Ви за Пiнчука чи Рабиновича? (Данила IВАНIВА.)
(Продовження. Початок — в «УМ» 18, 19, 26 січня, 2 і 8 лютого).
Одна з найстаріших українських партій із дуже складною історією. ПЗУ зареєстрована в Мін'юсті ще в травні 1991 року. Зоряний час зелених, чиїм лідером у 1993 році став Віталій Кононов і відтоді залишається біля партійного керма, припав на 1998 рік. Саме тоді на перших змішаних мажоритарно-пропорційних) виборах ПЗУ несподівано вдало виступила у змаганні партій, набравши 5,43% голосів і пройшовши в парламент iз 19 мандатами. Екологічні ідеї, а швидше — передові виборчі технології (із гаслами «Політики займаються демагогією...» виявилися затребувані електоратом. При цьому, окрім захисників природи та політиків цього напряму, в списку Партії зелених виявилося чимало бізнесменів, підприємців та напіволігархів, які явно купили собі місця в партсписку. Серед найпомітніших бізнес-зелених того часу можна виділити Василя Хмельницького (ТОВ «Реал-груп», згодом — власник «Запоріжсталі») та Олега Шевчука (керівник групи компаній «Обрій», комерційний директор «Укртелекому»).
До наступної ВР, ідучи за схожою схемою й демонструючи по ходу виборів-2002 ніби непогані рейтинги, ПЗУ не пройшла (результат — лише 1,3%). Щодо Хмельницького, який був на той час великим другом Людмили Кучми та спонсором проекту «Жінки за майбутнє», то він дообрався у парламент нинішнього скликання як мажоритарник від 82-го округу на Запоріжжі. Побувавши в багатьох прокучмівських фракціях («Народовладдя», «Народний вибір», «Союз»), улітку 2005-го запорізький «сталевар» та співвласник деяких обленерго прибився до фракції БЮТ і тепер є кандидатом у нардепи за списком Блоку Тимошенко. А Олег Шевчук із 1999-го до 2001 року перебував не на останніх ролях у виконавчій владі — був головою Держкомзв’язку та інформації. Він і досі лишається разом із зеленими, входить до першої п'ятірки виборчого списку ПЗУ.
Очевидно, грошей партійця Шевчука явно недостатньо для повнокровної участі партії в третій «пропорційній» кампанії. Тому зелені знову повернули погляди до свого колишнього покровителя Вадима Рабиновича. Із цим ізраїльсько-українським олігархом у ПЗУ непрості взаємини. Подейкували, саме Вадим Зіновійович стояв за партією, коли вона прорвалася до ВР у 1998 році. Потім Рабинович посварився з Кононовим та компанією, взявся за розкрутку іншої, значно маргінальнішої партії — «Райдуга», яка у 2002 році навіть не змогла подолати юридичні перепони для участі у виборах. Упродовж певного часу між Рабиновичем і ПЗУ тривала «холодна війна», «бойові дії» вгадувалися за публікаціями в контрольованій Рабиновичем пресі (на кшталт газети «Столичные новости»). У приватних розмовах пан Вадим казав: «От побачите, вони (зелені) знову приповзуть до мене». Чи саме так сталося, точно не відомо, але медіа-холдинг Рабиновича на цих виборах знову підтримує ПЗУ. Якщо Віталій Кононов заявився на президентську виборчу кампанію-2004, але змушений був знятися з неї саме через брак коштів, то тепер у партії є трохи грошей на передвиборчі оргзаходи та політичну рекламу.
На телебаченні зелені рекламуються не надто активно (принаймні поки що), зате обвішали Київ лайтбоксами «Зелені знову на бруньках», «Обирай життя» тощо. До речі, гасло «Обирай життя» ПЗУ безуспішно використовувала й на минулих виборах. А зараз серед нововведень — маскарадні пікети в різних регіонах та... мавпування акції «Стрічка», застосованої «помаранчевими» у 2004 році. На початку лютого найняті ПЗУ люди розвiсили по багатьох вулицях столиці в різних районах кілометри зеленої поліетиленової стрічки, обв'язали тисячі стовпів та парканів зеленими бантами, зіпсували безліч стін гаслами з пульверизаторів («Зелені супер» тощо). Як видно, дарма. По-перше, багато хто думає, що це старається Блок Литвина, чий символічний колір — теж зелений. А по-друге, екологічна ідея, хай навіть із більш хуліганською подачею, ніж у 2002 році, явно перестала бути модною. Поточний рейтинг ПЗУ (за останнім опитуванням Фонду «Демократичні ініціативи» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» — 0,5%).
У списку ПЗУ — 87 кандидатів, зареєстрованих Центрвиборчкомом. Негусто. І гучних імен теж обмаль. Такими можна назвати трьох депутатів ІІ скликання — Кононова, Курикіна, Шевчука, та й по тому. Що вже казати, якщо під четвертим номером іде прес-секретарка партії.
Перша п'ятірка — всуціль члени партії: Віталій Кононов, голова ПЗУ, «тимчасово не працює»; Тетяна Кондратюк, 1974 р.н., заступник міністра у справах сім’ї, молоді та спорту; Сергій Курикін, заступник голови ПЗУ; Марина Бондаренко, прес-секретар партії; Олег Шевчук, записаний нині як докторант Інституту економічного прогнозування Національної академії наук України.
Серед «наступників» можна виділити заступника зав. секретаріатом Комітету Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи, голову зборів учасників асоціації «Український діловий центр економічного розвитку СНД», голову Фонду державного майна АР Крим (Юрій Шимін, №13), голову спостережної ради ТОВ «Холдингова компанія «Системні інвестиції». Застовбили про всяк випадок місця ще чимало бізнесменів, банкірів, дрібніших підприємців, зокрема «нафтовиків», тощо. Кілька професійних екологів також є.
Але цікавішими виглядають персони журналістів та телевізійників, як-то: №24 — Євгенія Батаєва, генеральний продюсер ВАТ «Телеканал «Тоніс»; №27 — Володимир Кацман, записаний у ЦВК як помічник-консультант народного депутата України, а насправді — головний редактор «рабиновичівських» «Столичных новостей»; №29 — ще один давній партнер Вадима Рабиновича Володимир Орлов, гендиректор ТОВ «Телерадіокомпанія «АІТІ» (тієї самої, яка свого часу намагалася відібрати через суд ліцензію у «Студії «1+1»); №35 — Дмитро Димов, головний редактор журналу «Мой спорт». Довершує картину номер 28-й — Юрій Нікітін, генеральний директор — генеральний продюсер ТОВ «Нова», безпартійний екс-бойфренд Ірини Білик та її продюсер. До речі, сама екстравагантна співачка, хоч і висловлювалася на підтримку Партії зелених, у виборчому списку відсутня.
Прогноз «УМ»: місце в першій двадцятці; до 1%.
Анекдот: «Я — Інна Богословська, голова партії «Віче». Три роки ми розробляли «План розвитку країни», а тут прийшов якийсь Янукович зі своїм планом і все нам зіпсував».
Так званий «План розвитку країни», який нібито є панацеєю для України, — це набір, у принципі, правильних фраз, декларацій і місцями навіть окреслених напрямів, така собі виборча технологія такої собі «технологічної» партії. Ще недавно, до початку цієї виборчої кампанії, на місці «Віча» існувала Конституційно-демократична партія. За усталеною схемою, колишня народна депутатка з Харкова, юристка, екс-голова Держкомпідприємництва пані Богословська надбала партію «під себе», перейменувавши КДП на свій смак. «Фішку» «Віча» Інна Германівна розкручувала перед тим уже тривалий час — у вигляді громадської організації.
Тут варто заглибитися в історію. На перших «напівпартійних» виборах 1998 року нинішні «вічники» (тоді — конституційні демократи) входили до блоку «СЛОн — Соціально-ліберальне об'єднання», який був відомий своєю проросійською орієнтацією й набрав лише 0,9% голосів (ганебне 18-те місце). Через чотири роки КДП використали для формування чергового виборчого проекту — «Команди озимого покоління». Тоді за «КОПами» стояв Кучмин зять Віктор Пінчук, блок розкручували блатні російські політтехнологи, Інна Богословська була другою у списку після Валерія Хорошковського (за ними, якщо пригадуєте, куплений телеведучий Микола Вересень). Але, попри всі зусилля, «молоді ліберали» набрали тільки 2,02% і до Верховної Ради не прорвалися (дев'яте місце).
І ось тепер — нова спроба. Пані Богословська каже, що вона врахувала помилки виборів-2002 і вже не слухає некомпетентних політтехнологів, а будує кампанію власними силами. Рекламна кампанія — знову масова, повсюдна (від телероликів до серій проплачених іміджевих матеріалів у газетах), ідеологія знову ліберальна, і знову за спинами цього суб'єкта виборів вимальовується пан Пінчук. Недаремно Богословська влітку так активно кидалася на нікопольську барикаду, захищаючи пінчуківський феросплавний завод. Тепер, до речі, в.о. голови правління НЗФ Олександр Неустроєв присутній у списку «Віча» — на сьомому місці.
Попри все, рейтинг «Віча» тримається на позначці 0,6%. Але в Богословської щодо цього власні дані та надії. Воно й не дивно, якщо навіть автору цих рядків минулої суботи подзвонила додому представниця служби «Телефонні опитування України» і шляхом маніпуляцій із запитаннями підводила до відповіді про потребу голосувати на виборах за «Віче» — «партію захисників інтересів середнього класу».
Захищати нас хоче 61 кандидат-«вічник». Перша п'ятірка така: Інна Богословська, президент ТОВ «Консалтингова група «Пруденс»; Вадим Карасьов, знаний політолог, б/п, виконавчий директор МГО «Міжнародний інститут порівняльного аналізу», земляк Богословської з Харкова; Михайло Весельський, теж безпартійний, голова правління ЗАТ «Євротек» (Київ, олійна промисловість та ін.); Ірина Горіна, консультант по стратегічному розвитку підприємництва ТОВ «Консент» (Київ), відома за шостим місцем у старому списку «озимих» та історією про те, як вона стала успішним бізнесменом, почавши з пральні; Денис Горбуненко, б/п, голова правління ВАТ «Родовід Банк» (відомого як «банк Сергія Бубки»).
У списку ще чимало бізнесменів, промисловців, економістів, гуманітаріїв. Колишній голова «кадетів» Володимир Золотарьов нині член «Віча», спеціальний кореспондент журналу «Контракти», в нього — 19-те місце. Любителям мистецтва знайоме прізвище галериста Євгена Карася (16-й). Тут же (23-й) — ще один чоловік від Пінчука, Дмитро Білокуров — б/п, генеральний директор Української асоціації підприємств чорної металургії «Укрмет».
Прогноз «УМ»: місце в першій двадцятці; до 0,8%.
Дивна річ: партія, яка вважалася антиющенківським технічним проектом Банкової часів Кучми—Медведчука, бере участь і в нинішніх виборах. Це, очевидно, свідчить про їхній абсолютно вільний характер та про те, що в «Руху за єдність» ще залишаються «заначки» (менш імовірно — фанатичні спонсори) зі старих часів.
Автор цих рядків чув розповіді «технарів» колишнього режиму про те, як лідери «НРУзЄ» отримували від політичних покровителів валізи доларової готівки на свою політичну діяльність. Чи так воно було насправді, стверджувати не буду, але пан Богдан Бойко — нардеп І—ІІІ скликань, голова Тернопільської обласної ради (1992—94) та облдержадміністрації (1996—98), колишній член обох «нормальних» Рухів (у 1995—99 рр. — заступник В'ячеслава Чорновола в НРУ) — у 2000 році отримав дуже сприятливі фінансові та інформаційні можливості для розкручування ідеї «об'єднання» НРУ та УНР від імені «третього Руху». Згодом ця місія була забута і Бойко почав позиціонувати себе як самостійного гравця політичної сцени. На парламентських виборах-2002 його партія використовувала бренд «звичайного» Народного руху України (так називався блок, утворений «НРУзЄ» та партією «Центр», нині — учасницею блоку «Не так!»), намагаючись «замістити» блок «Наша Україна». Але й масова реклама, і чорний антиющенківський піар списочника «Руху за єдність» журналіста Дмитра Понамарчука дозволили цьому блоку набрати лише 0,16% голосів (24-те місце серед 33 учасників).
«Технічним» кандидатом тодішньої влади пан Богдан був і на президентських виборах 2004 року. Але знову старання Медведчука і Ко обернулися пшиком: у «народного Президента» Ющенка Бойко відібрав лише 0,04% в першому турі.
Готуватися до виборів-2006 Богдан Бойко почав чи не найраніше з-поміж інших партій та блоків — його ролики на телебаченні з'явилися ще на початку літа 2005 року. Видно, що товаришеві засіло в голову слово «космополіти», з яким він чомусь асоціює Президента Віктора Ющенка та його команду. Свою програму «Народний рух за єдність» назвав «Українська патріотична альтернатива тотальному космополітичному проекту» й продовжує активно експлуатувати цю ідею у ЗМІ, на листівках, плакатах тощо. «Вперше у своїй історії Україна поставлена перед потужним і кваліфіковано розробленим проектом, який передбачає повну і незворотну втрату українською нацією суверенітету щодо своєї території і всіх чинників подальшого розвитку через передачу важелів управління ними неефективним і забюрократизованим наднаціональним структурам, а фактично — транснаціональним корпораціям, їх об’єднанням і провідникам», — це пан Богдан говорить про «режим Ющенка». Як не дивно, господарі Бойка дозволяють йому згадувати злим словом і «промосковську опозицію», хоча її гріхи мають зовсім не такий ступінь тяжкості, як ганджі «космополітичної влади». Що ж, так тримати. Згідно з останнім опитуванням Центру Разумкова, рейтинг «НРУзЄ» не відрізняється від нульового.
І з «імен» при Бойкові не лишилося фактично нікого. Ані згаданого Діми Понамарчука, ані друзяки Георгія Філіпчука (колишній співголова цієї партії, екс-нардеп і екс-голова Чернівецької ОДА, зараз осів у виборчому списку «залізничного» «Відродження»). Перша п'ятірка «Руху за єдність» така: Богдан Бойко, голова секретаріату «Народного руху України за єдність»; Володимир Шевченко, ректор Університету ефективного розвитку (Київ); Надія Колосовська, директор Причорноморської філії Міжрегіональної академії управління персоналом (Миколаїв); Іван Макар, на відміну від інших — безпартійний, «кадровий резерв Верховної Ради» (нардеп І скликання), учасник кількох скандальних процесів як адвокат; Дмитро Фiлiпчук, вчитель ЗОШ №19 з м. Iвано-Франкiвська.
Є у списку ще один екс-нардеп, Юрій Тима — безпартійний, що походить з УНА-УНСО (брав участь у її «технічному» розколі, зараз — голова «Всеукраїнської громадської організації «Українська народна асамблея-Українська національна солідарна організація»). Звернемо увагу також на людину одіозного полтавського мера Кукоби — Анатолія Лобача (начальника відділу в справах сім'ї та реалізації молодіжної політики виконавчого комітету Полтавської міської ради) та Олександра Шевчука, директора кримської філії президентського Національного інституту стратегічних досліджень. Загалом у переліку зареєстрованих кандидатів — 41 особа.
Прогноз «УМ»: місце після 30-го; менш ніж 0,2%.
У цьому проекті вже фігурувала невелика партія, базована на регіональній приватній фірмі. Тепер ми маємо справу з партією, що грунтується на банку — одному, але великому, з усеукраїнською мережею. Партія національно-економічного розвитку — проект «Промінвестбанку» та голови його правління Володимира Матвієнка. Цей пан, окрім банківських справ, має ще кілька хобі, пише вірші, видає книжки, завдяки грошам його поезії стають текстами пісень... А як може багата й амбітна людина в Україні обійтися без власної партії? Так і виникла ПНЕРУ (реєстрація в Мін'юсті датована 1996 роком).
ПНЕРУ брала участь у перших «напівпартійних» виборах до Верховної Ради 1998 року і набрала аж 0,94% (17-те місце серед 30 учасників). У наступній парламентській кампанії партія «Промінвестбанку» не змагалася — підтримала владний блок «За єдину Україну!», хоча не була ані поміж засновників «Єди», ані делегувала в той невдалий список жодної персони. Єдиний член ПНЕРУ пробився в народні депутати як «мажоритарник»: це був Павло Матвієнко, син уже згаданого Володимира Матвієнка. Амбітний молодий чоловік 1973 р.н., врахувавши мажоритарний провал у Києві 1998 року, пішов у провінцію (Житомирська обл.), де його й обрали до ВР. Нащадок удався в батька і з молодих років уже працював головою правління банку «Національний кредит». У парламенті він входив до фракцій «За ЄдУ», «Європейський вибір», а найдовше — з осені 2003-го до початку 2005 року — був рядовим «Регіонів України». Уже через чотири місяці після Помаранчевої революції Матвієнко-молодший учув новий напрям вітру й приєднався до однієї з «помаранчевих» фракцій — Партії промисловців і підприємців. Також Павло змінив батька на посаді голови ПНЕРУ й очолив її виборчий список — знову безперспективний, попри надію на мережу «Промінвестбанку» та інші аспекти пов'язаного з цим організаційного ресурсу.
Загалом перша п'ятірка партії має такий вигляд: Павло Матвієнко, член ПНЕРУ, народний депутат України; Ярослав Яцків, безпартійний , академік, член президії Національної академії наук України, директор Головної астрономічної обсерваторії НАН України; Микола Слуцький, член ПНЕРУ, директор Херсонського державного заводу «Палада» (Херсон); Василь Петринюк, безпартійний, генеральний директор ТОВ «Старт» (смт Теофіполь Хмельницької області); Валерій Данилов, член ПНЕРУ, професор кафедри математичних методів системного аналізу Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут».
Далі — мало прізвищ, які щось скажуть політологам, тим паче звичайним людям. Зате дуже багато працівників «Промінвестбанку» всіх рівнів та регіонів. Зокрема, під дев’ятим номером — народний депутат І скликання Микола Залудяк, екс-соціаліст і екс-глава Полтавської облдержадміністрації, нині — ПНЕРівець, заступник керуючого полтавської філії «ПІБ».
Загалом Центрвиборчком зареєстрував 24 кандидатів від ПНЕРУ (стільки й було подано).
Прогноз «УМ»: місце після 30-го; менш ніж 0,3%.
«Є така партія» — це гасло на бігбордах поруч із фігурою Микити Хрущова сповіщає про існування саме Партії соціального захисту. Стоять у столиці й інші рекламні щити (пенсіонер із дітьми й слоган «Нам не потрібні вожді, нам потрібен захист»), розповсюджуються листівки, газети, йде реклама по ТБ й радіо... Але ПСЗ залишається однією з найменш упізнаваних і, відповідно, зовсім непопулярних політичних сил.
А в Мін'юсті Партія соціального захисту була зареєстрована ще в 2000 році. Від того часу й до 2005 року її очолював Микола Чечель, 72-й номер списку блоку «Наша Україна» на виборах-2002. Парламентарієм він став у 2003-му, а до того був генеральним директором «Укркультбудреставрації» і ТОВ «Олчен». Партія соціального захисту, ясна річ, підтримала кандидата Ющенка на президентських виборах-2004, що, зважаючи на вагу та чисельність ПСЗ, мало хто помітив, а тим паче відчув. А в 2005-му пан Чечель перейшов до «Народного союзу «Наша Україна» (зараз він 134-й у виборчому списку «Нашої України»), натомість ПСЗ очолила нікому не відома Людмила Горбайчук, начальник інвестиційно-правового відділу ТОВ «Торговельні мережі».
Цікаво, що Горбайчук відсутня у виборчому списку ПСЗ. Буває й таке... Немає в переліку кандидатів від Партії соціального захисту й гучних прізвищ, хоча є кілька людей із вагомими посадами (можливо, саме вони й фінансують недешеву виборчу кампанію).
Перша п'ятірка: Наталія Кухта, зав. кардіоревматологічниим відділенням Київської міської дитячої лікарні №6; Галина Білоклицька, зав. кафедрою терапевтичної стоматології Київської медичної академії післядипломної освіти ім. Шупика; Володимир Мухін, директор державного підприємства «Науково-дослідний інститут медико-екологічних проблем Донбасу та вугільної промисловості Міністерства охорони здоров'я України» (Донецьк); Віктор Гавриленко, директор Дніпропетровського головного підприємства Південно-східного регіонального виробничого об'єднання «Цветмет»; Олександр Полещук, директор підприємства науково-виробничого профілю «Базис — Метал» (Запоріжжя).
Є ще представник «Втормету», гендиректор «Укркольормету», керівник комунальної спеціалізованої аварійно-рятувальної служби Донецької області, управляючий концерну «Торос» (теж Донецьк), гендиректор ПП «Галінтур» (Львів), директор ТОВ «Український енергетичний альянс» (Київ), кілька працівниць столичних райдержадміністрацій. Загалом у списку лише 20 осіб, усі — члени ПСЗ.
«Партія соціального захисту в своїй діяльності виходить з того принципу, що будь-яке політичне рішення має вести до поліпшення якості життя людей», — це перший рядок із програми ПСЗ. Не надто оригінально. Тож із поточним рейтингом усе ясно: згідно з останнім опитуванням Центру Разумкова, 0,1%.
Прогноз «УМ»: місце після 28-го, менш як 0,3%.
Голоси, віддані за цю партію на виборах до парламенту, — втрачені голоси. І не тому, що «Європейська столиця» має юридичну адресу в підземному переході на площі Слави. Не тому, що партія не має шансів подолати 3-відсотковий бар'єр (це само собою). А тому, що своїм основним завданням партія київського бізнесмена Лева Парцхаладзе бачить штурм столичної міськради (для цього «ЄС» об'єдналася у блок із Партією промисловців і підприємців). А парламентська кампанія для «євростоличників» — це лише щоб «зігрітися». Навіть залучену на вибори зірку, актрису Ольгу Сумську, вони вирішили вписати тільки в один список — київрадівський. Хоча багато інших кандидатів від «ЄС» присутні в обох реєстрах.
«Європейська столиця» є явним технологічним проектом (дата реєстрації в Мін'юсті — березень 2005 року). У Києві ще є що ділити і на чому заробляти нові мільйони, і для цього потрібно бути представленим у міській раді. Тож ресторатор, будівельник і любитель торговельних «квадратів» Лев Парцхаладзе залучив до фінансування відповідного політичного проекту колегу по «столовому» бізнесу Андрія Задорожного (у парламентському списку президент ТОВ «Козирна карта» — мережі ресторанів, барів та кафе — йде на сьомій позиції). Далі Києва агресивна агітаційна кампанія «ЄС» фактично не сягає, зате мало не на кожному перехресті навіть у люті морози вимахують партійними прапорами спеціально найняті «махальники», а все місто всіяне бігбордами, лайтбоксами, заклеєне в кілька шарів яскравими жовтими плакатами й наліпками із синіми зірками. Утім така активність ризикує виявитися даремною навіть на виборах до Київради. А в межах усієї країни рейтинг «ЄС» узагалі дорівнює нулю.
У парламентському списку «Євростолиці» — майже всуціль бізнесмени й поважні працівники фірм, генеральний директор благодійного фонду, четверо юристів, асистент кафедри психіатрії Одеського державного медичного університету, тимчасово непрацюючий, водій і завгосп дошкільного навчального закладу з Печерська. Загалом 34 кандидати.
Перша п'ятірка — всуціль кияни: Лев Парцхаладзе, 1971 р.н, голова наглядової ради ЗАТ «Інвестиційна компанія «ХХІ століття»; Андрій Миргородський, член тієї ж наглядової ради, як i лiдер «ЄС» — депутат Київради; Олег Магаляс, директор дочірнього підприємства «Гарантія Трейд»; Андрій Лірник, директор ТОВ «Л-Контракт»; Олег Маркович, президент ТОВ «Сі-Пі-Ді-груп».
Наразi в цiєї партiї є деякi проблеми: участь «Евростолицi» у київських виборах блоковано Печерським райсудом за позовом Комунiстичної партiї трудящих (претензiя — до правомiрностi висування кандидатiв у мiську раду).
Прогноз «УМ»: місце після 38-го, менш як 0,1%.
Далі буде.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
