Літописець Запорозької Січі

11.11.2005
Літописець Запорозької Січі

Дмитро Яворницький.

      Мудреці кажуть: «Людина боїться часу, а час боїться пірамід». Дмитро Яворницький не лише насмілився «вступити у поєдинок» з часом, а й спромігся перемогти його, закарбувавши свій слід в історії як археолог, етнограф, фольклорист, мистецтвознавець, лексикограф, автор значної кількості наукових праць.

 

Дитинство генія

      Дмитро Яворницький з'явився на світ 6 листопада 1855 року в селі Сонцівці (нині  Борисівка) на Харківщині. Як «син духовної особи» з 1867 року Дмитро навчався у Харківському повітовому училищі, а з 1874 року — у Харківській духовній семінарії, яку не закінчив. У 1877 році вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Тут він слухав лекції Олександра Потебні й Миколи Сумцова, чиї дослідження глибин етнопсихології і вільнолюбні ідеї справили вплив на формування світогляду всього покоління Яворницького. По закінченні університету 1881 року обдарованого студента залишили позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Водночас він працює у 3-й Харківській чоловічій гімназії викладачем історії, починає студіювати історію Запорожжя.

      У 1881—82 роках вийшла перша праця Дмитра Яворницького — «Виникнення і будова Запорозького коша», за що його було позбавлено університетської стипендії. Молодий вчений здійснює експедиції по місцях Запорозької Січі. З весни 1884 року читає серію публічних лекцій під назвою «Про запорозьких козаків», бере участь у роботі Історико-філологічного товариства разом з О. Потебнею, М. Сумцовим, Д. Багалієм, П. Єфименком.

      1884 року університетське начальство за сепаратизм та відверте українофільство звільняє Яворницького з посади в університеті. Він переїжджає до Петербурга, де знайомиться з художником Іллею Рєпіним, з корифеями української сцени Марком Кропивницьким, Марією Заньковецькою, Михайлом Старицьким, Іваном Карпенком-Карим. Пише низку статей з історії Запорожжя, передмову до поеми «Гайдамаки», що вийшла російською мовою з ілюстраціями Опанаса Сластьона. Того ж року Дмитро Яворницький стає членом Археологічного товариства, викладає історію в кількох навчальних закладах. Саме за його фаховими порадами Ілля Рєпін створює картину «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Своїми розповідями він також надихнув Миколу Лисенка на створення опери «Тарас Бульба».

      Навесні 1892 року виходить перший том «Історії запорозьких козаків», а невдовзі Яворницького посилають у трирічне відрядження, а фактично висилають у Середню Азію, де він працює молодшим чиновником з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові в Самарканді. 1895 року, відбувши заслання, вчений від'їжджає до Варшави, згодом деякий час працює у Москві.

      З 1905 року й до кінця своїх днів Дмитро Іванович постійно жив у Катеринославі (з 1926 року Дніпропетровськ), де став директором губернського Музею старожитностей. Яворницький був одним iз перших «некабінетних» вчених. Cвої історичні дослідження він базував на здобутках археології, археографії, етнографії, фольклору, мовознавства. Яворницький був палким популяризатором наукової археології як основи історичної науки і обстоював захист археологічних об'єктів від скарбошукачів. За життя йому довелося брати участь у розкопках сотень курганів, козацьких могил. Вагомий внесок зробив Яворницький у становлення історичного краєзнавства. Він опублікував книги з історії Запорожжя, Катеринослава, альбоми «Українська старовина» та «Дніпрові пороги», науково-популярне видання «Слідами запорожців», безліч розвідок та популяризаторських статей. Як збирач і колекціонер старожитностей, Дмитро Іванович став одним із перших в Україні організатором музейної справи, теоретиком-музеєзнавцем, архівістом та археографом, знавцем архівної справи.

Лицар правди і свободи

      Яворницький дослідив безліч українських документів у архівах Москви й Петербурга. На противагу російським історикам XIX століття, усій імперській офіційній історіографії Яворницький, сформулювавши свої висновки на основі архівних матеріалів, пам'яток археології, літописання, усної народної творчості, переконливо доводив, що Запорозька Січ була взірцем найдемократичніших засад і ефективного «державного» устрою. За аргументацією вченого, ця своєрідна «міні-республіка», самодостатня й динамічна структура самими своїми принципами стояла як кістка в горлі Великої Росії з її жорстко вибудованою вертикаллю влади. Він дратував Петербург, доторкнувшись до найболючішої сторінки в історії розвитку козацтва. З приводу трагічної дати остаточного зруйнування  Січі у своїй першій історико-народознавчій монографії про Запорозький край у 1888 році він пише: «В 1775 году, по различным политическим соображениям русскаво правительства была «скасована» запорожская Сича... Тогда очень плохо пришлось запорожцам, но они большинством голосов решили не поднимать оружия против своего же брата-«москаля», хотя вместе с тем и не даваться ему в руки: «лучче закивати пьятами», т. е. поискать себе пристанище... на Дунае, нежели позволить «москалю убрати себе у шоры», рассуждали братчики-сиромахи...».

      Як вважають деякі дослідники, план якщо не знищення, то депортації запорозької вольності виник у Петербурзі вже у 30-х роках ХVIII сторіччя, тобто невдовзі по виникненні Нової Січі. Яворницький згадує події, з яких проглядає, що Російська імперія не приховувала своїх намірів щодо депортації українського козацтва. Приміром, державний канцлер імператриці Єлизавети Воронцов у 1760 році під час процедури вручення запорозьким козакам «жалованія» порівняв Січ з нігтем, якого « можна будь-якої миті зрізати з благородного пальця». Тоді ж деякі сенатори інформували гостей про намір російського уряду «винных предать ссылкам, а оставших вывесть на Волгу». При цьому навіть не згадувалося, що без наших козаків амбітні плани царату щодо утвердження своїх інтересів у Причорномор'ї не здійснилися б.

      Інституцію гетьманства в Україні було ліквідовано ще у 1764 році. Не останньою причиною, що спонукала Катерину ІІ вдатися до радикального вирішення козацького питання, було повстання бідноти, яке спалахнуло у грудні 1768 році на Січі, де було чимало симпатиків ідеї перейти під протекцію Османської імперії (що, власне, й сталося після розгрому Січі). А ще ж «кепський приклад», який подає запорозьке козацтво «богобоязненному» російському кріпакові... Адже відомий, приміром, факт співпраці запорожців iз повстанцями Омеляна Пугачова, який думав запросити до війни з царатом Військо Запорозьке низове. Тому чільне місце в горезвісному указі від 6 червня 1775 року російська самодержиця відвела мотивації «царского нежелания» «иметь в своей империи Сечь как вредное  пристанище для беглых и непослушных людей». Імператорське «соизволение», як тоді називали указ Катерини II, скасовувало Запорозьку Січ «в предупреждение будучих беспокойств».

      Дмитро Яворницький у своїй монографії писав: «Но дух козацкий не ослабевал... Многие из молодых украинцев покидали свои родные «осели» и удалялись на тихий Дунай к своим «бидолашным братчикам» искать у них счастья, широкой доли». Заявити подібне в часи тріумфу «самодержавия, православия, народности», заборони української мови — погодьтесь, достатній привід, щоб заслужити повагу нащадків. Загалом уся наукова діяльність Дмитра Яворницького — це лицарське ставлення до головної мети — видобувати крихти істини незалежно від політичної кон'юнктури, без страху і сумнівів.

      Слідом за Тарасом Шевченком він звертає увагу на фальсифікації Гайдамаччини й козацтва у непересічному й на сьогодні дослідженні «Запорожці в поезії Т. Г. Шевченка» (1912). 1914 року, коли було заборонено святкування 100-річчя від дня народження Кобзаря, Яворницький як голова ювілейного катеринославського комітету, ризикуючи вкотре втратити роботу, один в усій Російській імперії домігся від влади офіційного дозволу на відзначення ювілею.

      Окрема яскрава сторінка творчої біографії Яворницького — його етнографічна та фольклористична діяльність. Збірник зібраних і записаних ним в експедиціях протягом 1878—1905 років взірців народного мелосу — «Малоросійські народні пісні» (1906) — сучасники називали кращим серед подібних праць у тогочасній Російській імперії. Яворницький виявляв великий інтерес до народного мистецтва, зокрема до вишивки та писанкарства, до мистецтва кобзарів. Саме йому належить першість відкриття й дослідження петриківського розпису. Створений Яворницьким Катеринославський музей став винятковим явищем культури, оскільки зберігав унікальні твори народного мистецтва, архівні матеріали.

Усупереч «сказке», що стала «былью»

      Нова влада, декларуючи єдність робітників, селян та «народної інтелігенції», тримала подібних «мудрагелів не від світу цього» на золотому ланцюжку. «Служіння народу» — ефективний «медяник», яким такі, як Дмитро Яворницький, долучалися до роботи «за вказівкою» і, звісно ж, — «на благо трудового народу». Такі ентузіасти наук та мистецтв не завдавали Радам зайвого клопоту хоча б тому, що годні були продовжувати своє «служіння музам» навіть у нетоплених майстернях, під гучні протести голодного шлунка. Така доля судилася й Яворницькому. З 1920 по 1933 рік він працює в Інституті народної освіти у Катеринославі, у 1925—1929 роках — завідує кафедрою українознавства, стає її професором. З 1927 року — відповідальний керівник експедиції з виявлення старожитностей під час будівництва Дніпрогесу. До останніх днів життя завідував Дніпропетровським історичним музеєм, організовував експедиції місцями Запорозької Cічі. Крім фундаментальної «Історії запорозьких козаків» у трьох томах (1892—1897), він написав ще понад двісті праць, присвячених здебільшого українській історії. Виступав також як поет і прозаїк, уклав «Словник української мови» (1920). З 1929 року він — дійсний член Академії наук УРСР (ВУАН).  

      Але масовий більшовицький терор, що розпочався невдовзі, обірвав наукову діяльність Дмитра Яворницького. У 1930—1939 роках його твори не публікувалися, наукові установи, які він очолював, були ліквідовані, а сам він зазнав цькування i переслiдувань. Удома в нього зробили обшук, а його самого «вичистили» з музею як «контру». Помер Дмитро Яворницький 5 серпня 1940 року. Поховання видатного вченого знаходиться у Дніпропетровську, на території створеного ним музею, що носить його ім'я.

      Найбільшою справою останніх літ життя Яворницький вважав те, що йому вдалося ще до початку будівництва Дніпрогесу  виявити на будмайданчику багато цінних знахідок, які могли бути назавжди втрачені. Символічною була його остання подорож човном дніпровськими порогами перед їх затопленням. Незважаючи на похилий вік, Яворницький збирав лексикографічний матеріал до словника української мови, який у часи війни було втрачено. Зберігся лист ученого за квітень 1939 року, в якому Яворницький пише: «Тепер залишилося у мене на руках 50000 народних слів — цілі пуди наукового матеріалу, але чи побачу я його в друці, Аллах знає, адже мені 83-й рік».

      Життєвим кредо Дмитра Яворницького була невтомна праця без очікування нагороди, визнання чи навіть подяки: «Душу свою віддай, а трудись, працюй». Він знав: свобода й подвиг серця — вищі за подвиги розуму. Тож його ідеалом такої свободи назавжди стали вольні «діти степів» — запорожці. А його невтомна вдача шукача пригод, мудрого й неприборканого кобзаря-перебенді чи не найкраще висвічується тим, що саме його зобразив Ілля Рєпін у подобі писаря серед зухвалого й гомінкого гурту козаків отамана Сірка, які пишуть листа самовпевненому султану Мехмету IV з його претензіями на козацьку покору. І саме голос Яворницького чується з далеких 80-х років останнього повного століття царської влади. Голос, яким донесено до нас цього листа, звернений до султана, але досить недвозначно розчутий можновладними сучасниками: «День у книзі, місяць у небі, а рік такий, як у вас... Поцілуй за це у дупу нас!» Звісно, широкого розголосу такого зухвалого вияву свавілля, якому, боронь Боже, могли б навчитися імперські піддані, влада Російської імперії допустити аж ніяк не могла. Тож Дмитру Яворницькому судилася доля «невизнаного провидця». Тому й для радянської влади він був «занадто обтяжливий», як живий докір за фальшування історії. Сьогодні ж його ім'я — свідчення того, що істина все одно дочекається свого часу.

  • Феномен Вольвачівни

    Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>

  • Хата-мрія Тараса

    Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>

  • Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

    Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>

  • Голуба кров

    Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>

  • Реставратор нації

    Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>

  • Мить Слави

    Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>