«Червона зона»

17.01.2006
«Червона зона»

Перевиховання через працю. (автора.)

      Держава завжди опікувалася своїми правоохоронцями. Навіть тоді, коли вони порушували закон. І так було від початку радянських часів: колишні слуги закону завжди «сиділи» в «спецзонах». Зрозуміло чому. В умовах загальної «зони» захистити від помсти інших ув'язнених їх міг би тільки Бог. Так що окремий виправний заклад для всіх тих, хто хоч трішки стояв на сторожі державних інтересів, — більше необхідність, ніж привілей.
      В Україні це Макошинська виправна колонія № 91. Не буду лукавити, мені завжди було цікаво, що ховає за своїми стінами цей заклад. За якими законами живе його «контингент»? І от видається нагода «погостювати». Заступник прокурора Чернігівської області Олександр Ясь і старший помічник прокурора області Василь Лось, який наглядає за дотриманням законів у виправних закладах області, їдуть туди з черговою інспекторською перевіркою. А я склав їм компанiю.

Перші враження

      Не по сезону теплий і сонячний день. Перші враження звичайні: пропускний пункт такий же, як і в інших подібних закладах. Після напівтемного коридору з чотирма рядами грат і суворої жінки-контролера вихід на широкий плац — неначе перехід в абсолютно інше місце. Залитий сонцем майданчик, на якому стоять і сохнуть рядами шлакоблоки. Це один із видів продукції, яку тут виробляють ув'язнені. Посередині майданчика напівавтоматичний прес. І жодної душі. А буквально за сотню метрів за колючим дротом та вишками з автоматниками зяють чорними провалами вікон корпуси колишнього заводу залізобетонних виробів.

      На початку вісімдесятих років його будували разом із колонією як одне ціле. Настільки одне, що вони навіть були з'єднані підземними коридорами. На цьому заводі встигли попрацювати ті, хто перебував тут у лікувально-трудовому профілакторії (були ж колись і такі заклади для алкоголіків). А потім завод передали Міністерству сільського господарства. Далі була перебудова, набуття незалежності й... приватизація. Вітчизняні бізнесмени-прихватизатори погосподарювали дуже вдало для своєї кишені. Все обладнання підприємства було дуже швидко демонтоване і здане на металобрухт. Залишилися голі стіни, які вже потроху заростають кущами і деревами. Природа бере своє. А керівництву виправного закладу залишається лише ностальгувати і ламати голову, як же зайняти ув'язнених роботою.

Тюрма у «зоні»

      ...Обхід прокурори почали з блоку максимального рівня безпеки. Це свого роду тюрма у колонії. Згідно з рішенням суду, тут відбувають частину покарання засуджені за тяжкі злочини. Термін перебування залежить від тяжкості скоєного. Коли наглядач відкриває зовнішні двері камер, їхні мешканці вишиковуються обличчям до дверей і називають свої прізвища та номери статей, за якими відбувають покарання. Переважно це молоді та середнього віку чоловіки, одягнені у спортивні костюми.

      Василь Лось та Олександр Ясь представляються й запитують про скарги. Скарг немає. У камері по-тюремному просто й чисто. Голі стіни, відгороджений туалет, два двоярусних ліжка, посередині, на тумбочці біля вікна, — невеликий сучасний телевізор. Його дозволяють тримати у камері одному із засуджених. Але вмикають не довше, ніж дві години на добу. За цим слідкує контролер. До речі, у блоці середнього рівня безпеки, тобто звичайній зоні, де сидять більшість ув'язнених, один телевізор на декілька десятків чоловікiв, стоїть він у кімнаті відпочинку. Однак і його дивляться теж не більше двох годин. Тут не санаторій.

      У цьому ж блоці розташованi й камери дисциплінарного ізолятора. Сюди потрапляють ув'язнені за різноманітні порушення. Термін перебування — від двох тижнів до місяця. В одній із камер був чоловік, якого покарали за те, що він виготовив відмичку і ходив між блоками колонії, що категорично заборонено.

      Наш візит збігся у часі з обідом. Тож я не міг не поцікавитися, чим тут годують. Тим більше що змореними в'язні тут не виглядають. Того дня Бог і керівництво зони послали «контингенту» на обід зелений борщ, горохову кашу з м'ясом і чай. За словами начальника колонії Миколи Плеви, на харчування нарікань немає. Наприклад, на день, згідно з нормами, ув'язненому повинно припадати 140 грамів м'яса другої категорії. Крім того, на зиму засолено рибу, заготовлено інші продукти. У колонії є три корови, декілька свиней, кілька десятків курей. Тим, хто на дієті за призначенням лікаря, дають яйця та молоко. До речі, лікар робить обхід кожного дня.

      Василь Лось поставив навіть риторичне запитання, а чи в кожній лікарні області хворих годують так, як зараз у виправних закладах. Що тут скажеш: усе відносно...

Ні жаргону, ні наколок...

      «Нічого цікавого в нас нема: ні тобі жаргону, ні наколок, ні блатоти», — «поспівчував» мені один із працівників колонії. — Можливо, — продовжив він, — якби ця колонія була не новою, а перепрофільованою з іншої, з кримінальними традиціями, було б якось інакше. А так подібним у нас віє дуже рідко. Хіба що якийсь молодий колишній сержант із новачків почне заноситися...

      Є тут й інші специфічні риси. Зокрема, місцеві в'язні набагато менше налаштовані на спілкування «для преси». Теревенити абсолютно не рвуться.

      До порушень правил внутрішнього розпорядку більше схильні ті, хто не може похвалитися високими посадами. Їх, представників колишнього рядового і молодшого начальницького складу МВС, найбільше в колонії — майже дві третини засуджених. Далі за кількістю ідуть колишні співробітники Держдепартаменту з виконання покарань, їх приблизно 15 відсотків. Вистачає і колишніх солдатів Внутрішніх військ. Найменше митників, прикордонників та податківців. Суддя — один.

      Розповідають, що трапляються тут збіги, які можна розцінити як особливо витончену насмішку долі. Наприклад, одночасно відбували колись у Макошиному покарання суддя і той, кого він раніше «посадив». Бувають ці збіги і якимись по-особливому жорстокими. Як от у випадку з перших років роботи колонії. Два ППС-ники з пункту пропуску пропустили зайву сумку в якоїсь тітки за дві пачки цигарок і плитку шоколаду. Отримали за це по два роки. Життя поламані. Водночас поряд із ними відбували покарання інваліди, яким за вбивство давали усього по шість років.

На що скаржитеся?

      Як розповів «УМ» начальник колонії, у контингенту його закладу є специфічна риса. Багато з них, особливо ті, хто обіймав певні посади, так і не змогли змиритися зі своїм ув'язненням. Не так це просто, коли раніше відчував себе вершителем людських доль. Інколи вони навіть вітаються, за звичкою: «Здравія бажаю». І саме від них, професіоналів у своїй справі, надходить найбільше скарг, вони використовують найменшу щілину в законодавстві, щоб привернути до себе увагу адміністрації. Дехто з них навіть за гратами продовжує виписувати юридичну періодику, намагається бути в курсі останніх правових новин.

      Мені довелося потрапити й на прийом, який проводили Олександр Ясь і Василь Лось. Інколи це нагадувало, швидше, дискусійний клуб юристів. Наприклад, один із тих, хто прийшов на прийом, до речі, колишній юрист облдержадмінiстрації, засуджений за умисне вбивство, намагався з'ясувати, чому в цій колонії заборонено подавати колективні скарги. І чи не є це порушенням його прав. Хоча, згідно з правилами, скарги у виправних закладах дозволено подавати лише особисто. До речі, була в цього чоловіка і скарга на те, що вихідний штамп на його документах, надісланих у суд, спецчастина закладу поставила не в потрібному місці і його заяву суд не прийняв до розгляду. А він веде кілька судових справ у цивільному суді. Це було прийнято до уваги прокурорами і на недолік вказано керівництву колонії.

      Скарги та запитання, за словами прокурорів і керівництва колонії, бувають різними, хоча більшість із них стосується кримінальних справ, за якими були засуджені ув'язнені. Так, колишній заступник однієї з колоній, підполковник внутрішньої служби, засуджений за співучасть у вбивстві та згвалтуванні, доводив, що його засудили несправедливо і до злочину, під час якого по-звірячому згвалтували й убили молоду дівчину, він не має жодного відношення. Переконував, що його оббрехали молода коханка та її співмешканець. Щоб поновити розгляд цієї справи, він просив отримати копії одного з документів його медичної картки. Скарга була задоволена.

«З новою професією — в нове життя»

      Цей прiснопам'ятний напис прикрашає стіну столярної майстерні колонії. Лозунг актуальний. Із приблизно 350 ув'язнених на виробництві у Макошиному зайняті лише дві третини. Інші ж або не можуть працювати за станом здоров'я, або для них просто не вистачає робочих місць. Тоді вісім годин на добу люди займаються роботою з підтримання порядку та чистоти. І ще одне враження від колонії. Ув'язнені, котрі вишикувалися після обіду перед розводом на роботу, нагадували велику бригаду роботяг. Спортивні костюми та спецівки, в які вони були одягнені, якось не поєднувалися з уявою про виправний заклад. Виявляється, все дуже просто, це не черговий привілей, а брак коштів на зеківську уніформу. Однак відрізнити ув'язненого від звичайного вільного робітника все ж таки можна, за обов'язково нашитою на одяг биркою з прізвищем, номером загону та статтею.

      Але повернемося до виробництва. За словами Миколи Плеви, сьогодні макошинська колонія може виготовляти до 22 найменувань виробів. Від господарських сумок і сувенірів із дерева до тротуарної плитки та кінської упряжі. Крім того, є автомайстерня, де з будь-якої «гармошки» механіки можуть зробити машину-лялечку. Все залежить від замовлення та попиту. Однак, незважаючи на те, що собівартість продукції невелика, бізнесмени не завжди поспішають розміщувати замовлення. Як тут не згадати про знищений завод ЗБВ...

      Окрім того, виявляється, контингент колонії мало пристосований до виробництва. Як розповів начальник колонії, з двохсот чоловік, зайнятих на виробництві, лише сорок мають якусь робітничу професію, всім іншим доводилося навчатися, пристосовуватися до, так би мовити, реального життя не в кабінеті чи в салоні міліцейського уазика. Тому роботи тут виконуються у переважній більшості низької кваліфікації. Звичайно, що і великих грошей не заробиш. Наприклад, із кожної пошитої господарчої сумки в'язень отримує всього 5 копійок.

      ...На виході з колонії нас зустрічали озброєні автоматами охоронники з вівчарками. Якраз у цей момент тут відключили електроенергію, тому моментально режим охорони посилили. Після виходу чомусь захотілося з полегшенням зітхнути. Після знайомства з реаліями все тут виявилося iнакшим, нiж уявлялось до того. Все буденніше і одночасно складніше.

(За підтримки прокуратури області).

Чернігів—Макошине—Чернігів.

ДЕЩО З ІСТОРІЇ

      Власне «червоною», або «ментовською», зоною ця колонія стала в 1991 році, після розвалу СРСР. Тоді «дерибанили» не лише майно колишньої супердержави, а й її в'язнів. Iз далекого сибірського Нижнього Тагіла (а саме там була головна радянська колонія для колишніх правоохоронців) до Макошиного Менського району на Чернігівщині перевели тих засуджених українського походження, які бажали відбувати покарання ближче до дому. Спочатку вони ділили цей «казенний дім» із засудженими-інвалідами, але потім інвалідів вивезли в інше місце. Так що вже більше десяти років тут тільки колишні необачні слуги Феміди. Зараз в української Феміди тих, кому погони не завадили піти на злочин, близько чотирьохсот.

      (До речі, а де ж відбувають покарання засуджені правоохоронці-жінки? Виявляється, для них спеціального закладу в Україні немає. Кажуть, у колишньому СРСР була їм виділена частина колонії десь на території Казахстану).

А ТИМ ЧАСОМ

      Прокуратура Шевченківського району столиці порушила кримінальну справу стосовно оперативного працівника СБУ. Офіцер зійшовся в інтересах із колишнім зеком і у цьому специфічному дуеті «заробляв» на життя рекетом. Як повідомляє прес-служба прокуратури Києва, ці двоє, застосовуючи фізичне насильство, вимагали 1000 доларів США у громадян України. Кримінальну справу порушено за ч. 2 ст. 189 Кримінального кодексу України (вимагання). Слідство триває.

 

  • «Поверніть нам Україну!»

    ...Поїздка у Крим до друзів лише на перший погляд здавалася мені приємною пригодою, а в реальності подорож перетворилася на постійне нервування, втрачений час та зустріч із людьми, повними розчарування. >>

  • Зцілення за гамбурзьким рахунком

    Збройні сили Німеччини — Бундесвер — мають загалом п’ять госпіталів у різних містах країни. Ми заходимо в той із них, що в Гамбурзі, на Лессерштрасе, 180. Надворі зимно; стоїть густий, як молоко, туман — такого в найбільшому портовому місті ФРН не бачили вже давно. >>

  • Хто рано встає, тому вишиванки — на вибір

    То колись пана було видно по халявах. Нині треба брати вище. На піку популярності — вишиванки. За ними легко ідентифікувати українців, скажімо, в натовпі на Манхеттені, Єлісейських полях чи на ЧС-2014 у Ріо-де-Жанейро. Що вже казати про Україну. >>

  • На півночі, де ялинки ростуть

    Йдеться не про крайню північ, де казкова Герда шукала свого Кая, а про північ Сумщини. Край, утім, не менш красивий, ніж казковий.

    Пам’ятаю, коли ще студенткою–практиканткою вперше приїхала до північних районів області, була вражена дерев’яними будинками, воротами з дерев’яними дашками... >>

  • Хильнемо історії?

    Ще задовго до появи в Тернополі цього незвичайного музейного закладу тут було створено «Самогонну ресторацію» — родинну корпорацію закладів громадського харчування, емблемою якої є долоня із зображеним на ній серцем. Такий символ господарі пояснюють прагненням вкладати у справу своїх рук максимум любові. >>

  • За Київ, до перемоги!

    Осінній недільний ранок для мешканців житлового масиву Троєщина минулого тижня був особливим. Адже на вулицях району можна було побачити німців, що спокійно розгулювати з автоматами в руках та мило посміхалися перехожим. Здавалося, ніби зараз не 2013 рік, а період Великої Вітчизняної і столиця знову окупована гітлерівцями. >>