Княжий град над річкою Горинь

06.10.2005
Княжий град над річкою Горинь

Костел Святого Іоана.

      Їх не так багато на мапі України — міст, що стояли біля витоків нашої історії. Володимир-Волинський, Коростень, Переяслав — нині це невеличкі районні центри із кількома десятками тисяч мешканців, де «хмарочоси» не піднімаються вище дев'ятого поверху, а час тече неквапно і розмірено. Але є якийсь особливий шарм у цих містечок, що пам'ятають велич княжої доби і знають, «откуда єсть пішла земля Руська». До цієї когорти належить і райцентр Дубровиця на Рiвненщинi, що днями відзначив 1000-ліття від першої писемної згадки про місто.

 

Місто на кордоні

      Дубровицький район притулився на півночі Рівненської області на самому кордоні з Білоруссю. Тут є своя митниця і свій прикордонний загін — одне з головних джерел поповнення міського бюджету. Колись Дубровиччина славилася льоном, а кілька років тому тут знайшли родовище унікального поліського бурштину (картини, що продаються на Андріївському узвозі у Києві, здебiльшого саме з нього).

      Багаторічна віддаленість від головних торгових шляхів сприяла збереженню самобутньої культури. Тут і досі збереглися колядки та щедрівки, в яких чується відгомін тисячолітньої давнини, а в селі Сварицевичі (чи не від бога Сварога назва?) й досі побутує зеленосвятський обряд «водіння Куста». У кожному селі є свої майстрині-ткалі, вишивальниці, та й у міських будинках без вишиваних серветок та рушників не обходиться. Співають, правда, менше — якщо раніше теплими літніми вечорами люд гуртувався на призьбах, то нині всіх притягує телевізор. Власне, як і скрізь.

      По під'їзді до Дубровиці впадає у вічі велика кількість лелечих гнізд, що кудлатими шапками прикрашають придорожні електричні стовпи. Тут їх кличуть бузьками і вважають майже тотемними птахами краю. Самі ж бузьки тримаються за дорогу міцно: одне гніздо якось згоріло взимку від короткого замикання, так навесні лелеча пара відбудувала його на старому місці. Згадується давня прикмета: лелеки селяться лише біля добрих людей.

      До добрих людей і гості добрі сходяться. І справді, добрий гість для поліщуків — майже як рідня: і нагодують, і напоять, і в дорогу спорядять. Тож до відзначення тисячоліття готувалися насовість: столи з наїдками розставили на всю площу в центрі міста. Серед інших пропонували й фірмовий делікатес — мацик — в'ялене м'ясо з приправами. Готується просто: свиняча вирізка на 2-3 дні замочується в розсолі, а тоді цим м'ясом разом із лавровим листом та перцем набивається вичищений і промитий свинячий шлунок. Все це зашивається і ще на кілька днів кладеться під прес зашитим донизу — щоб розсіл витік, — а тоді на півроку підвішується десь на горищі, де тепло й сухо. «А мацик там буде?» — жартома запитував мене директор Рівненського земляцтва Святослав Ващук, збираючись у гості до дубровичан. А після повернення зізнався: «Я багато поїздив по Україні, зокрема і по Рівненщині. Але таких щедрих і гостинних людей бачив уперше».

Двісті літ — за 22 роки

      Ще зовсім недавно Дубровиця вважалася дещо молодшою. У 1983 році тут урочисто відзначали 800-ліття першої писемної згадки про місто, посилаючись на літописне свідчення про дружину дубровицького князя Гліба Юрійовича, сина Юрія Долгорукого, яка  в 1183 році брала участь у переможному поході князів Святослава та Рюрика на половців. «Я сам був ініціатором цього святкування, — розповідає місцевий краєзнавець Василь Попенко. — Про старішу дату ми теж знали, але вона стосувалася церковних документів, а це тоді не вельми жалувалося». Насправді причина була дещо іншою — в 1982-83 роках в Україні пройшла хвиля бучних відзначень «круглих дат», від 1500-ліття Києва до 100—200-ліття десятків інших міст, містечок і сіл. Робилося це задля того, щоб перебити будь-яку згадку про 50-річчя Голодомору, що відзначалося в діаспорі.

      Цього ж разу історики послуговуються переліком міст, що належали до Турівської єпископської кафедри, заснованої Володимиром Хрестителем 1005 року. «...Третіє богомоліє епископию постави(хъ) въ Турове въ лъто 6513 (1005) и придахъ къ ней городиъ съ погосиъ въ послушание и священіє, и благословеніє держати себе туровской епископіи: Пинскъ, Новгородъ, Городенъ, Берестье, Волковиъськъ, Здитовъ, Неблестепенъ, Дубровица, Виъсочко, Случескъ, Кописъ, Ляхові, Городок, Смиъдань, и поставихъ перваго єпископа Фому, и придахъ села, виноградиъ, зъмли, бортниъе, волости со всеми придатки... святому спасу святъй Богородицъ», — зустрічаємо ми у книзі «Творение старого отца нашего Кирилла, епископа Туровского», виданій у друкарні Києво-Печерської лаври 1880 року. Хоча є підстави вважати, що Дубровиця іще древніша — білоруське містечко Турів (а Дубровиця довгий час була удільним князівством Турово-Пінського князівства) нещодавно відсвяткувала 1125-ту річницю від заснування. Так що істориків іще чекають відкриття.

      Має Дубровиця і свою святу — діву Улянію Гольшанську-Дубровицьку із династії нащадків легендарного литовського князівського роду Довспрунгів. Легенда свідчить, що вона була дуже набожною і благочестивою, а коли у 1540-му році преставилася у 16-річному віці, її поховали у Києво-Печерській лаврі. Через сто років ченці Печерського монастиря, які копали могилу біля Церкви Успіння Пресвятої Богородиці, знайшли тіло діви, що, за переказами, «лежала, мов жива». Труну з мощами Улянії Гольшанської було перенесено до Печерської церкви, а саму діву згодом канонізував Петро Могила, якому свята явилася в чудесному видінні.

      Не менш легендарною є і старша сестра Улянії Анастасія Гольшанська-Заславська. У 1556 році, після смерті свого чоловіка Кузьми Івановича Заславського із роду князів Острозьких, вона стала ігуменею Свято-Троїцького монастиря в Заславлі (Ізяслав) і благословила й профінансувала переклад Євангелія на «мову роду нашого». Це було славнозвісне Пересопницьке Євангеліє, на якому нині присягають президенти. До тисячоліття Дубровиці в місті відкрили два пам'ятники сестрам: Улянії  — біля Церкви Різдва Богородиці, Анастасії — біля райдержадміністрації.

      В усьому світі місця з такою історією — привабливий об'єкт для туристів. На жаль, пам'яток епохи Київської Русі тут не збереглося — у свої тисячу років Дубровиця виглядає досить сучасно. Особливо після капітального ремонту, проведеного до свята, — допомагали навіть сусідні райони Рівненщини. Найстаріші споруди — костел Іоана Хрестителя (1695-1702 рр.), відданий католицькій громаді, та церква Різдва Богородиці (1861 р.) За часи «войовничого атеїзму» обидва храми дуже постраждали, особливо церква, яку перетворили на склад солі. Існував навіть план підірвати будівлю, були уже й мінери з Луцька викликані, привезено вибухівку. Але в останній момент тодішній начальник райвідділу міліції Дмитро Башинський відмінив наказ. Чи то побоявся, бо будівля храму нависала якраз над приміщенням райвідділу. А, може, сама Богородиця заступилася за храм.

      За цей вчинок нині Дмитру Башинському було присвоєно звання Почесного громадянина Дубровиці. Так само, як і лауреату Нобелівської премії фізику Григорію Харпаку, який народився в містечку, керівнику «Укртрансгазу» Анатолію Рудніку, місцевим краєзнавцям Василю Попенку, Олександру Бруяці та Юрію Максименку, першому народному депутатові України, обраному 1990-го року Олександру Костюку, учаснику акції «Україна без Кучми» Миколі Ляховичу, багаторічному керівнику гуртків Будинку дитячої творчості Федору Креньку, заслуженій вчительці Галині Іванів, місцевому композитору Петрові Степанюку та колишньому директорові держлісгоспу Леоніду Чернюку.