Не будити. Їх примирила земля

29.10.2005

      «Не будити. Їх примирила земля», — так буде викарбувано на граніті. Ці слова як варіант увіковічнення знайдених воїнів на клаптику паперу написав Президент України Віктор Ющенко, перебуваючи на Запоріжжі. Доречне застереження: поміж піднятих з-під пластів часу і землі 470 воїнів є і кілька десятків солдатiв Вермахту. Вони зійшлися у смертельному протистоянні біля Вайнау (тодішня назва Чапаївки) восени 1943 року.

      Після звільнення 20—21 вересня Токмака і Молочанська радянська армія в районі річки Молочної наштовхнулася на глибокоешелоновану лінію оборони «Вотан» (за ім'ям древньогерманського бога війни, бурі й вітру). Німецькі війська засіли на висотах і крутосхилах правого берега річки, перекриваючи шлях на Крим і південний захід. Біля Чапаївської висоти — протитанкова траншея на кілька десятків кілометрів, дот, на дотові — артилерія. Аби проглядалася місцина, німці вирубали навколо висоти всі сади, згадують Олександр Носань, Ольга Синейко, Андрій Мойсеєнко та інші очевидці тих трагічних подій.

      «Після боїв убитими тут було все встелено», — каже Ганна Хохлова. А Ніна Пилипенко, якій у жовтні 43-го було п'ятнадцять років, певна: «Радянські командири робили дурницю. Германці сиділи на горі, а наші лізли на гору. Ось їх усіх і повбивали. Я з подругами ховала їх сотнями. Щодня запрягали своїх корів i ходок по десять робили. Багатьох хтозна-звідки призвали на війну, бо навіть форми не мали. Закривали могили і поминали невідомих мужиків, плачучи».

      Офіційно визнається, що у вереснi — 1943 втрати частин Південного (4-го Українського) фронту щодоби складали приблизно 3 300 осіб. «Ця статистика у півтора раза занижена, — зауважує заступник командира бердянського військово-пошукового загону «Обеліск» Олександр Камаєв. — А німців загинуло у тридцять разів менше!»).

      «За двадцять років пошукових робіт і розкопок я такого ще ніде не бачив, — додає Валентин Мусіяшин. — Те саме кажуть і мої колеги з Мелітополя, Токмака, Оріхова, Гуляйполя, Молочанська. Як за кількістю жертв, так і за мотивацією штурму клятої висоти. Мені, майстру спорту, важко на неї підніматися, серце вискакує... А що казати про 50-річних мужиків з амуніцією? Ось їх і косили німці. Для наших компартійних командирів солдат був «гарматним м'ясом». Не більше. Бо ж цю висоту, визнають тепер фахівці, можна було обійти зі сторони Оріхова. Безглузда смерть!».

      Старожили згадують, що поміж семи відправлених на смерть батальйонів 2-ї гвардійської армії був і жіночий штрафбат. Його доля досі не з'ясована. Пошуковець Володимир Смердов з Бердянська розкрив «Україні молодій» дві версії. За однією, 319 жінок необачно вночі потрапили у розташування ворога і стали полонянками; за другою, фашисти знищили охорону і, поглумившись над солдатками, вранці розстріляли їх на очах сільчан і бійців 2-ї армії. Чапаївці також кажуть, що ховали дівчат окремо. Однак ці поховання і досі не знайдено.

      Пошукову операцію з робочою назвою «Чапаївська епопея» розпочато п'ять років тому; активні ж розкопки тривали місяць з лишком восени 2005 року. З Бердянська, Токмака та інших райцентрів доправляли продукти; місцеве сільгосппідприємство «Мирне», за потреби, надавало екскаватор, а його керівник Микола Савченко розквартирував пошуковців і підсобляв харчами.

      Найголовніше те, що почали встановлювати особи загиблих. Першою з букетом червоних троянд до Чапаївки навідалася Лідія Даценко (село Верхній Токмак). Тодi вона була шестирічною дівчинкою, пам'ятає проводи батька на фронт і повідомлення, ніби він зник безвісти. До речі, за прізвищем на клаптику листка працівники Токмацького райвійськкомату встановили не лише особу Івана Даценка, а й дату його призову: 8 жовтня 1943 року. Отже, вже за пiвтора  тижня він став «гарматним м'ясом» для червоних командирів. Пошуковці сподіваються, що знайдуться родичі й Мажарова, і власника ложки з ініціалами О. К. Є., інших піднятих із землі речей, на яких збереглися частини прізвища чи iнiцiали.

      Поховання були такими масовими, що за шість із лишком десятиліть навіть не всі тiла перегнили (досить часто копачам доводилося вдягати протигази). Багато чого збереглося, окрім зброї і погонів чи портупей: чоботи і призовні книжки (звісно, що залишки), ножі і медальйони смерті з записками... Розшифрувати все, що можливо, зможуть тільки експерти.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>