Чим українці подібні до китайців? Стіною. У китайців великий мур відділив їхню стародавню цивілізацію з притаманною їм схильністю до порядку та творчості від варварської «Євразії» з її Чингісханами, Іванами Грозними та іншою поганню. У нас теж є стіна, правда, ця вже зведена самими «євразійцями» в народній свідомості, якою вони намагалися поділити нас на «западенців» і «східняків», здійснюючи природне право завойовника владарювати.
Сьогодні на зміну примітивним формам прямого насильства прийшли витонченіші аналоги — зброя з лазерним наведенням, телебаченння з дистанційним пультом маніпулятивних технологій, лише об'єкт атаки залишився тим самим — людина. Виникла навіть така наука, як конспірологія, правда, вона не має нічого спільного з практикою спецслужб «легендувати» своїх агентів і впроваджувати їх у вороже середовище. Наша конспірологія — це суто кабінетний спосіб рефлексії на дійсність, один із методів витлумачення історії з позиції крайнього суб'єктивізму.
Коли кажуть, що людський фактор є вирішальним у процесі перебігу історичних подій, при цьому особливо наголошують на приналежності тих чи інших осіб до таємних, часто містичних товариств. Популярність цих концепцій в оцінці вітчизняної і світової історії та політики особливо зросла останнім часом.
Уважний і критично мислячий спостерігач вітчизняних новин міг за останні місяці пройти добру школу конспірології і радикально змінити свої погляди на дійсність. Підстав було чимало. Сюжети політичних подій розкручувалися по висхідній спіралі, коли кожен наступний крок гравців найвищого політичного рівня був продовженням попереднього, але прочитувався не стільки через декларовані гасла державних інтересів, скільки через логіку виживання корпоративних кланів, напівнатяки і чутки про закулісні змови лідерів цих об'єднань.
«Проблема Тузли» стала одним з етапних моментів цієї напруженої гри з явно неочікуваним результатом, відверто провальним для владної команди. Щоб збагнути масштаб і тенденції, виявлені нею для формування політичної мапи України, потрібно зрозуміти, чого вони хотіли добитися насправді.
Невеликий ретроспективний огляд. Для Кучми неприємності по-справжньому почалися тоді, коли він почав прислухатися до порад Медведчука і Ко — спочатку це були вимоги прибрати успішного Прем'єра Ющенка, а згодом «розрулювання» з допомогою соціал-демократів (об'єднаних) «касетного скандалу». У свідомості виборців ці події відбилися у формі своєрідного позиціювання позитивного і негативного як невід'ємних складових одного явища. Відправивши у відставку Прем'єра, Кучма бумерангом отримав у відповідь наступника, не бажаного, а навпаки, силою йому нав'язуваного бажанням виборців. Такої підлості від своїх підданих Леонід Данилович явно не очікував. Найрізноманітніші технологічні комбінації виборчої кампанії потрібного Кучмі кандидата невідворотно розбивалися об броню симпатії «грьобаного» народу: за всіма підрахунками Ющенко обов'язково перемагав. До того ж на десятому році незалежності почали виразно мінятися самі основи електорального поля України, що раніше базувалося на значній ролі комуністів. Навіть без урахування адміністративного тиску на КПУ почав відчутно звужуватися її електорат з його домінуючими проросійськими настроями. Одночасно відбувся і злам у негативному ставленні мешканців Східної і Південної України до євроатлантичних структур. Почала згасати енергія антагонізму. А саме ці кореляти були базовими у всіх попередніх успішних виборчих кампаніях «проросійських» кандидатів: Кравчука проти Чорновола, Kyчми проти Кравчука. Із двох відносно замкнених, рівновіддалених систем «Схід — Захід» почала формуватись одна загальноукраїнська система. Містична річка Збруч раптом стала випаровуватись. Інтеграційні тенденції почали зростати, а дезінтеграційні — слабнути. Позитивне особисте сприйняття Віктора Ющенка більшістю населення країни лише підсилювало і прискорювало цей природний процес. Зрозуміло, що ми говоримо про тенденції, а не про завершений процес.
Унаслідок цього інтереси Росії і олігархічного оточення Кучми збіглися: «Землю необхідно розвернути назад», настрій українського електорату потрібно повернути до стану десятирічної давності, простіше кажучи, розколоти і протиставити одну частину народу іншій.
На резонне запитання абсолютно наївного громадянина: «А як же гарант?», адже його прямим обов'язком є недопущення таких антидержавних дій, порадимо йому переглянути підшивки щоденних пропрезидентських газет, і він побачить, що саме «гарант» (візьмемо його в лапки) з натхненням провінційного актора першим і включився в цю захоплюючу, очевидно, для нього гру-змову проти українського народу. Devide et impera — «розділяй і владарюй», гасло стародавніх римлян — явно йому заімпонувало. Уявляєте, Юлій Цезар і Леонід Кучма? Не хило? Але для першого цей принцип був способом політики щодо завойованих народів, а в останнього — щодо свого!
У схему розколу цілком логічно вкладаються ініціативи Адміністрації Президента зі святкування народження Щербицького, відзначення ювілею Переяславської ради, річниці комсомолу тощо як маніпулятивні подразники (сигнали) для патріотичного електорату України; відповідно, для протилежної сторони — сигнали з точністю до навпаки.
Та вже з самого початку стало проглядатися пробуксовування з реалізацією цього задуму. Кволість реакції політичних діячів, відверте збайдужіння широких народних мас могли кого завгодно довести до відчаю. Тому, якщо має рацію Володимир Яворівський у поясненнях про «русскую водочку» і «азовскую селедочку» та непомірний апетит «гаранта», то цілком імовірно, що в задушевній розмові з Путіним Кучма міг запропонувати останньому «посилити сигнал» на вироблення умовного рефлексу в його підданих. Сьогодні очевидно, що російські аналітики підігнали цю ідею під проект побудови терміналу для аміаку. Зверніть увагу, як росіяни довго будували цю дамбу: аби цей тугодумний хохол допер, що в нього хочуть відібрати шматок суверенної території — острів Коса Тузла. Навіть для розкачки запросили до Кремля «на закрите зібрання» групу українських журналістів і повідомили жартома: будемо бомбити.
А могли ж за каспійським сценарієм, якби хотіли, за один день усе зробити — зранку кубанські козачки на острів, а ввечері — прикордонники. Та тоді б піднялася не хвиля, а цунамі, і так пройшлася б по російсько-українській стратегічній дружбі, що надовго довелося б про неї забути, а то й авіаносець натовський ця хвиля притягла б до наших берегів. Ні, такого розгортання подій росіяни точно не хочуть, навіть якщо й Кучма проситиме. Тому будували дамбу довго, з усіма елементами нагнітання напруги — мовчанням зовнішньополітичного відомства про причини будівництва, різкими заявами другорядних російських політиків, телекартинками українських новин про агресивних кубанських козачків та екіпірованих українських прикордонників.
За задумом «великих комбінаторів», мали б початися у Галичині масові заворушення — розгром російського консульства тощо, а чільні представники «Нашої України», за логікою, мали б виступити з русофобськими гаслами в той час, як у Криму і на Донбасі комуністи мали б закликати до об'єднання слов'янських народів і недопущення фашизації («нашизації») країни. Ці дві політичні хвилі мали зустрітися в парламенті та на вулицях міст, розколовши країну навпіл. Саме в цей час мав би повернутися Леонід Кучма із закордонної поїздки і відвернути як мінімум громадянську війну, виступивши в ролі рятівника нації.
Та всі їхні зусилля виявилися марними. «Донецьк» був. Але процес пішов у протилежному напрямі. Українське суспільство об'єдналося перед імовірною зовнішньою загрозою, різко піднявся рейтинг Ющенка, головний опонент влади почав упевнено набирати очки.
Ця нестабільна ситуація нагадує події кінця перебудови, коли Горбачов з останніх сил намагався зберегти Союз — саме тоді «група товаришів» вирішила радикально розв'язати проблему, але ГКЧП не тільки не загальмував розпад імперії, а, навпаки, максимально його прискорив.
Недоладні дії влади української влади восени 2003-го спровокували інтеграційні настрої населення. Перефразувавши Генрі Кіссінджера, можна сказати, що зруйнований порядок може бути поновлений тільки на основі того досвіду, джерелом якого є пережитий хаос. Досвід пережитого хаосу правління Кучми став неоціненним досвідом народу, який не піддався на провокації двох збожеволілих режимів. Не пройшов даремно і досвід спільних дій для комуністів та патріотів у заходах об'єднаної опозиції.
Але зрозуміло, що ці невдачі не зупинять «власть імущих», бо їм відступати нікуди, — або здаватись у полон, або перемагати. «Продовженням Тузли» можна назвати події в Донецьку, у Сумах, наступна «Тузла» має відбутись десь на Галичині чи в Києві — тільки з гаслами навпаки, коли якісь п'яні гецвали вигукуватимуть русофобські гасла, триматимуть портрети Ющенка і прапори зі свастикою, заодно розгромивши штаб КПУ або якогось російського товариства. (Позавчора УНІАН повідомив про розгром у Львові російської книжкової крамниці. — Ред.).
Як на це реагувати? На сьогодні є очевидними і доступними дві форми контрзаходів: перша — необхідно доносити до народу більше правди про подібні події, тоді коефіцієнт їх корисноcті стає рівним нулю. Нечисть боїться світла, вчить християнська віра, тому — більше світла! Друга — виводити такі дії влади із замкненого простору силового поля маніпуляції, сміливо долучати до цих процесів інших не заангажованих українською владою гравців, найперше — європейських.
І не забувати ще про одне. Російська держава, окрім оплачених Кучмою послуг, вестиме власну, ні з ким не узгоджену, гру. Будьмо пильні та рішучі у відсічі цим намірам!
А Велика стіна в степах України вже майже здиміла...
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
