«Швидкий» бiзнес до буцегарнi доведе

      Коли я знайомився з матеріалами цієї кримінальної справи, резонанс від якої сколихнув узимку Вінницю і до якої досі прикута увага городян, в пам'яті мимоволі спливав інший скоєний тут злочин, що кілька років тому прогримів на всю країну — викрадення «губернаторського» онука. Надто багато в них спільного: організаторами обох виявилися жінки, яких життя загнало у глухий кут, і вони істерично шукали виходу, схожими є і задіяні суми грошей, і наслідки для винуватців. Тепер, коли Апеляційний суд оголосив жорсткий вирок (жорсткіший навіть від того, на який орієнтував суддівську колегію прокурор), про справу можна розповісти детальніше, тому що в ній виразно проступила одна з істотних рис нашої доби.

Народився у сорочці, лишився без ніг

      Найвірогідніше, водій, який припаркував легковик на бульварі Космонавтів і вивантажував iз нього сумки з яблуками, не завважив би чоловіка, котрий, заглибившись у власні думки, простував повз у своїх справах і ніс у руці пузатий поліетиленовий пакет. Та й, врешті, з якої радості на нього звертати увагу? У місті впродовж дня зустрічається безліч незнайомих людей... Та за мить усе змінилося. Спалах, гуркіт вибуху, потужний удар по автомобілю повітряної хвилі — і перехожий, стікаючи кров'ю, впав на асфальт уже без ніг. Він не знепритомнів, а тільки розгублено дивився на людей, що кинулись до нього, і просив викликати лікарів. Разом зі «швидкою допомогою» прибула міліція, і потерпілий ще встиг назвати жінку, яка за кілька хвилин до вибуху передала йому згорток з грішми, та номер її квартирного телефону.

      Після такої установочної інформації розкриття злочину було питанням техніки і зайняло лічені години. Спершу завітали до підозрюваної додому: «Де Ірина?» Чоловік розвів руками: «Пішла на роботу». Там її і застали на робочому місці, і вже на першому допиті, приголомшена швидкістю, з якою «вирахували» і розшукали, Ірина Онищук зізналась у скоєному і розповіла про обставини, що передували замаху. Згодом, на пізніших стадіях слідства та на суді, вона почне змінювати показання на свою користь, висувати інші версії — аж до фантастичних. Але від покарання це не врятує.

Як усе починалося

      Торік навесні Ірина почала займатись дрібною комерцією, оскільки платня аптекарського працівника її не влаштовувала. Вона брала за гуртовою ціною невеликі партії скретч-карток для поповнення рахунків абонентів мобільного зв'язку, які потім розносила по реалізаторах і на різниці в цінах заробляла гривню-другу. Тоді ж познайомилася з пенсіонером Військово-повітряних сил Василем Сілецьким (ім'я та прізвище змінено), який теж підробляв у згаданому сегменті ринку. Щоправда, в нього були більші обороти — він возив скретч- та сім-картки великими партіями з Києва. До столиці їздив двічі на тиждень, щоб отримати їх в офісі фірми. З червня Ірина стає його постійним клієнтом, у неї теж починають зростати обсяги продажу, збільшується прибуток.

      Жінка відчуває смак живих грошей, і вони починають змінювати її поведінку. Варто зазначити, що доти її життя складалось успішно. На роботі Ірину характеризували як чудового працівника, вона заочно здобувала вищу фармацевтичну освіту і мала непогані кар'єрні перспективи. У тридцять років — власна трикімнатна квартира, автомашина, чоловік, як прийнято казати, «без шкідливих звичок». А торік наприкінці травня народилася довгождана донька. І треба ж такому статися, щоб саме в цю пору її нечистий поплутав — почали з'являтися гроші. Вони й стали визначальним стержнем стилю життя.

      Уже через два тижні після пологів вона залишає хворе немовля на чоловіка та на інших людей і починає двічі на тиждень із Сілецьким їздити до Києва за товаром, в інші дні — роздає їх під реалізацію в обласному та в районних центрах. Подеколи не приходить додому і ночує по готелях, вживає спиртне.

      Комерція успішно тривала до середини осені, поки у неї не виникла серйозна заборгованість перед Сілецьким, причому на значну суму — близько двохсот шістдесяти тисяч гривень. Онищук брала картки на одну суму, а гроші повертала на меншу. Відповідно, заборгованість перед фірмою утворилась і в партнера, якому на початку листопада перестали видавати картки до погашення боргу. І він цілком резонно ставив питання про повернення коштів, хоч особливо й не наполягав на терміновості.

      Проте коли ми спробуємо розібратись, як утворилася заборгованість і куди поділись гроші, то відповіді не отримаємо. Не отримали їх ні слідство, ні суд, бо Ірина Онищук старанно приховувала правду, розказуючи вигадку за вигадкою. То вона нібито продавала скретч-картки дешевше, ніж сама їх купувала, що, погодьтеся, виглядає повним абсурдом, то нібито після анонімних телефонних погроз поклала для незнайомих в абонентську поштову скриньку триста п'ятдесят тисяч гривень, що теж видається вельми неправдоподібним. Додаткову частину суми приблизно в сто тисяч гривень вона позичила в родички чоловіка, а також використала аванс під скретч-картки одного з підприємців. Тому залишається хіба що припустити, що Ірина потай від усіх влізла в ризиковану оборудку, де її «кинули» на 350 тисяч, але не зізнається, бо боїться.

Нема кредитора, нема і боргу?

      Утім яким би не було походження боргів, усе одно повертати їх потрібно, і розуміння цього непосильно тиснуло на психіку жінки. Вона умовляє чоловіка продати машину, і таким чином вони віддають 40 тисяч. Наступною мала стати квартира, але заправлені за неї 150 тисяч гривень покупці давати не поспішали. Та це й не вирішувало питання остаточно, бо залишалася майже половина боргу, і її вже віддавати точно не було з чого.

      У схожій ситуації кілька років тому опинилася Лариса Яблочникова. Спроби займатись бізнесом врешті виявились неефективними, жінка влізла в борги, а тут до всього ще й сварка з чоловіком, який заявив, що покидає сім'ю. І Яблочникова наосліп кидається в авантюру: вона вирішує викрасти онука голови облдержадміністрації (а його у місті вважають небідною людиною) і зажадати викуп у розмірі 50 тисяч доларів. Закінчилася «епопея» сумно — Яблочникова отримала дванадцять років позбавлення волі.

      Онищук також вирішує розв'язати гордіїв вузол за допомогою злочину. Її чоловік знався на підривній справі, свого часу займався розмінуванням і створив удома чималий запас вибухових речовин та детонаторів. Ірина вмовляє його виготовити радіокеровану «пекельну машинку», яка допомогла б відправити кредитора на той світ. Бо нема людини — нема проблеми...

      Чоловік погоджується, і через деякий час вручає їй саморобний вибуховий пристрій. Як приймач радіосигналу він використав мобільний телефон. Досить подзвонити на його номер, як спрацює детонатор.

      Відтак Ірина зв'язується з Василем і призначає йому зустріч у порівняно малолюдному місці бульвару Космонавтів, а там передає йому згорток нібито з грішми — частиною боргу. Насправді то була радіоміна. Сілецький не став заглядати в згорток, довіряючи жінці. Він покрутив його в руках, кинув у пакет і пішов.

      Ірина дочекалася, поки він відійде на безпечну відстань, і дістала мобілку. Коли на її очах прогримів вибух, заодно серйозно пошкодивши чужий автомобіль біля тротуару та легко поранивши сторонню людину, вона набрала номер міліції, повідомила про надзвичайну подію на житловому масиві і поїхала на роботу. По дорозі витягнула з мобілки і викинула сім-картку, поставивши іншу.

      Та не все зв'язалося так, як задумали злочинці. Потерпілий вижив, хоч і залишився без обох ніг, і саме його свідчення дозволили швидко розкрити злочин та успішно провести слідство, в ході якого у подружжя вилучили 7,6 кілограма тротилу та 65 детонаторів. Це скільки ще «пекельних машинок» можна було б зробити? Вирок суду врахував усі обставини, зокрема, вперте небажання підсудних визнати свою вину і покаятись: обох засуджено до п'ятнадцяти років ув'язнення.

      ...Якось мене запросили на масовий захід «для майбутніх мільйонерів». У чималенькому залі заїжджа бізнес-леді зверхньо повчала неофітів (цікаво, що переважно жінок), як швидко розбагатіти і які це відкриє можливості. Присутні слухали її з відкритими ротами і заздрісливими поглядами, готові поставити на собі та своїх близьких експеримент iз прискореного збагачення, і, здається, ні на мить не задумувались, чи є в них необхідні знання, риси характеру і здатність виживати у жорсткому конкурентному середовищі.

      Припускаю, що комусь із них справді пощастить збити сякий-такий капітал або навіть вийти заміж за мільйонера, комусь пощастить вибудувати власну невеличку справу для забезпечення щоденних витрат. Однак, як показує досвід першого десятиліття накопичення капіталу, багатьох очікує розчарування і повернення до колишньої найманої роботи. Проте будуть і такі, яких або обчистять до нитки нечесні партнери, або ж вони неправильно прорахують ризики й опиняться наодинці з непідйомними боргами, себто в глухому куті. Одних безвихідь штовхає до самогубства, когось до втечі світ за очі, а ще когось, як у наших обох випадках, — до ще безоглядніших істеричних авантюр поза межами закону, і вони закінчуються уже повним крахом.

      Рубають ліс, бо будується капіталізм, і летять навсебіч тріски. Але то не тріски — долі людські.

Вінниця.