники, кобзарі щорічно мандрували дорогами України. Співали на перехрестях, на міських та сільських вулицях і майданах. Про епічні традиції, секрети майстрування інструментів із деревини, неписаний кодекс Кобзарського цеху і новотвірні «капели бандуристів» ми і поговорили з паном кобзарем, майстром, що виготовляє традиційні українські інструменти, молодшим науковим співробітником Музею Івана Гончара Русланом Козленком.

— Пане Русаліме, ким ви себе вважаєте більшою мірою: артистом чи майстром-ремісником?

— Більше майстром. Я не професійний музикант і тому мені краще вдається майстрування, ніж виступи. Хоча вмію й співати, грати, можу навчати музики.

— А де ви навчалися цього незвичного фаху?

— З інструментом, з кобзарством я почав знайомство у Переяславі у 1979 році. Якось до нас в інтернат прийшли двоє якихось чоловіків із бандурами. Ті бандури були незвичні — невеличкі, старосвітські, на 24 струни. Музиканти запросили хлопців (дівчат не брали). І я серед них почав вчитися у Миколи Товкайла. Він зараз — цех-майстер Київського кобзарського цеху. Там відкрилася Кобзарська школа.

— Чому вас навчали? Працювати з деревиною?

— Спочатку я навчався на вчителя гри на бандурі і співів. А тоді пан Микола сказав, що треба мати свій інструмент. І почав мене вчити вибирати деревину, майструвати. Я цим зацікавився. А потім зрозумів, що це моє, і свідомо почав вивчати кобзарство і робити інструменти. Ще у 1993 році, коли я познайомився із художником і музикантом Миколою Будником, то став до нього їздити доучуватися. Я люблю дерево. До того ж майстер, який виготовляє музичний інструмент, має вміти на ньому грати і співати. Якщо майстер не знає «азів» гри на цьому інструменті, він не зможе чітко, правильно його зробити. Паралельно їздив, учився і навіть були концерти.

— А є різниця між кобзарем і бандуристом? А ще ж були лірники...

— На якому інструменті музикант грає — так він і називається. Є різниця між цими інструментами. Розмір, кількість струн і спосіб гри. На кобзі — 12 струн: 6 на приструнках і 6 — на грифі. На бандурі струн набагато більше і спосіб гри інакший.

— Грають більш світське чи духовне?

— І світське, і духовне, і жартівливе. Але в певний період і в певному місці. Біля церков співали псалми, канти, думи. А десь у шинку, то там більше на замовлення, що народ хотів, то й співали. Здебільшого кобзарі взагалі духовні. Ще їх називають «народні священики». Вони в більшій мірі провадять духовне життя, нагадують про духовні правила.

— Це традиційні пісні, що передавалися з покоління у покоління?

— Тексти пісенні і мелодії — це дійсно усна традиція, не письмова. У давні часи письмових списків не існувало. Але завдяки Лесі Українці, Миколі Лисенку, Гнатові Хоткевичу, великій плеяді дослідників кобзарської традиції стало можливо записати і ноти, і тексти духовних і світських пісень, історичних дум.

— Це унікальне, лише українське явище?

— У свій час було багато мандрівних музикантів в Угорщині, у Франції, в Польші. Вони здебільшого грали на цитрах. У Росії, Білорусі використовували колісну ліру. Можна сказати, що наше кобзарство є частиною інтернаціональної традиції мандрівних співаків.

— А де зараз можна почути кобзарські співи або гру на бандурах?

— На фестивалях, таких як «Кобзарська сцена», ще були «Жнива у Пирогові» — там співали, грали. А взагалі куди запрошують: на різні заходи в Будинку вчителя, Будинку вчених. Є велика потреба у цьому русі. Свого часу він був майже втрачений, його хотіли знищити і фізично, і духовно. Ще за Російської імперії і в радянські часи. Про це — новий фільм Олеся Саніна «Поводир». Але ж це наше — українське — і людям це якраз подобається. Деякі і зараз на базарах кобзарюють. У нас сезон від Пасхи і до Покрови. Ми кобзарюємо на вулиці, підтримуємо ту саму традицію, яка була у ХIХ ст. і на початку ХХ ст. Не гребуємо виступати на якихось концертах, коли запрошують.

— Чи є якась співдружність або спілка, яка об’єднує кобзарів в Україні?

— У нас є зараз традиційні цехи: Київський кобзарський цех, Харківський, Львівський. Це є недержавні організації, ми і хочемо бути такими. Нам краще своїми силами. Київський цех заснував фестиваль «Кобзарська Трійця». Завдяки цьому фестивалю у нас з’явилося багато прихильників, які хочуть навчатися грати, співати і майструвати інструменти. Дуже багато молоді.

— Чи у вас є учні зараз, яким ви можете передати свої знання?

— У мене було кілька учнів. Я навчаю певною мірою, а коли бачу, що учень готовий, — відпускаю. Тоді він іде до другого учителя. Вчу і грати, й майструвати.

— Це безкоштовний курс, а чи вони вносять якусь плату?

— Це за домовленістю. Буває так, що я бачу, що людина дійсно захоплюється і це його: робити інструмент, грати, співати. Тобто за свідомий вибір — підтримувати цю традицію — я визначаю мінімальну плату.

— А як «допомагає» держава? Чи є якісь програми?

— Ще при Президентові Віктору Ющенкові була започаткована Програма щодо сприяння народному мистецтву, українській культурі. Були тоді різні концерти, замовлення на музичні інструменти. Буває, що замовлення на інструмент покривало дві-три мої зарплати. Але за останні три роки у мене жодного замовлення не було.

— Ви себе уявляєте десь за межами України, в Канаді, наприклад?

— Мене запрошували, але ні, це не моє середовище. Я прив’язаний до України, нею і живу. Розумію, що зі своїм світоглядом я там просто не приживуся... Те, що відбувається на Заході, фактично має дуже слабкий зв’язок із «правильним» кобзарством. Там грають на великих бандурах. Річ у тім, що в радянські часи було примусово перероблено маленьку, легку і зручну світську бандуру на велику, важку — хроматичну. Цей інструмент було створено штучно! Це було зроблено для того, щоб змінити традиції докорінно, примусити артистів виступати по клубах, по будинках культури замість вільно пересуватися Україною. Розумієте? Кобзарям обрізали крила, і так, що громадськість цього майже не помітила. Нібито ті ж пісні про козаків, волю, схоже звучання... З кобзарів створили капели. Відкрию вам невеликий секрет: жінкам, дівчатам узагалі-то не дозволяється грати на бандурі. Це інструмент сакральний. Кобзарі були «народними священиками», і жінки, як ви розумієте, не могли мати цього сану та грати на чоловічому інструменті. А при радянській владі всі стали «рівними», і дівчата почали ставати «бандуристками». Зараз гра на хроматичній великій бандурі продовжується, але це інша, паралельна, традиція, яка відрізняється від того, чим займаюся я і мої побратими.

— Вам важко розлучатися із зробленими вами інструментами (вони ж як «діти»), віддавати їх у «чужі» руки?

— Не так важко, коли я знаю, що на цьому інструменті будуть грати. А от якщо у якусь «колекцію» — буває трохи неприємно. Наприклад, є мій інструмент у Музеї кіномистецтва. Є моя бандура у Брюсселі, в Музеї народних інструментів світу. А так, усі інструменти — грають. Багато їх у Москві, Києві, у Західній Європі, Америці, Канаді, Бразилії.

— Знаю, ви людина віруюча...

— У нас є певний Статут Кобзарського цеху, за яким ми маємо жити. Не осквернятися вживанням брутальних слів, не грішити... Якщо ми переступимо певний закон із цього Кодексу, то можуть позбавити «кобзарства», як казали в давні часи — «відрізати торбу». А зараз усе просто — заберуть інструменти, а інші Кобзарські цехи відмовляться від нас.

— Кобзарі можуть одружуватися?

— Так, ніяких заборон немає. У мене є жінка і дитина. Хлопчик.

— Піде вашим шляхом?

— Я йому сам казав: якщо сподобається — сам піде, примушувати не буду. Я покажу, що сам вмію, — хай іде, а якщо сподобається математика, служба в армії або юриспруденція — хай собі вивчає. Професій є багато.

ДОСЬЄ «УМ»

Руслан Козленко (Русалім)

Народився у 1977 р. Навчався в школі-інтернаті в Переяслав-Хмельницькому, потім — у Стрітівській школі кобзарського мистецтва, за фахом — учитель музики і співів. У 2001 р. закінчив філологічний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, спеціальність — фольклористика. Грає на народній бандурі. Виконавську школу почав засвоювати з 1989 р. від Миколи Товкайла (м. Переяслав-Хмельницький). Науковий співробітник Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара».

  • Масниця для миру

    Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>

  • Шик у вовні

    Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>

  • Бережіть, берегині!

    Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>

  • Принади архаїчної трапези

    Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>

  • Скарби з бабусиних скринь i душ

    У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ­ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>

  • Півстоліття на весільні вінки

    Наталці Незнайомій із села Горошова Борщівського району, що на Тернопільщині, — 84 роки. Але вона чи не єдина знає всі тутешні весільні звичаї. Без бабці Наталки не обходиться майже жодне весілля в селі, адже ніхто краще за неї не вміє сплести вінок iз барвінку — чи не основний атрибут весілля. Вінки пані Наталка плете вже 50 років. >>