«Коли Вітю назвали Пікассо, він навіть не знав, хто це...»

02.02.2006
«Коли Вітю назвали Пікассо, він навіть не знав, хто це...»

Вітя Орлов із мамою. (Фото автора.)

      Це вже нині, оглядаючись на десятирічний шлях творчого становлення та низку перемог, можна робити певні узагальнення і намагатися зрозуміти передумови успіху. Тоді ж, улітку 1996-го, батьки Віті Орлова були вражені результатами міжнародного конкурсу дитячого мистецтва «Хвиля фантазії», що відбувався у Сочі: хлопчик із провінційної Вінниці, якому не виповнилося ще й шести років, отримав Гран-прі, а голова журі, народний художник Росії В. Малолєтков назвав його новим Пікассо.

      Подібного ніхто не очікував, бо починалося із ситуації геть буденної. Вітя переглядав разом із мамою художній альбом, мовчки щось обдумував і раптом сказав: «Я можу намалювати краще». Мама відразу підтримала спонтанне бажання, дістала олівець і папір: «Ну то намалюй!». Потім уважно стежила за роботою, поцікавилась, що він малює. Вітя відказав: «Обличчя в зморшках, як у нашої бабусі». Саме оцю вільну, творчо розкуту графічну композицію під назвою «Обличчя в зморшках» мама надіслала на конкурс, а за два місяці прийшло запрошення: приїжджайте, ми вас чекаємо.

      Наступного року Вітя під-твердив, що це не було випадковістю — знову став лауреатом «Хвилі фантазії». У наступні роки одна за одною пішли перемоги на конкурсах «Мальовничий калейдоскоп», «Арт-Олімп», «Ідея соборності України», у 2003 році — Гран-прі на міжнародному конкурсі «Золотий лелека» в Коблево. Проходять його персональні виставки, а ім'я заносять до міської книги «Золотий фонд інтелектуальної та духовної еліти Вінниці». Втім усе це — тільки зовнішній антураж, за яким криються щедрий талант і велика праця, причому не тільки його власна.

      Мистецькі гени, які заявили про себе таким потужним вибухом, накопичувалися з покоління в покоління. Скажімо, по материнській лінії малювали Вітині прадід і прабабуся, цікавим самодіяльним художником-акварелістом був дідусь, а мама обрала фахом художній текстиль. Дизайном меблів та інтер'єрів займається батько.

      Якщо ж визначати, хто найбiльше вплинув на розвиток таланту хлопця, то це, без сумніву, мама. Ірина Шостак-Орлова — дивовижно цілісна особистість, по-справжньому захоплена справою, яку обрала. Вона малювала з дитинства, закінчила художню школу, після якої кілька разів намагалася вступити до середніх та вищих мистецьких навчальних закладів. Її «валили» на іспитах, а вона знову й знову наполегливо добивалася свого. Пробувала сили в живописі, графіці, сценографії, аж поки не зупинилася на художньому текстилі, вступивши до Iнституту прикладного та декоративного мистецтва у Львові.

      Після закінчення певний час перебивалася на другорядних роботах, потім викладала в художній школі, аж поки кінець вісімдесятих не приніс великий творчий підйом, за ним — участь у міжнародних пленерах по текстилю, престижних виставках. Пішли замовники, з'явилося безліч задумів, зануртувала бурхлива творча атмосфера, яка поглинала весь час.

      «Коли настала пора їхати в пологовий будинок, це виявилось повною несподіванкою. Була впевнена, що маю ще місяців два в запасі. У машині швидкої допомоги я заявила лікарям: «Куди ви мене везете? Я ще не готова!». На мене дивились як на ненормальну», — сміючись, розповідає Ірина.

      Затим настало затяжне творче мовчання, зумовлене сімейними клопотами — і народженням сина, і необхідністю доглядати стареньку бабусю.

      З мовчання її вивів Вітя, зокрема його перші вражаючі успіхи. Після повернення з сочинського пленеру замислилась: «А чому я нічого не роблю? Я ж маю бути для нього прикладом!». І тоді під її пальцями народжується принциповий диптих із картин «Мовчання» і «Пробудження». Настав новий творчий період.

      Не можна оминути і ще один важливий складник — негативний досвід, накопичений Шостак-Орловою і під час власного навчання у художній школі, і під час педагогічної праці там само. Формалізм, непотрібна регламентація діяльності учнів, надмірна увага до академічної техніки на шкоду вільному вияву дитячої фантазії — усе це відштовхувало.Тому Вітю до художньої школи вона не віддала, а згодом навіть пішла далі й разом з однодумцями створила альтернативну художню студію «Барви України», де навчання дітей мистецтва базується на інших принципах. У першооснові — творчий процес, розвиток уяви, а вивчення художньої грамоти, техніки, основ композиції йде паралельно.

      — Те, що роблять наші діти, — це неймовірний прорив, тобто вони вільні в думках, у творчості, у використанні матеріалів. А ми були обмежені якимись рамками, то було щось невиразне і сумне, — констатує Ірина. Результати не забарилися: торік на міському дитячому художньому конкурсі третину призових місць забрали вихованці «Барв України».

      Саме такі підходи до розвитку таланту сина привели до настільки раннього яскравого спалаху. Вітя Орлов у творчості почувається вільно, експериментує, його не зв'язують упередження і стереотипи. Наприклад, на початковому етапі йому сподобалась чорно-біла графіка кульковою ручкою, і саме так він почав малювати ажурні плетива композицій, фактично створивши нову моду, яка стала поширюватися в місті. Але він уже експериментував з іншими техніками, поєднуючи кольорову графіку з аквареллю та живописом чи малюючи акриловими фарбами на кольоровому папері. А тепер може настати ще модерніший період, бо Віті купили комп'ютер, оснащений сучасними графічними програмами.

      Хлопець стає старшим, у творах відбивається новий життєвий досвід, але він є художником, не схожим на інших, бо вдалося успішно обминути звичний для минулих часів спосіб становлення митців: через навчання у когось авторитетного, через наслідування його — і лише потім через важке долання впливів і вироблення власного стилю.

      «Коли Вітю назвали Пікассо, він навіть не знав, хто це, — Ірина згадує перший конкурс. — Потім, звичайно, я йому розповіла, показала».

      Хоча, думаю, він і не повинен бути ні Пікассо, ні Далі, ні ще будь-ким. Він повинен бути самим собою — Віктором Орловим. Давайте запам'ятаємо це ім'я.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>