Фальстарт чи виклик Президенту?

      Як кого, а мене найбільше шокувала заява голови правління корпорації «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД) Сергія Тарути, зроблена з приводу торгів за акції Дніпровського металургійного заводу імені Дзержиського в інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня». Пан Тарута стверджував у ньому, що сторона, яка програє, негайно ініціює процес банкрутства підприємства. З огляду на те, що ІСД уже скупив більшу частину боргів «Дзержинки», такі слова звучать як застереження. А точніше, як ультиматум. Зовні це виглядає як рукавичка, кинута Президенту України, який днями доручив Раді безпеки і оборони, Генеральній прокуратурі, МВС та СБУ вивчити проблему шкідливої практики доведення підприємств до банкрутства і виробити рекомендації для боротьби з цим явищем. Аж до притягнення винних до кримінальної віповідальності.

      На мій погляд, дії ІСД та Фонду держмайна України свідчать, що одна з провідних вітчизняних фінансово-промислових груп і державне приватизаційне відомство ще до офіційного старту президентских перегонів розпочали передвиборчу кампанію. І це небезпечно. Тому що сприятиме перекачуванню державних коштів у фонд одного з кандидатів на пост глави держави. Судячи з усього, не протеже Леоніда Кучми. Мабуть, з подачі Фонду держмайна дехто зможе зекономити по кілька сотень мільйонів гривень на кожному з приватизованих підприємств. Це буде суттєвою підтримкою для гаманця одного з учасників виборчої кампанії.

      Про те, що подібний фінансовий проект є реальним, свідчать дії вищезгаданого Індустріального союзу Донбасу. Чого добивається ця корпорація, прагнучи заволодіти «Дзержинкою»? Аби спрацювали такі умови конкурсу, за яких ІСД стане його єдиним учасником і, зрештою, купить подешевше майже сто відсотків акцій стратегічно важливого металургійного комбінату. Стверджувати це дозволяє різниця між вартістю і стартовою ціною пакета, виставленого на продаж. Для когось, можливо, стартова ціна виглядає значущою — понад півмільярда гривень. Однак варто порівняти її з номінальною вартістю цього пакета — і виявиться, що стартова ціна перевищує її лише на один відсоток. Так, ніби це все, що виробив комбінат відтоді, як почав працювати. Не густо. Отже, знову продаж «під замовлення»? При цьому продавців від Фонду держмайна не цікавить, що ринок уже сформував свою попередню ціну пакета і вона на третину більша за стартову. А у перебігу торгів вона може підскочити.

      Неважко підрахувати, що «замовний» покупець економить приблизно дві сотні мільйонів гривень. Просто так подібні дарунки не роблять. Адже, здійснивши таку оборудку, чиновник хоч-не-хоч змушений доводити, що чорне — це біле. Хіба безкоштовно він торгуватиме своїм спокоєм? До того ж Президент уже прозоро натякнув,що справа пахне криміналом. І навіть доручив, аби умови конкурсу стосовно продажу «Дзержинки» було переглянуто з метою залучити до нього найбільшу кількість учасників, а отже, підвищити отриманий державою прибуток. На тлі активного формування державного бюджету на наступний рік, коли береться на облік кожна тисяча гривень, намір приватизаційного відомства просто так закрити очі на сотні мільйонів гривень виглядає принаймні дивно. Чи не є закономірністю те, що Фонд держмайна наполягає, аби кошти за продані об'єкти не зараховували до доходної частини бюджету? Чого тут більше: благородного руху душі, аби ці кошти «не проїли», чи спроби вивести їх з-під контролю — велике запитання.

      Словом, ідеться до того,щоб переможець був один, і тоді набере чинності вже перевірений сценарій, коли оцінку державного пакета акцій проводить «незалежна» фірма. А втім є й інший варіант розвитку подій. А саме: до участі в конкурсі допускають дві структури — ІСД та Укрсиббанк. Вони вже давно не приховують, що стосовно «Дзержинки» проводять політику спільних інтересів. Якщо вони домовилися між собою про борги цього підприємства, то тим паче узгодять свої дії як учасники конкурсу. Отож економічний підсумок подібної «конкуренції» спрогнозувати неважко. Незрозуміло тільки, чому подібну домовленість уперто не бажають помічати в Антимонопольному комітеті.

      Серед олігархів стала популярною фраза: мовляв, запитуйте про що завгодно, тільки не про появу першого мільйона. Ось як про походження Індустріального союзу Донбасу розповідає сайт Центру політичного прогнозування імені Георгія Гонгадзе (з посиланням на Giavred.info), січень 2003 року: «Це сталося 15 жовтня 1995 року. Президент ФК «Шахтар» (Донецьк) загинув разом із охороною у власній ложі на очах кількох тисяч глядачів (йдеться про Олександра Брагіна. — Авт.). Вибух організували професіонали. Схований під стільцями вибуховий пристрій привели в дію радіосигналом... Виконавців убивства не знайшли й досі... Не знайдено й замовника. «Мабуть, це результат поділу і впливу...» — говорять у Донецьку. — Брагін керував так званою донецькою групою і був одним із її засновників». Далі це джерело розповідає: «Наприкінці 80-х років про Брагіна і його групу говорили вже, що вони правлять Донецьком. Перебудова, зелене світло для приватних власників, несміливі економічні реформи і відкриття кордонів були шансом для таких, як він, аби вийти з тіні. Інвестували капітал, отриманий від торгівлі валютою й ігорного бізнесу, у різноманітні фірми... На початку 90-х років донецька група перестала займатися дрібними оборудками. Ті, хто до неї належав, були вже такими сильними, що відкривали власні банки, брали участь у приватизації, створювали фінансові групи... Протягом кількох років з'явилася варта подиву структура — Індустріальний союз Донбасу, сьогодні це імперія».

      Закінчення цитати. Добре. Тепер розповімо про другий мільйон. Точніше, про схеми приватизації, в яких ІСД виявив себе активним гравцем. Варто взяти до уваги таке повідомлення тижневика «Галицькі контракти» за лютий 2002 року: «На початку 90-х з'явилися перші приватні фірми, які зайнялися видобутком вугілля. Тоді ще не починалася навіть корпоратизація вуглевидобувних підприємств, а їх приватизацію було заборонено постановою Верховної Ради. Через це приватні фірми використовували нетрадиційні схеми інвестування видобутку вугілля. Одна з них — надання шахтам обладнання в кредит, який потім шахта віддавала вугіллям. Обмеження бартерних операцій змусило шахти та їх кредиторів оформляти в документах продаж шахтою вугілля інвестору і негайне перераховування цих коштів у рахунок боргу. Цю, за своєю суттю, давальницьку схему активно використовують кілька великих торговців вугіллям — корпорації «ІСД», «АРС» та «Емброл-Україна».

      Чи не здається вам, що про подібне ми чули зовсім недавно? Чи не пригадується історія з постачанням «донецькими» сировини і реалізацією продукції «Дзержинки»? Стара давальницька схема в нових умовах? У цьому разі стає зрозумілим фрагмент із листопадового інтерв'ю Сергія Тарути газеті «Дзеркало тижня»: «Кор.: Щодо Укрсиббанку: ви викупили у нього його частину «Кредиторки»? Тарута: «Операцію вже завершено». Бачте, як швидко. Ніхто з фігурантів цієї операції (принаймні як вони стверджують) не знав, який кредитор узяв за зябри металургійний комбінат — і раптом вони між собою домовилися. Дивно, що, займаючись дослідженням походження коштів усіх претендентів на пакет, у Фонді держмайна не поцікавилися насамперед походженням «кредиторки» і тим, наскільки її півторамільярдний розмір відповідає реальній величині. Думаю, за добросовіснішого підрахунку цифри можуть вийти скромніші. Чи не цим пояснюється сміливість ІСД, який спокійно стверджує, що з боргами він, мовляв, уже розібрався?       «Дзеркало тижня», листопад 2003 року: «Сергій Тарута: «У світі є кошти, які можна залучити. Ми вже вели попередні переговори про залучення кредитів із західними банками, і нам готові їх дати... Але ресурси у цьому разі дають тільки при підтвердженні українськими компаніями легальності походження доходів як джерела покупки». І далі, з тієї ж газети, на місяць раніше: «Створювати кредитну історію — справа копітка і тривала. Це не означає, що ІСД не займається такою делікатною проблемою і, мабуть, колись зможе обійтися без іноземного партнера в питаннях залучення кредитів для своїх вартісних проектів (якщо до того часу сама не стане історією). Але сьогодні компанія з українською пропискою реально не може розраховувати на великі позики... Та й хто надасть страховку операціям і контрактам резидента України? Отож партнерство швейцарської Duferco у цій філігранній справі ІСД знагодиться не менше, ніж «дах» для українського металу у Європі та США».

      Можливо, я неправильно зрозумів, але, схоже, йдеться про те, що ІСД примудрився пролізти у «вушко голки» банківських критеріїв на Заході. Простіше кажучи, витрати на альянс із швейцарською компанією ця українська фінансово-промислова група передбачає окупити можливістю діяти під «дахом» «авторитетного гравця на світовому ринку сталі, який має розвинуту тороговельну інфраструктуру, потужний юридичний супровід та довіру банків» (цитата з уже згаданого інтерв'ю). Але навіщо, запитаємо, ця метушня, якщо, за словами лідера ІСД, біографія їх капіталів чиста і прозора?