Ящик святкового ефiру

30.12.2005

Борис Бурда:

      — Для мене Новий рік — це не стіл, не посиденьки й не подарунки. Для мене Новий рік — це вітальні листи й листівки. Це той день, коли ти згадуєш, зі скількома людьми на землі ти зв'язаний, і як приємно кожному з них добре слово. Розумієш це, коли сам отримуєш першу листівку і як тобі стає від цього добре. І ти думаєш, Господи, я ж так само можу потішити як мінімум сотню осіб. І врахуйте, якщо ви не відправляєте на свято оці сто листівок, чи телефонних дзвінків, чи привітань електронною поштою, у вас щось дуже недобре: перегляньте своє життя від початку до кінця. Я вітаю значно більше людей, і це — найрадісніше в новорічному святі.

      А який Новий рік мені найбільше запам'ятався? Можливо той, коли завдяки якомусь неймовірному диву склалося так, що суботня гра «Що? Де? Коли?» випала на 31 грудня. Я тоді не грав. Але Ворошилов мене викликав за рахунок фірми (що було досить дивно). Ворошилов тоді сказав, що на честь такого святкового збігу обставин він амністує всіх гравців, яких було виключено з Клубу за поразку. Ми всі тоді вирушили до ресторану, якого нині вже не існує, відзначати Новий рік. Ворошилов підійшов до мене зі словами, мовляв, я пам'ятаю, що ти зробив в Одесі, і як добре працює у вас Клуб. І відійшов убік. Але мені було цього цілком достатньо. Мені вистачило. Я працював із великою людиною і ніколи цього не забуду.

Марічка Падалко:

      — Найбільше мені запам'яталася зустріч 2004 року. У нас удома двері були відчинені з одинадцятої вечора і до ранку. За той час через них пройшло близько півсотні людей. Це були і близькі друзі, і колеги, деяких гостей я бачила вперше. Кульмінація свята настала близько четвертої ранку, коли всі зібралися у дворі на феєрверк. А до найнесподіванішого Нового року я зараховую минулий. Всі були захоплені революцією, тому так і зустріли рік — на Майдані. Але найромантичнішим, мабуть, було святкування 2001 року в Карпатах. Просто під ялинкою з пляшкою шампанського вдвох із чоловіком.

Ігор Кондратюк:

      — На Новий рік ми їдемо до нашого кума під Москву, в нього там великий триповерховий будинок. Щодо напоїв, то раджу кожному вживати той напій, який людина вживає протягом року. Якщо від шампанського болить голова,  то краще на Новий рік його не пити.

      Я пам'ятаю, як провів свій перший Новий рік поза домом, це було в десятому класі. Пішов святкувати у школу, а повернувся під ранок. Пам'ятаю, що мені було важко. Батько мене ледь не прибив. Взагалі-то я великий мрійник, але мрію досить реалістично: немає сенсу мріяти про зустріч Нового року на якомусь острові, якщо у мене троє дітей віком від 19 до року і чотирьох місяців.

Маша Єфросиніна:

      — До 30-го грудня я працюю, мов «коняка», а потім відпочиваю з сім'єю. Може, поїдемо з якоюсь компанією до друзів. Що стосується надзвичайного... Ми кудись їхали відпочивати, як правило — в екзотику. Але двох разів вистачило, щоб зрозуміти, що це «кримінал». Поїхали, спробували, але навіть не шорти і не пальми дратують. Там відсутній новорічний дух. Там і німці, і французи, і у всіх різне ставлення до Нового року, і ти бачиш, що для всіх це звичайне свято, пиятика, немає того, що нас усіх об'єднує — «разгуляя по повній програмі». Вони просто їдять і п'ють, і все, лавочка закрита. Я не проти екзотики, розкішного готелю, коли страви такі, що загортаються вуха, але це все не те.

      Ми звикли по-іншому, тому я люблю ялиночку, подарунки, весь тиждень перед Новим роком, коли можна їздити, купувати подарунки. У мене зараз цілий багажник завалений сувенірчиками, іграшками, різним таким мотлохом. А сама ніч — це буде тихо, спокійно, у колі сім'ї і друзів.

      З салатами ми дотримуємося традиції «антиолів'є», замовляємо японський салат із водоростей.

Юрій Макаров:

      — Батько сказав колись мені одну річ, яка мене здивувала: у вольових людей день починається не зранку, а напередодні ввечері, тобто якщо ти хочеш досягнути якогось успіху або просто не робити дурниць, треба час од часу напередодні зосереджуватися і уявляти, що там далі тобі треба долати. І у мене якесь таке стихійне до новорічного свята ставлення: спокійно посидіти, не обов'язково, до речі, перед телевізором, у дуже-дуже вузькому колі друзів і якось зосередитися і зрозуміти, чого ти не встиг і що тобі доведеться протягом найближчого часу, найближчого року, зробити. І так із роками склалося, і мене цей ритуал влаштовує. Якщо я удвох із дружиною, то можна взяти якийсь музичний запис тематичний. Торік ми, мабуть, були єдині в Києві, хто зустрічав Новий рік під Вагнера — мені якраз подарували три диски, і був такий урочистий вагнерівський вечір. Щодо кулінарного супроводу, то у мене дружина неперевершена, це може бути і японська, і китайська, і турецька, і середземноморська, і французька і ще якась кухня, треба лише дбати, щоб не переїсти. Єдиний виняток був тоді, коли ми зустрічали, здається, 1997 рік. Це була така корпоративна вечірка, ми якраз «пересіли» на другу кнопку і стали каналом ««1+1». Це було у ресторані, й на барну стійку поставили два телевізори. І коли у 0 годин 0 хвилин логотип «1+1» перескочив у Новий рік — це було почуття абсолютного щастя, але це трапляється раз у житті, й мені здається, що таких вражень мені вистачило.

Ольга Сумська:

      — Ми з чоловіком, як усі артисти, в новорічну ніч працюємо. У кількох київських нічних клубах. Між виступами намагаємося потрапити до родичів, зустріти Новий рік у них, а потім — працюємо далі. Пригадую, на одному з новорічних шоу ми працювали на подіумі, й мені переробили головне вбрання — весільне, яке зазвичай іде на кінець вистави, на костюм Снігуроньки. В самій сукні нічого не змінили, додали лише шаль й елегантну шапочку а-ля Снігурка. При цьому на мені залишалися бюстгальтер, спідниця, був голий живіт. А чоловікові модернізували чоловічий червоний костюм із болоні й натягнули на голову ковпак... А в десятому класі Новий рік мені мало не довелося зустрічати в трамваї. Мені друзі доручили купити газировку в скляній тарі. В Полтаві це був дефіцит: 31 грудня за 6 годин до святкування купити її було неможливо. До того ж транспорту немає, залишається три години до бою курантів, а у мене на руках  два ящики з тим ситром, і вже не хочеться ніякого Нового року. Але врешті-решт мені пощастило і вдалося приїхати на святкування практично вчасно: о 23.58. З того часу я не люблю ситро.

Анатолій Борсюк:

      — Я завжди святкував Новий рік удома. Уникаю пригод, бо закінчуються вони часом погано. Якось в молодості — років 30 тому — десь у передмісті відзначали Новий рік на... димовій трубі. Залізли туди по скобах, прихопили пляшку і співали пісень. Але, відверто кажучи, вдома більше подобається. Не хочу ніякої екзотики. Якщо в житті й відбувається щось неординарне, то завжди не тоді, коли на нього чекаєш.

Юрій Горбунов:

      — Найбільше, напевно, запам'ятався Новий рік, коли в нас із дружиною з'явилася перша квартира, ще у Франківську. Це, мабуть, було найяскравіше святкування.

      Ми завжди були вдома. У Києві вже почали влаштовувати собі зимові канікули: інколи проводимо їх у Карпатах, інколи — в країнах, де тепло. Це, до речі, чудові враження, коли всі навколо ялинки в шортах стоять. Але чудес і дивовижних історій ніяких не було.

      Традиційний новорічний напій — хороший коньяк.

Роман Чайка:

      — У моїй родині традиції святкування стосувалися винятково Різдва — і це було найбільше свято, збиралася вся родина. А оскільки ми святкували Різдво у ті часи, коли його святкувати не можна було, то вдень я ще встигав побігати у піонерській організації на якісь суботники, крім того, нас обов'язково заганяли в кінотеатр «Октябрь», де крутили якісь агітпропівські стрічки про страшних бандерівців і справедливих енкаведистів.

      Завжди на столі було дванадцять страв. Кутю завжди — і фантастично — робить тато. Тепер мені її трилітровими банками передають у Київ.Я її доїдаю аж до Йордана, а трапляється, що й пізніше. У мене кожен Новий рік — це подвійна трагедія і повна катавасія. Ще жодного нормального Нового року в житті не було, тому що 31 грудня у мене день народження, і десь між четвертою чаркою і першою ложкою олів'є люди згадують, що треба ще Ромка привітати. Ситуація, як у анекдоті: «Доктор, мєня ігноріруют». Пригадую два випадки. Перший, коли я зустрічав кризу середнього віку й мені було рівно 30. Я обдзвонив усіх моїх друзів і поставив перед ними умову: якщо вони не проігнорують Новий рік і не приїдуть до мене на день народження і не присвятять всю ніч моєму ювілею, то я наступні 30 років з ними не вітаюся й руки не подаю. І я мав найфантастичніший Новий рік, хоча насправді святкувався мій день народження, оскільки приїхав Андрухович, який спеціально раніше вирушив із Німеччини, щоб встигнути, Неборак покинув купу малих дітей, щоб прийти, Ірванець з Ірпеня приїхав, приїхали музиканти з Полтави і Харкова, мої друзі з Тернополя і Дрогобича. Час од часу це треба робити, щоб привернути до себе увагу.

      А найдурніший Новий рік був, коли хтось кинув ідею, щоб зустріти його у стилі «вілледж піпл». Ми знайшли село з якоюсь хатою, де ніхто не живе, і мали зробити собі Новий рік із мангалами, вогнями і т. ін. Ми приїхали у те село. Спочатку почав іти дощ — годині о 10-й вечора. До дванадцятої ми у багнюці порпалися, рубали дрова. Десь до другої пробували розпалити вогнище, о третій остаточно зрозуміли, що цього зробити не вдасться. Між 3-ю і 4-ю ми пробували нагріти чотири кімнати, в яких температура була така, як на вулиці. Всю ніч сиділи в шубах і пальтах. Відповідно, ніколи в житті ми не мастили так одяг салатами олів'є і вінегретами. Ранок ми зустріли в шапках, абсолютно перемерзлі. Результат був 7:3. Тобто троє людей потім злягли хворі, а сім вижили. Тож не рекомендую нікому екстремальний сільський Новий рік — його мають святкувати люди, які вже давно адаптовані до сільського способу життя.

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>