«Секретний» професор

18.10.2005
«Секретний» професор

Георгій Давидюк зi студентами.

      «Людина року США» 1999 року. Дійсний член Нью-Йоркської академії наук з 1996-го. Через два роки він виграє міжнародний конкурс на одержання гранта науково-освітньої програми для вчених та викладачів (VSSEP). Бібліографічне товариство Кембриджського університету зарахувало його у списки найвидатніших учених XX століття. А ще — доктор фізико-математичних наук, професор, а віднедавна заслужений діяч науки і техніки України. Всі ці почесні регалії належать одній людині, надзвичайно скромній і талановитій. Настільки скромній, що про них мало хто знає. Хіба що колеги, рідні та друзі. Навіть показуючи всі ці міжнародні посвідчення та дипломи, йому було трохи незручно: «А може, про це не пишіть?». Навпаки, про це треба і писати, і розповідати. Щоб усі знали, які талановиті люди живуть поруч з нами. Люди, які не здобули в житті ані палаців, ані банківських рахунків, які живуть у скромних, ще радянського «покрою», квартирах, але які змогли прославити Україну на цілий світ. Щоб ми зрозуміли — не лише футболом єдиним багата наша держава, хоча я дуже люблю цю гру. Щоб Україна знала, що Волинь — то не лише озеро Світязь і футбольний клуб «Волинь», а це й Леся Українка, і всесвітньо відомий математик Михайло Кравчук, і наш сучасник, один з основоположників радіаційної фізики України Георгій Давидюк, прізвище якого добре знане у світових та вітчизняних наукових колах. На жаль, широкому загалу воно менш відоме. Така вже несправедлива фортуна до науковців, чия повсякденна праця на ниві досліджень у нас донедавна залишалася малопомітною і малооплачуваною. Його багато разів кликали працювати за кордон. Там уміють тримати у полі зору тих, хто зробив і хто ще може зробити помітний внесок у розвиток науки, тим більше такої перспективної, як радіаційна фізика. Але він нікуди не поїхав, бо дуже консервативний у своїй любові, як і весь слов'янський люд. Він навіть не уявляє себе десь інше, ніж у Луцьку. Ніж у Волинському університеті, на своїй кафедрі фізики твердого тіла...

 

Із Печори — в Кустанай. Шукати кохану

      ...Зрозуміти логіку репресивної радянської машини інколи було неможливо. Багатьом дітям засуджених за «зраду Батьківщини» та «контрреволюційну діяльність» були закриті шляхи навіть до гуманітарних наук, не кажучи вже про такі стратегічні напрями науки, як фізика, хімія, математика. Георгію Давидюку пощастило: народившись у 1944 році на спецпоселенні у Кустанайській області, куди у 1940-му вивезли його маму як дружину «врєдітєля совєтской власті», закінчивши не елітну, а звичайну школу в райцентрі Рожище і залишаючись сином репресованого, якого так і не реабілітували, йому вдалося зробити кар'єру вченого-фізика. Цей нетиповий приклад можна пояснити хіба одним: не така дурна була радянська влада, аби втрачати розумні голови, особливо після війни.

      Батько Георгія Євлампійовича за Польщі був людиною вченою, знав добре п'ять іноземних мов, хоча ніяких університетів не закінчував. Залишившись сиротою після Першої світової війни, маленький Євлампій став сином полку воякiв відомої армії Галлєра, яка воювала на Волині. Пізніше, коли армія полишала наші терени і поверталася в Англію, то стало питання про подальшу долю українського хлопчика. Взяти з собою його не могли, отож влаштували у дитячий притулок. А він виявився здібним до навчання і наук, особливо до іноземних мов. Хіба міг знати Євлампій, що колись це стане йому у великій нагоді. На Печорі, на ріці, де він валив ліс з іншими політв'язнями до 1943 року, було багато полонених німців, і вони не вірили, що Давидюк не німець, бо так добре володів німецькою. До війни молодий чоловік зробив непогану кар'єру. Він став керуючим відомої в Луцьку фірми, діяльність якої була пов'язана з мануфактурами. У 1939-му одружився з чудовою 18-річною дівчиною Ніною Чайкою із селища Торчин. Але молодому подружжю не судилося бути довго разом: після приходу перших совєтів Євлампій Давидюк відразу потрапив у чорний список неблагонадійних. Якось за пивом молоді чоловіки ніби дозволили собі щось не дуже приємне сказати про нову владу, і відразу знайшлася людина, яка «настукала» про це куди слід. Давидюка взяли перед жнивами у 40-му, а судили вже у 41-му. Ще не встигли винести йому вирок, як на спецпоселення у Казахстан було вивезено його молоду дружину.

      — Тато розповідав про допити, коли вночі допитували, а вдень не давали спати. Добивалися тільки одного — щоб зізнався. Бо головним доказом для судової машини було зізнання підсудного. І був момент, коли тортур не можна було вже витерпіти і він хотів зізнатися. Але в кабінет зайшов якийсь генерал у погонах, став позаду слідчого і приклав пальця до губ, мовляв, мовчи. І він змовчав, — згадував Георгій Євлампійович. — Про ті жахи, що пережив на етапі, а потім у тюрмі, навіть згадувати страшно. У таборі з 900 чоловік їх вижило чоловік 300. Навіть могил копати не треба було. Присиплють у ямці мерзлою землею трохи, а шакали порозривають і порозносять трупи, що й сліду не залишиться...

      Але доля змилостивилася над його татом. За домовленістю із польським еміграційним лондонським урядом із числа засуджених поляків була створена армія Андерса. Потім вона пішла на Іран, де багато солдатів померло, потім в Італію, згодом чимало емігрувало в Англію та США. Оскільки тато теж мав польське громадянство, отож і його записали в ту армію, хоча спочатку ніхто не міг зрозуміти, що робиться: раптом на обід дали каву і хліб з маслом. Думали, що перед розстрілом. Усіх їх амністували. А ще дозволили їхати шукати своїх рідних по засланнях.

      — Тато поїхав теж. Він знав, що мама десь у Казахстані, а де саме — не знав. Зайшов у місцеве відділення НКВС, а там уже розшукали. Один з офіцерів дав навіть гроші на дорогу. Були і серед них люди. Мама жила на спецпоселенні, біля киргизького аулу Силжар. Багато киргизів там працювали вільнонайманими й охороняли спецпоселенців. Хоча що там було охороняти, коли кругом степ і вовки, а до найближчої вузькоколійки — 80 кілометрів? До речі, казали про киргизів, що це дикий народ. Але мама розповідала, як посилали її підводою у степ із супроводжуючим киргизом. І він навіть у думках не мав приставати до молодої дівчини з якимись аморальними пропозиціями. Працювали спецпоселенці у каменоломнях, виплавляючи вапно для Магнітогорська. Тато залишився з мамою тут. Для цього йому довелося попросити радянське громадянство. Він написав листа Калініну, і той дозволив. Працював у артілі, яка ловила рибу, сушила і відправляла її на Магнітку. А в 44-му народився я.

Від туберкульозу його рятувала Англія

      Після війни вони повернулися на Волинь, і Ніна Іванівна з сином захворіли на туберкульоз. У СРСР тоді ще не було ліків від цієї страшної недуги. І тоді тато скористався своїми знайомствами і закордонними зв'язками. У Рожищі у той час жив ще відомий за Польщі професор Присяжнюк. Ось він і написав лист до Англії, та такий, що всі у хаті плакали, коли його читав. Згодом прийшли посилкою перші ліки від туберкульозу. Називалися вони «Паск». Вони і врятували маму та Георгія. А з-за кордону стали слати ще посилки з одягом. Але згодом Давидюкам у НКВС чемно натякнули, мовляв, напишіть туди, що у вас все є і вам нічого не потрібно. Більше нічого вони з Англії не отримували.

      Через те, що Жора часто хворів і пропускав уроки, з українською мовою у нього якось не склалося. Але точні науки він знав «на відмінно» і перемагав на олімпіадах не раз. Навіть направлення у Московський інститут кібернетики мав, але якраз захворів на запалення легень. Вступати довелося на фізмат Луцького педінституту. Та студентом відразу не став. І коли вже минуло три місяці, як став він працювати вчителем у сільській школі, з інституту повідомили, що є ще одне вільне місце. У деканаті попередили: якщо першу сесію здасть, вчитиметься далі, а ні — значить відрахують. Він один на курсі здав цю сесію «на відмінно». І за всі п'ять років не мав жодної четвірки. Окрім наукового комунізму.

      Коли мова зайшла про аспірантуру, тоді згадали, нарешті, про репресованих батьків. Із трьох цільових направлень одне мало бути його, однак не стало. І тоді йому порадили все одно їхати до Києва, а раптом пощастить? Якщо є хоч один шанс, значить треба його використати. Він ним скористався. І склав «на відмінно» всі іспити в аспірантуру Інституту фізики, а згодом, перевівшись у новостворений Інститут ядерної фізики, захищає тут кандидатську. І навіть допуск секретний дали. Докторську він захистив у 1995-му в Інституті фізики напівпровідників НАНУ, коли Луцький педінститут, де він працював, став Волинським держуніверситетом.

Наукова школа Давидюка

      Роки роботи в Інституті ядерної фізики не пройшли безслідно. Коли дружина приїхала до Києва і побачила, які всі тут бліді ходять, сказала: повертаймося до Луцька, і край. І тривожилася вона недарма. Бо про «невеличкі» аварії на дослідних маленьких реакторах знало тоді лише вузьке коло посвячених людей. Це порівняно недавно ми дізналися, зокрема, про 28 його колег, які захворіли після однієї з аварій. Хоча тоді ніхто не пов'язував ці хвороби з опроміненням. Одна дослідниця у 28 років раптово померла від розсіяного склерозу. Ще один товариш Георгія Євлампійовича став інвалідом, хоч до того був зовсім здоровим і займався йогою. Під час аварії на кобальтовій гарматі зазнали наднормованого опромінювання.

      — Інколи ми самі легковажили. Знімали дозиметри, щоб попрацювати довше, щоб швидше завершити дослідження, — каже Георгій Євлампійович. — Бо якщо на дозиметрі була позначка, вища за допустиму норму, нас не допускали до роботи...

      Працюючи на кафедрі твердого тіла, Георгій Давидюк підготував 7 кандидатів наук. До речі, сьогодні всі викладачі цієї кафедри захистили кандидатські дисертації. Донедавна це була єдина кафедра в університеті, де вже 9 років працює спеціалізована рада із захисту кандидатських дисертацій. І тут, у Луцьку, захищаються фізики навіть зі столиці, не кажучи вже про вузи з Західної України. І, до речі, експертна рада ВАКу не мала ще жодної претензії до дисертації, захищеної на цій кафедрі. А це вже показник. І сьогодні можна вести мову про наукову школу Георгія Давидюка, вихованці якого працюють у столичних вузах, у науково-дослідних інститутах. Цього року чотири студенти-магістранти робили досліди для своїх робіт в Інституті напівпровідників у Києві. Тобто хто хоче серйозно займатися наукою, той використає свій шанс. Як використав колись Георгій Давидюк. Викладач сам повинен займатися наукою, бо вчений-інтерпретатор не може підготувати хорошого спеціаліста.

      Недавно Георгій Євлампійович склав із себе повноваження проректора ВДУ з наукової роботи і дуже порадів iз цього приводу. Нарешті у нього буде більше часу для спілкування зі студентами. Бо саме це додає професору адреналіну в кров. Без живого спілкування життя стає пісним...

      Залишаючись у душі ліриком (а вірші він теж писав у часи першої закоханості), він вважає природничі науки (фізика, хімія, математика) стратегічними й донині. Хоч інтерес у суспільства до них в останні 10—15 років незаслужено підупав. Бо вони розвивають логічний метод мислення й аналітичність. А це потрібно скрізь, особливо у політиці. Цьогоріч у Московському університеті був дуже високий конкурс на фізмат. На жаль, цього не скажеш про Луцьк. У світі спостерігається тенденція отримувати первинну освіту фундаментальну, а потім можна ще якусь, навіть гуманітарну. Мати глибокі знання з дисциплін стратегічного характеру у високотехнологічних суспільствах престижно.

      ...А знаєте, завдяки кому вперше жовто-блакитний прапор з'явився над Київрадою? Теж фізик, теоретик, випускник Луцького педінституту Олександр Мосіюк попрацював. Нині він — один із лідерів Української народної партії. А тоді виконував обов'язки голови Київської міськради...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>