Однобокий конструктивізм

      Нещодавній фестиваль «Нове кіно України», що мандрував столичними кінотеатрами, видав досить несподівано сумний  підсумок. Йдеться не про статистику (хоча цифра 2 тисячі — а саме стільки глядачів переглянуло фестивальну програму — також наштовхує на песимістичну аналітику). І не про те, що українське кіно в кінопрокаті країни навіть з появою цього фестивалю залишається краплиною в морі. З’ясувалося, що самі режисери на ділі якось не надто переймаються долею своїх картин. А прокатники, відповідно, власними силами цю проблему не вирішать.

      — Наші режисери невтомно нарікають на те, що український прокат не помічає їхніх фільмів, — почав свою нараду з директорами кінотеатрів начальник Головного управління культури Києва Олександр Биструшкін. — Сьогодні на цю зустріч, де ми маємо обговорити факт наявності українського кіно в українських кінотеатрах, жоден із режисерів, яких ми запрошували,  не прийшов. Проігнорувала нас із вами і Спілка кінематографістів. Борис Савченко навіть просив мене, мовляв, треба ж місту підставити плече. Ми підставили — і хто на нього сперся, де зараз наші режисери? Але все одно ми мусимо щось робити з цією інертністю і спробувати хоча б якось зрушити справу з мертвої точки.

      Свого патрона підтримали директори кінотеатрів та представники районних управлінь культури. Але в їхніх виступах пропозицій було значно менше, ніж справедливих нарікань. Про своє бачення стосунків українського прокату з кіновиробництвом розповіла директор кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе. Колеги підтримали Людмилу Борисівну від першого до останнього слова.

      — 10 вересня у нашому кінотеатрі пройшла прем’єра фільму Ярослава Лупія «Секонд хенд», — повідомила пані Горделадзе. — Так що я вам скажу — це просто страх Господній. Кінокопія жахлива, нас глядачі постійно просили зробити гучніше, бо нічого не чути, але це просто неможливо було зробити. Очевидна технологічна вада — формат такого кіно не вписується у формат сучасних кінотеатрів, «картинка» просто-напросто відстає. А його художній рівень? У цьому фільмі показують канібалізм, там смажать серце, якісь інші органи. Навіщо нам таке кіно? І я вважаю, що в цій ситуації кінотеатри не винні — показувати просто нічого. Найближчим часом кінотеатри працюватимуть з американською, європейською та російською продукцією.

      Як запевняли інші присутні, вони з виробниками існують ніби в паралельних вимірах. Хто там що зняв — ніхто перед прокатниками не звітує. До того ж наші митці чомусь уникають такої форми роботи з глядачами, як «творча зустріч». «Не докличешся», — визнали директори кінотеатрів. Можливо, є сенс розповісти про творчі вектори назустріч глядачам, які вже давно відкрили для себе Рената Литвинова, Кіра Муратова, виробники російських бойовиків: заради популяризації своїх фільмів вони невтомно мандрують пострадянськими просторами, активно пропонують картини у прокат, використовують будь-яку рекламну можливість... Хоча, знову ж таки, опиняємося в замкненому колі — популяризувати, якщо чесно, треба те, що має хоч якийсь рівень. Ну не з канібалізмом же, врешті-решт, виходити назустріч глядачеві, який уже й не пам’ятає, коли востаннє бачив українське кіно. Водночас забувається практика абонементів, яку кінотеатри також могли б узяти на озброєння у боротьбі за увагу глядача до українських фільмів.

      — Ми втрачаємо наших глядачів, — сумно зауважив Олександр Биструшкін. — Сьогодні діти не знають, хто такий Іван Миколайчук чи Леонід Биков. У місті працює 10 кінотеатрів, потрібно їх ефективніше використовувати і для показу українських картин минулих років.

      Ще одна пропозиція від пана Биструшкіна — підготувати листа до мерії міста з проханням виділити кошти на зйомки повнометражного художнього фільму. Можна про Київ, аби ця ідея ще більше сподобалася депутатам Київради. Оголосити конкурс на кращий сценарій, запросити талановитого режисера, а потім показати це кіно в усіх кінотеатрах міста. Пропозиція симпатична і  навіть реальна, ось тільки вірити в те, що бажане стане дійсним, доводиться дуже і дуже обережно. Ну не сприяє сьогоднішній кінематограф оптимістичним прогнозам, хоч ти плач!

      А ще, як сумно зауважив той самий Биструшкін, біда наша в тому, що ми не маємо свого Говорухіна у вищій владі. Той зміг поставити на вуха всю Думу і домогтися, щоб протекціоністські закони для російського кіно були прийняті. Його українські колеги з Верховної Ради, на жаль, належної «зубатості» за 14 років так і не продемонстрували. Вони чомусь обрали іншу тональність — плаксиво-споживацьку...