Знак заповіту

13.01.2006

      Свято Обрізання Господнього належить до великих свят православ'я і збігається з днем пам'яті святого Василя Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської (379 р. по Р.Х.). В цей день у храмах читається шосте зачало Євангелія від Луки, в якому, зокрема, сказано: «Коли ж виповнилось вісім день, щоб обрізати Його (новонароджену Дитину), то Ісусом назвали Його, як був ангел назвав, перше ніж Він в утробі зачався...». Обряд обрізання був започаткований в старозавітній церкві Божій ще за часів Авраама і полягав у обрізанні крайньої плоті всіх немовлят чоловічої статі на восьмий день після їхнього народження. Встановлено цей обряд як видимий знак заповіту між Богом і Авраамом десь близько 1850 року до Різдва Христового, а через шістсот літ, близько 1250 року, повеління це було повторене і Мойсею. У П'ятикнижжі Мойсеєвому читаємо: «І сказав Авраамові Бог: «А ти заповіта Мого стерегтимеш, ти й потомство твоє по тобі в їхніх поколіннях. То Мій заповіт, що його ви виконувати будете, поміж Мною й поміж вами, і поміж потомством твоїм по тобі: нехай кожен чоловічої статі буде обрізаний у вас. І будете ви обрізані на тілі крайньої плоті вашої, і стане це знаком заповіту поміж Мною і поміж вами. А кожен чоловічої статі восьмиденний у вас буде обрізаний...».

      Буквальне обрізання, окрім функції видимого знаку Заповіту, несло в собі й більш глибокий, духовно-символічний зміст. Воно було знаком внутрішнього обрізання народу Божого — символом аскетичного подвигу, чинності віри, принесення Богові плодів самозречення і покори. Символічно обрізання — це очищення людського єства від усього надмірного, «крайнього плотського», — усього, що заважає спасінню. Причому тут маються на увазі саме особисті, людські зусилля... Коли перші люди віри, зображені у Біблії під образами Адама і Єви, були вигнані з духовного Раю (тобто втратили благодать), то на вході в Едем Бог поставив ангела, херувима з мечем полум'яним, «який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до древа життя». Цей меч — символ внутрішнього обрізання. Щоб повернутись в Едем, повернути в собі благодать духовного древа богопізнання — необхідно пройти через гірке обрізання: духа — молитвою, розуму — Словом, тіла — постом.

      «Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, хапають його», — говорить Господь. Обрізання — символ зусиль підзаконних, плодів віри, що здійснюється страхом: «Страх Господній — початок мудрості», — навчає премудрий Соломон. Це стан людини, яка іще недосконала, іще дитина у вірі, іще хоче грішити, але вже «у восьмому дні» — на початку нової седмиці, нового етапу свого життя. В новозавітну — не підзаконну вже, але підблагодатну добу, — обрізання замінене хрещенням. Хрещення, за словом апостольським, то є християнське «нерукотворне», Боже обрізання. Грецькою мовою слово «хрещення» звучить як «баптисма» і означає повне занурення — у віру смиренну, що чинна не страхом вже, а любов'ю. Це розкриття серця, духовне занурення в Слово, у віру, в благодать, яке веде до здобуття внутрішньої енергії Божої, яка сама дає і хотіння, і дію спасіння.

      Шлях Христа — це шлях Церкви, і нам, християнам, належить пройти його уповні. Від покаяння, самозречення та народження в серцях наших «дитинки мужеської статі», смиренної, чинної Святим Духом любові віри — через обрізання дитинне, прикладання «рабських», підзаконних зусиль («у вірі — добродійство, а в добродійстві — пізнання, а в пізнанні — стримання, а в стриманні — терпеливість») — до «мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти, щоб більш не були ми малолітками, що хитаються». Дай, Боже, піднятися нам до вершини цього «обрізання нерукотворного», Божого, до повного очищення в купелі небесної благодаті смирення й любові!

  • Янголи, що просяться до рук

    Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>

  • Неси мене, мій коню!

    «УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>

  • Анімація, монстри та віртуальний світ

    Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>

  • В Індію чи на гравюру?

    Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>

  • Чудотворець під козацькою охороною

    На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>

  • Парадний розрахунок

    Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>