Гуру гуманної педагогіки

      Шалва Амонашвілі, відомий грузинський педагог, який розробив поняття гуманної освіти, нещодавно приїздив до Києва. Відкрита педагогічна школа запросила Шалву Олексійовича до Скандинавської гімназії, де він провів семінар-тренінг для вчителів з усієї України. Під час семінару Амонашвілі просив більше довіряти дитині, поважати її та ніколи не виховувати на основі страху чи принижень. Казав, що натомість варто розвивати в дитині творчі імпульси, прищеплювати віру і любити кожного зі своїх учнів.

      Хотілося розпитати цю немолоду, повну мудрої енергії людину про те, як же можна запроваджувати такі основи виховання в сучасному жорстокому світі.

      — Чи є у вас діти? І чи є різниця між вихованням своєї дитини і чужої?

      — Що значить своя дитина і чужа? Макаренко не мав власних дітей, але виховував безпритульних. Тоді була війна, розруха. Він просто з потягів знімав дітей і збирав до себе в колонії. Хто були ці діти для нього — чужі чи свої? У мене не повернеться язик сказати, що це були не його діти. Якщо він дає колишньому рецидивісту і пістолет, і коня, і чек на певну суму грошей, просить поїхати в якесь місто і зняти там iз рахунку гроші, бо вони саме тоді не мали що їсти... Чи часто хтось може довірити подібне своїй дитині? Саме поняття чужої дитини для справжнього вчителя не існує. Так, у мене є свої діти, вони вже дорослі, мають свої сім'ї. Але для мене не існує таких понять, як мої діти і чужі, хороші й погані, розумні й дурні. Це неприродно для гуманної психології. Батьківські почуття у гарного викладача прокидаються в школі. Навіть якщо в нього немає власних дітей. Або наш прекрасний політичний діяч Зураб Жванія, якого вбили. Звичайно ж убили. Він був однокласником мого сина. Він для мене не чужа дитина. Він часто бував у нас, із собакою своєю до нас приходив.

      — Ваші основні праці присвяченi вихованню шестирічних дітей. Чому ви зацікавилися саме найменшенькими, може це була тема вашої дисертації?

      — За освітою я історик. Дисертацію колись справді написав, але зараз мені за неї соромно і серед своїх книжок я її ніколи не називаю. А як зацікавився наймолодшими? Я працював зі старшими класами, але потім зрозумів, що щось тут уже упущено, треба починати раніше. Так я поступово опускався до менших класів. І просто не встиг зазирнути в дитячий садок.

      — Чи не заважала вам у вашій діяльності адміністрація школи, перевірки?

      — Коли я був простим учителем, я міг закрити двері класу й робити те, що мені здається потрібним. Тому мої учні любили історію, любили мене. Але коли я почав писати про свої нові погляди, коли мене почали друкувати, тоді й стало важко. Мене і моїх колег називали в Грузії буржуазними педагогами. В газетах писали, що мої праці — це буржуазна педагогіка. А якщо це пише людина з владою, з іменем — це вже прямий донос у ЦК. Я був змушений писати пояснювальні записки, виправдовуватися, і це відбувалося майже кожен тиждень у 70—80-х роках. Але нас підтримувала така газета, як «Правда». Як ми все це пережили? Мабуть, iз допомогою віри. Було й таке. Коли приходив перевіряючий, який дуже косо на нас дивився, я казав: «Діти, а зараз ми будемо по-іншому писати і говорити, так що не дивуйтеся». Перевірка питала: «А що тут нового?» «А оце і оце є новим», — відповідали ми. Вони тоді від'їжджали і писали, що нічого в нашій системі нового немає. Думаю, так робив і Сухомлинський, і інші, бо педагогіка — це кришталева наука.

      — Що ви понад усе не любите робити?

      — Не люблю? Пакості робити.

      — Чи є у вашому вченні народні грузинські традиції?

      — Звичайно, у нас на батьківщині є спеціальна лінія в програмі, яка враховує наші традиції. А ви повинні ваші традиції відновити. У нас це традиції гостинності, коли дуже важливо усвідомити себе хазяїном; у нас вважається, що гість — від Бога. Це традиція. Потім — повага до дорослих, старших. Це особлива традиція грузинського народу. Повага до жінки, лицарське ставлення до її. Якщо ці цінності пропадуть у Грузії, то й Грузія пропаде сама. І ми перестанемо бути самобутнім народом.

      — Багаті батьки зараз можуть оплатити гарну школу для своєї дитини. Чи не здається вам, що це несправедливо? Чи вас не непокоїть те, що ми не можемо дати гарне виховання всім дітям?

      — Був Радянський Союз, була затверджена партією програма в усіх сферах, навіть у виховній. Ми не були задоволені таким стандартним вихованням, не приймали таку країну, тому ми поруйнували цю систему і прийняли капіталістичні правила. А ця система має свої цінності: хтось відкрив приватну школу для елітних дітей. Є такі школи, за які платять і по 5, і по 10 тисяч доларів. І їм не шкода, бо вони не так, як я чи ви, ці гроші заробляють. Ми ж самі захотіли інше життя пізнати, і воно прийшло, і принесло приватні школи, тож приймайте їх. Я не хвалю цю систему і не лаю її. Елітні школи є в усіх країнах Західної Європи, але і соціальні програми у них розвинені. Наприклад, у тих же скандинавських країнах є багато соціальних пільг. Можливо, колись Україна розбагатіє, і всі школи будуть на належному рівні.

      — Ваша система гуманна, але поясніть, як же виховувати дитину, якщо її не карати, не лаяти, все дозволяти? Адже тепер є такі діти, яким байдуже, задоволений ним учитель чи ні. Тепер, коли вчитель каже йому вийти з класу, він відповідає: «Ну то й що, піду погуляю».

      — Завжди були такі діти. Діти страждають через агресію дорослих. Це не вони такими є, просто живуть в агресивному світі дорослих. Цей світ дитина бачить на екранах комп'ютерів, телевізорів, сприймає жорстокість батька, матері, того ж учителя, навіть самі журналісти пишуть агресивні матеріали, намагаються дивитися критично. Рiч у тiм, щоб не карати і не лаяти дитину, а головне — на чому будувати своє виховання. Не на похвалі й не на покараннях, а на духовних началах.

      Давайте на конкретних прикладах. Ось ти просиш дитину прибрати в квартирі чи повчити уроки, а вона цього не зробила, загралася, скажімо. Значить, у нього переважають такі природні прагнення на цей час. А ти поможи йому. Як? Та просто не давай тих завдань, які він зробити не зможе. У нього інші бажання зараз, а ми намагаємося переламати дитину, щоб наше було зверху. Важливо, на яких засадах у нас побудована сім'я, життя. Можна на духовних і добрих началах. Це від нас залежить — любити дружину чи кидати її, виховувати свого сина чи кидати його, щоб він загубився серед складного життя. Щодо духовного начала, то це любов, співчуття, віра. І якщо ці цінності більшою чи меншою мірою є вашими цінностями, то таким буде і ваше життя. І дружина така стала у мене, і ми почали так жити, і дитина у нас народилася, а ми чекали дитину. І мені не треба тоді боротися з дитиною. Я скажу йому: «Синок, я знаю, що ти зараз хочеш гратися, але я повинен нагадати, що в тебе на завтра задано домашнє завдання, порадуй, будь ласка, мене, зроби його».

      — Але інколи важко стриматися, особливо, коли працюєш на двох роботах, треба ж і їсти приготувати, і щоб дома було прибрано. Немає сил говорити рівно, стримуватися.

      — І у вас чешеться рука, щоб дати йому потиличник? Чи дитина тоді радіє?

      — Звісно, що ні, але вона мене ображає, я сама ображаюся, її ображаю... І всі ми ображаємося.

      — Дитина маленька, а ви доросла, вона вас ображає, і ви тут же її починаєте ображати. Ну хто ж розумніший? Якщо дитина мене образила, то я буду «дутися», нехай вона побачить, що я ображений, вона ж мене любить... Колись мій син образив мою дружину, дуже  образив. Нагрубив їй. Я міг би його набити, примусити його вибачитися. Але я перечекав, а коли ми пішли в парк, я сказав: «У мене до тебе чоловіча розмова. Поможи мені, будь ласка. Колись я був один чоловік у сім'ї, а тепер нас має бути двоє. Я обіцяв своїй дружині, що нікому не дам її образити. Якщо так буде продовжуватися, я не знаю, що буде далі». І він мене зрозумів, і сам вибачився. Звісно, перевиховання це вдвічі, втричі важче. А що ви називаєте вихованням?

      — Ну, як на мене, це дійсно не система обмежень, яку вибудовуєш для дитини, а допомога їй — щось навчити, показати, розповісти, як, що прийнято робити...

      — Це не виховання. Виховання — це процес насичення духовними образами, підтримання своєї духовної осі (з російської «воспитание» — «ось питание»). В дитині є внутрішній образ, і він має розкритися. І цей образ дитина не сама придумала. Я не знаю, чому в мене випало волосся, це ж не я сам висмикував його в себе, а чому такий ніс, а чому у вас такі гарні очі? Ви не знаєте чому? Це ж не ви зробили, правда? Значить, нас такими хтось створив. У мені є Божественний образ. Ваше завдання вихователя — це допомогти мені зробити все, щоб цей образ розкрився. Він добрий, гармонійний, у ньому краса, благородство.

      — Набиратися образів — це читати книги, дивитися телевізор?

      — Так, і це, і багато іншого. Це і посміхатися, і розповідати, спілкуватися, і обурюватися інколи, і «дутися», і наказувати інколи. Аби все це було співмірно з образом. Наказувати й обурюватися треба не тому, що я хочу помститися, а тому, що я знаю, якщо так відбудеться, цей образ буде частково відшліфований.

      — Тобто бути самим собою, знаходити свою суть, як радив Сковорода?

      — Так, Сковорода — це один із найдостойніших людей і мислителів. Ось так потік образів розкриває ваш духовний образ, і це є насичування духовної осі. Це і є виховання. Ми надто вузько розуміємо виховання: бути таким, а не іншим, поводити себе так, а не інакше. Ми хочемо, щоб дитина підпорядковувалася нам, була такою, як ми їй скажемо, а це найбільший гріх — давити на волю людини, на її думки. Навіть Бог не має на це права, держава не має права. Якщо ви не розумієте мене, відійдіть від мене, знайдіть тих, хто вам близький за переконаннями. А якщо я ваш син, то ви повинні любити мене, ви повинні бачити в мені того, кого хочете побачити і любити потім.

      — То ви виступаєте за релігійне виховання?

      — Не можна примусити дитину вибирати релігію і прийняти цю релігію. Вона сама повинна це зробити. Я особисто прийшов до релігії, до її усвідомлення лише в 70-х роках. Хоча мене хрестили в дитинстві. Хрещення ще не означає, що з'явився новий християнин. Бути релігійним — означає прийти до Бога з внутрішнім зором. Це не той, хто виріс у релігійній сім'ї чи часто ходить у церкву. Там, у церкві, дуже багато таких, які ходять заради жінок, заради обману Бога, керівники люблять поруч із патріархом стояти, свічки ставити. Це все не те. А дитині треба давати уявлення про основні світові релігії. Якщо приводити насильно, то це не викличе нічого, крім відрази. А так як нам потрібна віра, бо віра тримає державу, тримає людину, треба, щоб дитина рано чи пізно віднайшла в собі цю віру. Віру в що? Американці вірять у долар, а в нас поки ще залишилась Віра. І від нас залежить, чи збережемо ми її чи ні, від батьків, учителів, журналістів. Якщо ми будемо часто писати про похабщину, яка відбувається у світі, а вона справді відбувається, я таке читати не буду. А якщо ви будете малювати портрети гарних людей, мудрих, божих, то це позитивно вплине на світ. Від преси дуже багато чого залежить. Те, що буде зроблено багатьма вчителями і протягом довгого часу, може перекреслити одна стаття, одна передача.

      — У нас у школах вводять предмет «Основи християнської етики». Як ви вважаєте, хто повинен викладати цей предмет — представники традиційної релігії чи ні?

      — Я скажу, тільки як сам вважаю, добре. У християнських державах, там, де ця релігія вже багато століть визначає світосприйняття людей, звичайно, діти повинні вивчати християнську культуру. В Росії вже розроблено цілу програму з вивчення християнської культури. Я не бачу тут нічого неприродного. Але якщо ви будете нав'язувати оцінки, вимагати: «Сідай, вчи!», діти не сприймуть таке вчення. І, зауважте, передусім у релігійних училищах люди стають атеїстами. Якщо примушувати, то ефект буде протилежним. Хто повинен вести цей курс, саме курс, а не предмет? Я кажу свою думку. Я б сказав, що цим не повинен займатися священик. Він може зайти, поговорити з вами, може освятити школу. Але викладати бажано світській, але достойній людині.

      — Ваша педагогічна система зовсім не готує дітей до тих труднощів, які чекають їх у далекому від гуманності світі. Чи не буде такій дитині важко потім?

      — Буде! І буде дуже важко, але це його життя. Якщо ви хочете, я як учитель із вашої дитини можу зробити меркантиліста, який буде грабувати, присвоювати собі чуже, брехати, можу зробити першокласного егоїста. Ви цього хочете?

      — Звісно, ні.

      — Тоді ви, мабуть, хочете, щоб він був благородною людиною? А таким завжди буде важко. Зараз, у нашу епоху, щирим, благородним, порядним людям дуже погано. Що ж тоді робити? Більше не виховувати благородних людей чи примножити їх? Нашому народу зараз — грузинському, українському — не вистачає благородних людей. Їх дуже мало, але в них сила. Мені кажуть, така людина помре. Нехай помре. У мене був прекрасний хлопчик. З першого по десятий класи — 1964—1984 роки ми виховували один клас. Потім ще протягом десяти років я раз на тиждень їх збирав. І цей прекрасний хлопець закінчив ВНЗ, одружився зі своєю однокласницею, став прорабом. Треба було скласти кошторис. Йому сказали: «Зроби так, щоб і тобі було добре, і нам». Вони ж будують багатоповерховий дім. А дача потрібна і мені, і тобі, і міністру. Він не зробив цього, його звільнили, на другому будівництві те ж саме було. Це дев'яності роки. Я тоді питав свого учня, як його справи. Та, звільнили, каже мене. А чого? Він мені розповів. А хіба ж ти не знаєш математику, щоб скласти цей кошторис? Невже тобі важко? Не можу, каже він. Може, я повинен був сказати: «А ти закрий очі та роби це, у тебе є сім'я»? Не можу, каже він, а хто зародив у ньому це «не можу»? Моя десятирічна праця. На третьому будівельному майданчику, коли прийшли з перевіркою, коли цього ж почали вимагати... А тоді скрізь це було, я не знаю, як зараз, може все зараз дуже чесно... Він відмовився, його вилаяли, а для грузина почути таке про себе — це цілком неможлива річ, то так як він не може помститися, то в нього не витримало серце, і він загинув. Що ви хочете зараз від мене? Звинуватити? Чи потиснути руку, що я такого героя виховав? Така доля благородних людей, їм дуже важко, але на них тримається світ.

      — Що ви побажаєте нам усім — батькам, педагогам, учням?

      — Вірте. Сумніви пожирають усі гарні починання, плекайте в собі віру, хороші мої.

ДОСЬЄ «УМ»

      Шалва Амонашвiлi народився 8 березня 1931 року, доктор психологічних наук, професор, академік. Автор понад 120 праць, засновник теорії гуманно-особистісної педагогіки. Сприяв відкриттю більше 80 лабораторій гуманної педагогіки в країнах колишнього Радянського Союзу. Проводить щорічні Педагогічні читання з гуманної педагогіки в Москві. Зараз у Росії виходить багатотомне видання «Антологія гуманної педагогіки».