Елементарні істини

15.02.2006
Елементарні істини

Роберт Олтмен i Мерiл Стрiп. (Фото РЕЙТЕР.)

      Кожна культура, кожен кінематограф по-різному визначаються з тим, що є реалізмом. Хоча тут погляди із часом нівелюються. Скажімо, корейське кіно, яке щодо жорсткості (творчість Кім-Кі-Дука є красномовним прикладом) давно переплюнуло західне. Одначе від азійського кіно ми, за звичкою, чекаємо і особливої естетики. Чекаємо, і незрідка отримуємо бажане. У великому конкурсі Берлінале — фільм знаменитого китайця Чен Кайге «Обіцянка», який належить до покоління, що постраждало колись від так званої «культурної революції» — це коли з китайців вибивали культуру як таку, у прагненні перетворити їх на слухняних і безпомилкових роботів «великого кормчого» Мао Цзе Дуна. Досягли протилежного — ті, хто був у шістдесяті підлітками, назавжди запам'ятали урок, більше того, поклялися, що будуть культуру китайців відроджувати і народжувати заново. Китайське кіно від кінця 70-х і стало своєрідним азійським «майданом», який протестував, який пропонував свою естетику.

      Чен Кайге був тим, хто означив початки нового кіно. 1984 року з'являється його «Жовта земля», отримує головний приз престижного Локарнського фестивалю... І — пішло-поїхало. До того ж, режисер вирішив стажуватися у США, в Нью-Йорку, здобувши нові професійні установки. 92-го його «Прощавай, моя наложнице» тріумфує в Каннi — «Золота пальмова гілка» (матеріалом стала китайська опера та її супероригінальна естетика в поєднанні з психологічними характеристиками персонажів). Потім — «Імператор і убивця», затим «Убий мене ніжно». Словом, нині Чен Кайге та Чжан Імоу є загальновизнаними метрами не тільки китайського, а й світового кіно. До того ж проникнення американського капіталу в китайське фільмовиробництво зумовило підвищення інтересу до видовищної сторони фільму, експлутації, часом надмірної, властивої національній культурі естетики (згадаймо, скажімо, фільм Чжена Імоу «Герой», який є на українському відеоринку).

      І ось «Обіцянка» — новий фільм режисера, блискуче за майстерністю видовище. Така собі суміш китайського поетичного кіно і динамічного бойовика — можливо, те, що марилося Вікторові Ющенку, коли він за часів свого прем'єрства замовляв Юрію Іллєнку фільм про гетьмана Івана Мазепу. Тут теж є король, є вбивства і помста, є навіть пролог із маленькими хлопчиком і дівчинкою, який чимось нагадує пролог «Тіней забутих предків». Одначе далі понеслося. Сучасна комп'ютерна техніка дозволяє витворяти на екрані практично все. Казка про те, як раб перемагає все і всіх, із самим собою включно. Бо ж його хазяїн тривалий час приймає на себе авторство перемог — в тому числі й ту, що дозволяє йому заволодіти серцем принцеси. Здорово — як видовище. Особливо ж бої, з немислимими за складністю і красою польотами. Інтелектуалам тут, щоправда, розжитися особливо нічим, хоча казкова притча може, при бажанні, надихнути на глибші роздуми. Серед них може бути й такий — чому в нас, в Україні, де є такі традиції шабельних та кулачних боїв, де є навіть козацький театр на Хортиці, досі немає нічого цього в кіно?

      Ще одна, майже українська, тема — засилля в кіно людей похилого віку. Фільмів у нас знімають мало, то ж молоді мусять чекати, допоки старим обридне. Не беручи до уваги, що творча форма, яку демонструють ветерани, м'яко кажучи, далека від якої-небудь форми. Вважається, що режисер опісля 60 втрачає здатність «ловити мишей», фізіологія — штука жорстока. Тож не без цікавості йшов я на фільм 82-річного американського режисера Роберта Олтмена «Відданий друг прерій / A Praire Home Companion». Нагадаю, Олтмен дебютував доволі пізно, у 68-му, а уславився 70-го — фільмом MASH, абсурдистською комедією про часи Другої світової війни. Потому здебільшого жанрові стрічки. І — новий поворот до власне соціальної проблематики, з прописуванням побуту і людських характерів: «Нешвіл», «Весілля», «Колесо фортуни»... Вважається одним із найменш позначених голлівудськими впливами режисером.

      Матеріал нового фільму — відома у минулому радіопрограма, що йшла наживо в ефірі. Власне, ми бачимо ніби її фінал. Творці програми ніби завершують життя, що увиразнено фактичною смертю одного із героїв. Для них воно так і є — це їхнє життя, іншого, може, в них і немає. І тому тут є сцена, на яку вони виходять, аби співати, жартувати, спілкуватися із вдячною публікою. І є закулісся, невидима сторона, де життя розгортається трохи по-іншому. Тільки важливим є і те, й інше. Режисерові вдалося — без особливих відкриттів — показати життя, що складається ніби із двох півкуль... Як завжди блискуче зіграла свою роль Меріл Стріп, поруч якої насолоджуються своїми Вуді Херелсон, Томмі Лі Джонс, Лілі Томлін. Виявляється, і у 80 із гаком можна зберігати добру творчу форму, одначе ж помітною є і причина того — нештучний, неприхований інтерес і любов до життя — такого, яким воно є.

      Порадував і німецький режисер Оскар Рьолер своїми «Елементарними частинками» за романом французького інтелектуала Мішеля Уельбека. Сучасна історія про те, що у житті не буває тільки складних та надскладних сполучень, не варто нехтувати тим елементарним, з чого і складається життя. Власне, йдеться про історію двох зведених братів, один з яких є математиком. В іншого усе складніше, навіть у психіатричну лікарню доводиться залягти. А потім з ним трапиться нечувана за красою й інтенсивністю любов, яка завершиться трагічно — для його коханої... Мудра, точна за інтонацією історія. У житті немає дрібниць. А нинішнє — надто технологічне, надто відірване від природи і природності. До того ж, плинність вимог, які щораз заново пред'являються людині — це розхитує її психіку, це примушує її щоразу глибше, далі ховатися від навколишнього світу. Відтак треба шукати і знаходити себе у світі, що змінюється — часом катастрофічно...

      Так само шукає себе і Берлінський фестиваль. Серед новацій — спонукання до спільних постановок, до поєднання проектних зусиль людей різних країн. Україні варто звернути на подібні речі найпильнішу увагу. Звичним уже став у Берліні так званий Кампус талантів — тут збирають молодих кінематографістів звідусіль і шляхом майстер-класів, лекцій та практичних занять (аж до зйомок коротких фільмів) вводять у світ кіно. Двічі поспіль на Кампусі було по дев'ятеро наших. Минулого року вже п'ять, цього разу тільки троє. Усихають таланти? Чи недоробка організаційна? Так чи інакше, європейське кіно повсякчас виявляє інтерес до цікавих людей і цікавих ідей — вони й дозволять порушити значний консерватизм сьогочасного кіно.